Від історії до сьогодення

 

Ніні мало хто згадує про події 40-річної давнини, коли Радянський Союз та його сателіти по Варшавському договору силою зброї перервали спробу лібералізації комуністичного режиму у Чехословаччині, відомої як «Празька весна 68-го».  

 А 21 серпня 1968-го біля семи тисяч танків військ Радянського Союзу, НДР, Угорщини, Болгарії і Польщі увійшли до суверенної Чехословаччини. У військовому поході «на захист соціалістичного табору» довелося брати участь і багатьом нашим землякам. Багато хто з них - попри колосальний вплив тодішньої радянської пропаганди - повернувся з почуттям сорому. Найбільше врізалися у пам`ять навіть не образливі викрики празьких студентів, а спокійні запитання літніх людей у чеських та словацьких селах «Іване, а за чим ти до нас прийшов?»... Але тоді, звісно, мало хто про це розповідав.

 

Дім, в якому живе любов... Саме так мені сплило на думку, опісля того, як я побувала в гостях у сім`ї Володимири та Адама Музик з Чорткова. Тут не присутні показовість, штучність. Проте, власне, у невимушеній буденності, де заради коханої людини живе постійна потреба дарувати один одному увагу, опіку, де шанується кожний прожитий день, час, бо життя миттєве, осягаєш справжність. Одним словом, я увійшла сюди, трішки поспілкувалася і зрозуміла, що ось воно, Справжнє Кохання, яке з роками не стирається. Не пригадую хто, імовірно Гете, сказав, що добровільна залежність - одне із найвищих почуттів. Добровільна залежність... Не хвилинна пристрасть, не бажання всеціло володіти кимось заради престижу. 

- Лесю, скажи, правда наш Адам Іванович добре виглядає, як на 78 літ? - не запитала, а швидше стверджувала Володимира Михайлівна. Я вловила нотку в її голосі. І тут прожиті роки і два інфаркта ще майже недавнього красеня, мов з обкладинки журналу, Адама Івановича уже цілком не мали значення. І справді, ми, жінки, - всесильні, вміємо, коли захочемо, створювати тло життя, обставин.

Окрім цього, зазначу, що роки змінюють усіх нас. Тому я знову ствердно сприйняла пропозицію господині дому: „Я вважаю, що не варто фотографувати Адама Івановича..." Тут я знову погодилася в унісон черговій безапеляційній пропозиції. Ще цілком недавно ця жінка з усіх сил боролася за те, щоб врятувати йому життя, тепер зігріває домашнім затишком, як щось дорогоцінне.

Коли вони побралися, йому було 32 роки, а їй - 18. В часі інтерв`ю він мені зізнався: „Знаєш, якби не Володимира, то я б так і ніколи не одружився..."

 

Віталика знаю дуже добре, адже ми уже впродовж двох років навчаємося на спеціальності „Журналістика" у Тернополі.

Про нашу зустріч для газети я з ним домовлялася по телефону. Незнайомий голос заставив мене перепитати, виходить, я призабула за канікули голос свого одногрупника.  Зізнаюся, хто б почувши його голос по телефону й не подумав би, що він незрячий від народження. Віталик як мені, так і моїм одногрупникам, запам`ятався ще із вступних іспитів. Нас дивувало, чому саме журналістику він обрав, і як він думає у цій професії реалізуватися? Відповідь була чітка - радіо.  Правда про жанр і тему своїх ефірів Віталик ще не думав. Можливо це будуть авторські програми. Все залежить від радіостанції, де буде можливість знайти роботу. Але в цьому проблеми хлопець не бачить, сподівається, що таки себе реалізує. Хоча добре розуміє, що пробитись на FM-радіо без сторонньої допомоги важко, але мрія працювати на радіо не може бути тільки мрією, вона повинна перерости у реальність.

 

І все-таки Україна - чудова... Часто й ми, українці, не усвідомлюючи таємничість того старовинного духу, що витає над нами на нашій же Батьківщині, їдемо в далекі заморські краї, аби побачити те, що маємо на рідній землі! Цілющі озера Карпат і Волині, лікувальні грязі в Солотвино, дикі пущі степів, шум хвиль Чорного й Азовського морів! А які прекрасні Подільські товтри чи Буковинські водоспади! Буг, зачарована Десна, "українська Венеція", каньйони рік...

 

До нашої газети продовжують надходити скарги громадян щодо подальшого горіння сміттєзвалища у Чорткові. Особливо скаржаться громадяни на те, що за дивним збігом загорається воно вночі. „У нас в Чорткові люди подушилися у каналізаційному колодязі, а я душуся у власній хаті", - запевняє М.Кузик, мешканка вулиці Довбуша.

Депутат Тернопільської обласної ради, заступник голови постійної комісії з екополітики, природокористування, природно-заповідної справи сталого розвитку, голова ЕГО „Зелений світ" Олександр Степаненко продовжує стукати у різні інстанції, щоб все-таки проблеми із димовою завісою від сміттєзвалищі відійшли у минуле.

Чергова сесія Чортківської районної ради, котра ознаменувалася як шістнадцята, розпочалася із приємних ноток, пройнятими  гіркотою спогадів. Цього дня у депутатських рядах відбулися зміни. За інформацією районної територіальної виборчої комісії "Про визнання повноважень депутата Чортківської районної ради", котру зачитав голова  комісії Богдан Батринчук, було визнано повноваження депутата районної ради наступного за списком виборчого списку блоку політичних партій "Народний блок Литвина" Атаманчука Стефана Захаровича, генерального директора ВАТ "Чортківський цукровий завод, замість депутата, повноваження якого достоково припинені. То ж усі в залі оплесками вітали свого нового колегу по депутатському корпусу.

 

Він - завжди спокійний і врівноважений. Його прізвище якось дивно збігається з назвою нашої місцевості. Не сплутаєш. Усе своє життя він присвятив медицині і навіть перебуваючи на посаді голови Чортківської районної ради, продовжує займатися лікарською практикою, хоч фах його не з легких - травматологія. Попри активне політичне життя і цілу низьку фахових обов`язків, він залишається хорошим сім`янином, люблячим батьком і дідусем. А у вільний від роботи час, що буває винятково рідко, вміє залишатися просто хорошою людиною, добрим співбесідником. Йому не присутні апломб і  підкресленість у поведінці - він справжній інтелігент, вивищений до простоти. Здогадались? У нас в гостях голова Чортківської районної ради, Заслужений лікар України Роман Чортківський.

 

Тобі може видатися, що ти людина із великої букви, і що весь світ крутиться навколо тебе. Можливо у маленькому місті ти і чоловічок, а у великому - комарик. Біля тебе глум людей, усі кудись поспішають, але до тебе діла їм ніякого. Ніхто і не помітить, якщо тебе не стане. Так заведено, чи можливо самі люди довели до цього. Чим більше нас на планеті, тим менше ми цінуємо один-одного, тим частіш відчуваємо себе самотніми у натовпі.

Часто ми просто не розуміємо елементарних речей, але все стає ясним як білий день значно пізно, навіть інколи  запізно.

До 80-річчя від дня народження Бориса Міруса
 

Хочемо розповісти вельмишановним читачам про непересічну людину, видатного уродженця нашого краю, народного артиста України, одного з видатних артистів Львівського академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької Бориса Михайловича Міруса. Не всі наші чортківчани знають про цю людину, а багато навіть і не чули про нього.

Отож, хочемо познайомити з його життям та творчістю.

 

Трагедія сталася 11 серпня об 11 год.30 хвилин у місті Чорткові по вул. Копичинецькій в ТОВ „М`ясні продукти".