Минулої середи мала відбутися чергове пленерне засідання сесії Чортківської міської ради. Уже й розіслали запрошення із зазначенням вкрай короткого порядку денного, що складався із традиційних (на запрошеннях) трьох пунктів: “Питання земельних відносин. 2. Інші питання роботи ради. 3. Різне”. Депутати уже й збиралися на сесію. Але... Але буквально напередодні сесійне засідання відклали. Цікаво чи знали про це усі депутати? Питання сумнівне. Тоді випливає наступне резонне запитання: чому відмінили, чи то пак – відклали сесію.

Ми з нею зустрілися випадково, і якби вона першою не розпочала розмову, то я б її ніколи не впізнала. Наталка (з етичних міркувань ім'я змінене) виглядала надзвичайною красунею у порівнянні з тим часом, коли ми вперше познайомилися, лише очі видавали хронічну втому і якесь відчуття втрати, розгубленості. Вона народилася у багатодітній і небагатій сім'ї, тому, незважаючи на грунтовні знання і бажання вчитися далі, Наталчине студентське життя закінчилося лише навчанням у педагогічному училищі

Ці вихiднi були переповнені гостями, пiснями, святом, щирими усмiшками, талантами. Це скрасило понурi, оповитi туманами дні, з якими поспiшив на поріг грудень. У передчуттi завершення 2006-го року Чортків вiтав поважних гостей, органiзаторiв фестивалю з Києва та конкурсантiв з рiзних куточкiв України.

Ваша думка


6 грудня – День Збройних сил України. Його святкуватимуть усі причетні до погонів і їхні сім'ї. Але чомусь все частіше доводиться чути, що український мундир без честі. Хоча повільно ситуація в армії покращується, молодь не виявляє ніякого бажання поповнити лави військових. Як і в “добрі радянські часи” нинішні “духи” переживають страшні витівки “дідів”. Жахлива статистика – 78 смертельних випадків військовослужбовців за цей рік. Чому у рідній державі гинуть молоді люди? Чому ніхто не розслідує до кінця причини їхньої смерті? Чи може український народ в небезпечні миті для держави вірити в захист Збройних сил України? Таких “чому” і “чи” є дуже багато. Про це – з пересічними людьми міста Чорткова.

Є люди, яким на роду написано уміти справлятися з будь-яким завданням. Важко сказати, що саме в цьому відігріє головну роль: везіння чи впертість і задум домогтись бажаного. Можливо, і те, і друге, а може, навіть третє, наприклад, чітко оприділена мета. На мою, особисту, думку, саме в житті Ігоря Михайловича Билиці – голови міста Чорткова, мали місце всі ці обставини.

“Усе, що створене людиною, - тимчасове, а що, створено Богом, - вічне”, - це суть біблейської мудрості. Наше життя – це великий невидимий лабіринт, в якому кожна людина, наче з пов’язкою на очах, шукає свій шлях, своє призначення. Одні його знаходять, керуючись Божою підтримкою, інші ж – блукають у вічності. І все залежить від Божої волі. Матеріальний світ – насправді лише марево людської праці, а духовне багатство – це вічний нетлінний ідеал. Матеріал – це форма, яка з часом руйнується, піддаючись дії природних явищ, а дух – це зміст, що існує і поповнюється. Так відбувається із численними історико-культурними пам’ятками України, які збереглися до наших днів і яких в народі називають “святі місця”.

Частина шоста

Крижанівський (брат мого батька) жив посередині вулиці, яка вже була на рiвному полi, i був досить заможним газдою на всю вулицю, мав багато поля в доброму мiсцi, пару добрих коней, велике обійстя iз садибою, велику світлу хату, рівненьке подвiр’я, рівненьке, мов скло, довгу стодолу, криницю. Все, що повинен мати добрий газда, все було тут присутнє, аж хотiлося глянути. Хоч то тільки милувало око його одного, бо тi, що жили бідно, заздрили його щастю, проте були змушені працювати в нього, щоб заробляти собі на хліб. I сам Крижанівський не любив сидіти склавши руки, а трудився від зорі до зорі разом з усіма. Усе в нього було до ладу: i дах пiдлагоджений, i все кругом було до ладу. Хоч i жив вiн добре, але й працював дуже тяжко. Одне у нього було зле – не було кому добро вiддавати, для кого то все дбати. Жив старий Крижанівський удвох зi своєю старою жінкою, дітей у них не було: як дав Бог одне, то інше забрав.

Служба ОБС ("одна бабка сказала")


Щось ті тумани мені так надоїли, як гірка редька. Старість, то є старість: ноги болєт, руки ломлєт, шо нема ради. Вчораки ходила до дохтора, аби мі виписав які пігулки, бо старих вже не хочу, вже мі надоїли і ніц не помогают. Та й шо мені в хаті сидіти? Вступиламси троха на люди. Прийшлам до шпиталю, каже мені моя донька, шо то є поліклініка. Якесь так поназивают, шо нема ради. Колись був єден дохтор і люд менше хорував, а тепер – всьо летит, всьо бігає, люду повно... Але я не про то.

30 листопада у Києві в Мiжнародному центрі культури i мистецтв (колишнiй палац “Жовтневий”) за сприяння Міністерства культури i туризму та земляцтва Приднiпров’я вiдбувся ювiлейний авторський вечiр «Як Днiпро – повiк з Україною» поета-пiсняра, Заслуженого дiяча мистецтв України Вiктора Герасимова.

Вже не вперше апробується система “капання на мозги” бідним нашим чортківцям в тому, що за “свідомих” сім століть існування нашого Чорткова, назва ця йому цілком не пасує. Ось і недавно знову взялися за те, що “болить”, бо, виходить, у наш злободенний час вже нічого боліти не може. Воно наче було б і нічого: поговорили – і на тім сталося. Але ж мені дивно, що днями цю проблему підняли знову люди, не будемо називати імен, яким ой як не пасує таке мізкування ні за станом освіти, ні за професію, ні за соціальним походженням.