З Валерієм Гонтарем ми зустрілися у його фотоательє „Старе місто". Назва якнайкраще підходить до цього, адже розташоване воно у самому серці старого Чорткова, а через вікна - неймовірний вид на наш архітектурний красень - костел. У такій приємній обстановці й відбулася наша розмова.

Валерій Гонтар - лікар за фахом, 12 років попрацював викладачем Чортківського державного медичного коледжу, еколог за переконанням, з початку заснування нашої газети майже донедавна був її фотокором. Пана Валерія полонила фотографія, що наскрізьною ниткою пройшла через усе його життя, а наразі - стала основним заняттям, бо подався наш Валерій Олександрович, як то кажуть, на вільні хліба. За характером Валерій Гонтар - оптимістична, весела, інтелектуальна людина, а його роботи носять у собі глибокий філософський зміст, відображення реалій нашого життя. У них кожен може знайти відтворення себе, частинку свого світу.

 

Червоногород. До табору ми добиралися пішим ходом. Дорогою нас зачарували руїни старого замку 1200 року з різаного каменю, руїни костелу, які потопали у зелені. Навколо чаруюча природа - багато дерев, ліс, водоспади, які утворилися внаслідок прорубаної скелі монголо-татарами у сиву давнину. Краса - неймовірна. Шкода, що мало хто про це знає. Ось на цій благодатній землі і зупинилася чергова „Оаза". Про першу „Оазу", котра відбулася восени у Чорткові, уже писали в газеті „і плюс", тепер влітку - у селі Червоне.

Друга „Оаза" тривала з 29 червня по 9 липня для І групи дітей молодшого віку, та 9 - 19 липня  ІІ група дітей віком 13 - 17 років.

 

30 липня увесь мистецький світ відзначає 95-річчя від дня народження П.Муравського, який являє світові свій унікальний витвір в українській музичній культурі - хорову школу Муравського.

У минулому номері нашої газети ми писали про те, що жителі села Угринь Чортківського району налякані тим, що невідомий звір вночі, непомітно підкрадаючись до кліток, вбиває кролів. При нападі невідома істота випивала з нещасних пухнастиків кров, про що свідчили знаки на шиї мертвих кролів.

 

Питання санітарної очистки міста Чорткова - це завжди проблема „номер один", зважаючи хоча б  на той живучий факт, що навіть ледь проминувши сам історичний центр міста, урни для збору сміття й годі пошукати. А точніше - й не шукайте. Марна справа. То ж пересічному пішоходу, котрий би хотів просто-напросто викинути у літню пору, до прикладу, обгортку з-під морозива, доведеться довгенько поміркувати: нести її додому чи шукати хоча б контейнера для сміття. Окремі навіть не затрудняють себе подібними проблемами і викидають різні обгортки просто під ноги перехожим. Здебільшого це трапляється, коли брак виховання доходить до червоної позначки.

Репортаж з місця подій

 

Ще невіддаленіли в пам`яті корінних чортківчан ті часи, коли Чортків по-праву назвали військовим містечком, а наш військовий аеродром вважався одним з найкращих навіть в колишньому Союзі, не те що й в Україні. Але як завжди трапляється - краще зруйнували, щоб залишити собі гірше. І поки епопея з аеродромними плитами в Чорткові ще не завершилася, а може і ще не набрала своїх природніх обертів у кулуарах мерії й не тільки, - тужать льотчики за своєю колишньою славою, а чортківчани - за тими часами, коли армійські мундири на наших вулицях приваблювали очі, як жіночої, так і чоловічої половин.

 

У глибині вулиці Б.Хмельницького в Чорткові, що прямує до Бердо, розквітає невимовно красивий квітник, в якому ніби купається оселя Марчаків-Подолянських. У цьому ошатному будиночку живуть мирно дві сім`ї. І тут неможливо припасувати приказку, коли кажуть, де дві газдині в хаті, то хата неметена. Та й загалом,з цього приводу  у моїй голові пронеслася низка перлин народної творчості, де чомусь не надто оптимістично характеризуються родинні стосунки, коли родичі живуть разом. Так складається, що трафарет „Кайдашевої сім`ї" якось більше в обході.

„Галичанка" ТНЕУ матиме сучасний спортзал

 

Не встигли мешканці Чортківщини переглянути по телебаченні репортажі з Львівщини, де загадкова істота винищує свійських тварин, а особливо полюбляють пухнасті довговухі крілі, як у селі Угринь Чортківського району розпочалася подібна історія.

Людей став брати страх. Як звечоріє лячно виходити на вулицю. Побоюються люди не тільки про „братів наших менших", а й про власних дітей, бо не до жартів.