17.09.2008 - Галина Мироненко: “Тато подарував нам з братом дуже щасливе дитинство”

Галина Мироненко - донька відомого Чортківського журналіста Михайла Мироненка, який запам`ятався надзвичайно чуйною і хорошою людиною. Що й, зрештою, теж можна сказати й про його доньку. Хоча я його не знала, та з розповідей пані Галини я й сама пройнялася любов`ю до цієї людини. Адже з таким теплом вона розповідала про батька і про свою сім`ю. І ця сім`я справді заслужила Божої ласки, адже жили не лише для себе, а й для людей.

Галина Мироненко - дуже тепла, добра і досить сучасна людина. Цій жінці є про що розповісти. З розмови з нею, зразу помічаєш, що пані Галина є розумною і читаючою особистістю. Кажуть, природа на дітях відпочиває, але це не так, принаймні, у не в цьому випадку.

- Пані Галино, розкажіть у якій сім`ї ви народилися?

- Я народилася в дуже хорошій сім`ї, яка приїхала у Чортків з різних країв. Мій тато - Михайло Гаврилович, - родом із Кіровоградщини, народився на станції Долинська, батько його був залізничником. Мама - Раїса Павлівна - з Волині. Батько був дуже відомим на Чортківщині журналістом. Як тільки приїхав до Чорткова, працював на радіо (воно було тоді там, де сьогодні пошта), згодом працював у районних газетах Чортківщини "Нове життя", "Зоря комунізму" та "Голос народу".

Мати усі 33 роки пропрацювала медичною сестрою у Чортківькому пологовому будинку. Працівники й досі її згадують, адже вона дуже віддавалася своїй роботі. Був випадок, коли народилася недоношена дитинка з масою 1 кг. У ті часи ще не було приладів, щоб виходити таких дітей, тож мама винайшла свій спосіб: вигодовувала дитинку за допомогою піпетки. Тепер хлопець виріс, одружився. Одного разу мама йшла вулицею, а їй на зустріч йшла одна жінка з дівчинкою. Ця жінка сказала дитині: "Піди, доню, вклонися цій жінці, бо вона дала тобі життя".

Мої батьки познайомилися під час війни. Вони - майже ровесники. Коли почалася війна, тато два місяці служив у військовій частині. Та одного разу приїхав якийсь генерал і сказав: "Що ж це ви десятикласників під пулі пускаєте?!" Тому усіх молодих відправили на Урал в Челябинську область, у місто Копейськ працювати на заводі. Там батьки й познайомилися. Батько працював вантажником на лініях, а мама - медсестрою у цехах, тому що були випадки, коли снаряди вибухали в руках. Вибух, часом, був настільки великим, що у повітр`я міг злетіти весь цех. Знаючи про такі випадки, цех від цеху були відділеними ровами. Тут батьки пережили війну, а потім роз`їхалися. Тато поїхав додому, але видно заскучав і згодом поїхав до мами. Так у 1947 році вони й одружилися. Разом прожили 58 років. Їм бракнуло до "діамантового" весілля лише 2 роки.

   Батько усе життя дуже хворів. Ще з молодості. Він пережив Голодомор, війну. Читаючи його щоденники, я дізналася, як вони з друзями під час війни їхали на Урал на даху вагона, тому що не було білетів. Він писав, що одяг примерз і вони , навіть, не могли його віддерти. Після цього батько дуже захворів. Мамі говорили, коли вона виходила заміж: "Що ж ти робиш? Навіщо виходиш заміж за хворого?". Але мама його дуже любила і не зважала на розмови. Пізніше він написав їй вірша: "Пробач, що я зіпсував твої молоді роки". У його записах часто згадується, що тато частенько лікувався у санаторіях. На додачу, він, мабуть, як і кожен чоловік, не слідкував за своїм здоров`ям. Та незважаючи на це, прожив 83 роки. При цьому у своєму вже немолодому віці був практично здоровим, не мав ніяких болячок. Хіба що лише тиск, але в такому віці це є нормально. Мабуть, так Бог дав.

Мама за все життя ніколи не хворіла. Вона сама - медик, але до лікарів ходити не любила (сміємося).

- Пані Галино, хоча ваш батько усе життя хворів, вів дуже активний спосіб життя...

- Так, він був дуже активним, любив усюди їздити. Можливо це було зв`язано з тим, що він народився біля колії. Вважав, що це дуже добре для його здоров`я. Наш сусід-офіцер прозвав його "бегающий человек". Батько бігав до останнього, багато писав, працював на радіо. Вів передачі про мову. Він дуже любив українську мову. Часто, як їздив у Більче Золоте, читав там лекції про поезію, гумор і здоров`я, тому що приймав участь у товаристві "Знання". Коли ми були малі, він вивозив нас з молодшим братом Сергієм майже по всьому Союзу. Пам`ятаю, як я була вже підлітком, любила гарно одягатися, щоб добре виглядати. Дуже хотіла тоді купити нове пальто. Ми мали їхати на Кавказ і тато сказав вибирами між пальтом і поїздкою. Я обрала, звичайно, подорож (сміємося). Ми їздили усюди, а Карпати взагалі були, як наш дім.

Мій батько назавжди залишиться для мене ідеалом в сім`ї. Він не мав жодних поганих звичок. Дуже любив писати вірші, для нас з братом писав колискові. Кожен мав свою. Він був неперевершеним батьком і подарував нам з братом дуже щасливе дитинство.

Пам`ятаю, як ми жили навпроти монастиря. Раніше там жив пан Варгоцький. На подвір`ї був старий колодязь, прикритий дошками. Одного разу моя іграшка впала у цей колодязь. Я дуже плакала і тато поліз туди за моєю іграшкою. Він міг усе для дітей зробити. Був дуже добрим.

- Ви зростали у сім`ї, якій багато б позаздрило. Чи вплинуло це на ваші ідеали?

- Звісно. Я й сама люблю писати вірші. Ідеш по вулиці - багато знайомих. Коли їду у якесь село люди кажуть: "Мироненко? Знаєм такого, пам`ятаєм. Бігав тут вічно такий з блокнотиком"(сміється). Усі тепло згадують.

- Яку освіту ви здобули, ким стали?

- Я навчалася у Львові на хімічно-технологічному факультеті. Тоді була така мода. Хоча я - художня натура. Мій брат ще мені казав: "Навіщо тобі було вчити ту хімію?". Друга моя спеціальність - танці. Я танцювала 15 років  у ансамблі Марії Чайки в районному будинку культури. Після нвчання працювала на фармацевтичній фабриці, але ці хімікати пошкодили моєму здоров`ю , тому я була змушена залишити роботу. Поїхала до Чорткова. Хотіла влаштуватися на цукровому заводі, але було дуже важко з працевлаштуванням. Деякий час була безробітня. Вирішила піти до Василя Єрмолаєвича Губанова директора районного будинку культури і спитати, чи їм не портібні бальні танці. Так я сама зробила собі робоче місце. Три роки була керівником бальних танців, а потім - культорганізатором в будинку культури.

- Ваші найяскравіші спогади з роботи у сфері культури.

- Капусники! Я прийшла в будинок культури на тимчасово, а через них залишилася надовго. Як кажуть, нема нічого постійнішого за тимчасове (сміється). На 23 лютого ми робили для чоловіків, а вони нам на 8 Березня. Ми переодягалися в партизанів, циганів та ін. Одного разу на 8 Березня чоловіки вирішили розіграти дитсадок. Позав`язували нам усім бантики і молодим, і старшим, а самі були вихователями. Дарували одне одному медалі і смішними побажаннями. Одне з найкумедніших було для нашого трохи ледачого електрика: "Не напрягайся - вб`є". Було дуже цікаво!

- Ви брали активну участь у театральному гуртку?

- Я зіграла у багатьох п`єсах. Трішки грала, працюючи в будинку культури, але більше вже, коли пішла на роботу у палац школяра. Там я познайомилася з Лідією Михайлівною Бусаровою. Я любила театр і мені дуже боляче, що зараз його вже немає. Дуже б хотілося згадати таких людей, з якими мені пощастило працювати: Л.М.Лукашенко, О. Данилюк, директор Р.М.Пироговський, В.Є.Губанов, О.Провальна та ін.

- Хто з наших режисерів вам найбільше сподобався?

- Навіть не знаю. Певно Лідія Михайлівна Бусарова, я зіграла практично в усіх її п`єсах, лише в одній була суфлером. А ще Куцій Йосип - також дуже був талановитий режисер. Я зіграла в його п`єсі "Два кольори".

- Що ви можете сказати, згадуючи про тодішнє концертне життя?

- Тоді все вирувало. Постійні гастролі Тернопіль, Чернівці. Ми об`їздили усі села з агітбригадою. Це було дуже інтенсивне життя. До Чорткова теж приїжджало багато різних колективів. А тепер повне затишшя, тому що все впирається в гроші. Так не повинно бути.

- Ваша сім`я це хто?

- Зараз - Мати, я і моя донечка Оленка, їй 24 роки, працює в Києві. Мій брат Сергій проживає на даний момент в Америці. Племінники - в Чехії.

- Які риси найбільше ціните в людях, а які - ні?

- Перш за все - вірність. Дуже важливо, коли друзі здатні допомогти в біді. Я знаю це на власному досвіді.

Не люблю хитрості, коли люди говорять одне, а роблять інше.

- Чи можете ви розпізнати зразу людину, яка вона?

- Зараз, думаю, вже можу, а раніше, як була молода, ні. Ви знаєте, тато був такий наївний, добрий, і я така. Не раз доводилося й плакати від розчарувань. Я - лірична натура і в теперішній час бізнесу не вписалася б.

- Тобто хімія, то було не ваше?

- Ви знаєте, воно мені свого часу дуже допомогло. Був час, коли я дуже хворіла і вилікувалася. І тут мені дуже допомогли мої знання. Я лікувалася трішки медициною, трішки травами. Певно так воно є, що не можливо вилікуватися тільки одним.

Моя робота в цеху також мені знадобилася для розвитку організаторських здібностей, твердості характеру, що особливо мені допомогло, коли я керувала дискотекою. Спочатку, як я прийшла, усі тоді палили у фойьє. Було настільки надимлено, що неможливо було, навіть, зайти; часті бійки. Згодом я добилася того, що хлопці  виходили курити на вулицю, і стосунки виясняли теж за межами танцмайданчика. Люди ж прийшли відпочити. Під час дискотеки ми розповідали про ансамблі, колективи. У ті часи я дуже любила слайди, а також фотографували випускний. Буквально на другий день після випускного ми показували ці фотографії на великому екрані на дискотеці. В той день прийшли не лише багато випускників, а й їхні батьки, подвитися на своїх дітей.

- Пані Галино зараз дуже багато людей стикаються з онкозахворюваннями, чи могли б ви дати якісь рекомендації з народної медицини?

- Можу порекомендувати: 5 г мухомору настояти на 300 мл 70% спирту приймати 40 днів починаючи з першого дня з 1 краплі і поступово кожного дня збільшувати по одній краплі, доходячи до 20 крапель, а потім - зменшуючи.

Пити чистотіл: спочатку верхню частину, потім середню і на останок - корінь: по 1 ст.л. на склянку води. Цю склянку настою випивати впродовж дня.

Дуже добре також обліпіха з медом настояна впродовж 1 місяця. Потім пів стакана козячого молока і туди 1 ложка цієї обліпіхи.

- Кажуть, що молодь тепер гірша. Що ви на це скажете?

- Ні, я так не думаю. Я навпаки їм співчуваю. Адже молоді зараз набагато важче вижити, ніж нам. Я вчилася без грошей і мої батьки нічим не переймалися. А тепер ціна усього набагато вища. У мене теж є молода донька, тому я це знаю. Та й клімат і екологія тепер гірші.

- Яку музику полюбляєте слухати?

- Із зарубіжної дуже мені подобається Барбара Стрейзенд "Мелодія закоханої жінки". Також люблю народну музику, класику - Вівальді, Чайковського. Але я помітила, що музика мені подобається в оздоблені чогось. Наприклад, коли вона звучить у фільмі. Люблю балет. Пам`ятаю, ще в дитинстві я потрапила на балет "Снігуронька" Чайковського. Я була настільки враженна, що мабуть, тому і пішла вчитися бальних танців.

- Зараз молодь слухає важку музику, наприклад метал. Яке ваше ставлення до цього?

- Я ще якось тоді метал не дуже сприймала, але нещодавно виступала якась група, забула її назву. Думаю, це, мабуть, та гострота, перчинка, що на фоні тієї усієї прісності є необхідною. Колись мені подобався альбом Лед Зеппелін "Стіна". Це серйозна важка музика, в альбомі розповідається про стіну між дорослими і молодими.

- Пані Галино, я побачила на Вашому столі фотографію С.Єсєніна. Скажіть, яку поезію ви любите?

- Єсєніна, звісно, люблю. З польських подобоється К. Гальчінські, також люблю як пише російський А.Вознесенський. З українських - Г.Чубач. Я зараз читаю її книжку "Балада про роки", Ліна Костенко, захоплююся співзвучністю слів у її поезії. З прози останнім часом подобається Людмила Уліцька. Досить оригінальні твори. Вона одержала міжнародну премію за мову.

- І на останок, що б ви побажали нашим читачам?

- Хочу побажати, щоб ціни так не росли і стало легше жити. Так щоб ми трішки взлітали, а то ми лише тягнем усе одним крилом. Бажаю людям більше ентузіазму, веселості і , звісно, здоров`я - це основне.

Вікторія Іванців