17.09.2008 - Спогад про панщину з третього покоління

Мої пращури по батьковій і материній лінії впродовж багатьох літ трудилися на панщині. Вони оповідали своім дітям про важку долю у неволі.

Як тільки вранці починало розвиднюватися, панський слуга сідав на коня і зганяв людей на роботу, роз`їжджаючи від хати до хати. Хто ще не встиг зготовити обід, то слуга брав коцюбу і бив в печі всі горшки, в яких готувалася їжа. То ж люди змушені були все залишати, як є, і йти на роботу. Тоді в кожній сім`ї було багато дітей. Коли батьки йшли в поле, то старші діти доглядали молодших. Дівчат до школи не відправляли, більше - хлопців. Казали, що у 8-9 років хлопець вже вмів писати. Бо коли забирали його до війська, то він мав вміти писати і читати, щоб написати додому листа.

Розповідала моя мама історію, про те, як жила одна багатодітна родина, в якої одна дитина була тяжко хворою. Коли батьки йшли в поле на панщину, наказували старшим дітям, у разі, якби та дитина померла, щоб вони поклали її в ночви під ліжко і накрили рядном, аби мухи не сідали. Але та дитина з Божої ласки вижила...

Страшно сьогодні сприймати такі слова батьків, але тоді у їхніх серцях був відчай, бо вони не мали можливості залишитися біля хворої дитини, треба було відробляти панщину. Та й нам, дітям, котрі пізніше слухали такі розповіді про тяжке минуле наших рідних, було складно.

Мої батьки згадували, що за панщини були дуже великі податки, подушне. Але жили люди дуже набожно і щонеділі ходили до церкви. Священик знав кожного свого прихожанина і коли хтось, бува, не прийшов в неділю до церкви, то отець особисто його потім питав, чому той пропустив недільну службу Божу.

Як проминули ті тяжкі часи і коли нарешті скасували панщину, то мама розповідала, що по селі ходив вістовий з канцелярії і голосно бив в бубен, збирав всіх людей на зібрання до міста і кричав, що панщина скасована. Люди не могли в це повірити, але залишали усяку домашню роботу і йшли на зібрання. Хто жив близько від Чорткова, йшли пішки, а хто мав коня, запрягали його і брали із собою дітей та їхали на зібрання.

На зібранні людей було дуже багато. Коли на ньому оголосили, що панщину скасовано, то люди дуже раділи - одні плакали від щастя, що настав для них час вільного життя, інші - не скривали свого щастя. Потім усі стали співати релігійних пісень, а по усіх церквах почали голосно бити дзвони, які було дуже далеко чути. Люди раділи, молилися до Господа Бога, що дав волю. То було ще за австрійських часів, за часів правління Франса Йосифа, який поважав людей і люди за це його любили. Та недовго тривав той добрий час. Коли помер Франс Йосиф всі за ним плакали, як за доброю людиною. Відтак помінялася влада. Настали часи за панування Польщі, де при владі був пан Пілсудський, який також з повагою ставився до людей. Але він згодом відійшов у вічність. І при владі вже був новий правитель, який усе поставив на свій лад.

За австрійської та польської влади народ із Західної України їхав у інші країни світу, бо тут не було роботи. Здебільшого їхали до Канади, Голландії та Аргентини. Так було до 1938 року, а після - уже нікого нікуди не пускали. Настали важкі часи. У кого було більше поля, то якось виходив з кризи. А для бідного населення була безвихідь. Настала велика різниця між польським і українським народом. Поляк міг вільно скуповувати землі, як в поляка, так і в українця. А українцям це було заказано. Так поляки стали заселяти своїм населенням цілі колонії. Та недовго це тривало, до 1939 року. Так минали різні часи, але вони завжди відбивалися на плечах простого люду. Бідний нарід жив у тривозі як прожити день і як дати своїм дітям кусок хліба. Надії на краще не було. Аж поки в вересні 1939 року нас не "звільнила" совітська влада. Але це вже інша тема, бо й тут бідному люду не було полегшення.

Так минали часи панування на нашій території різних держав, одні люди вмирали, інші народжувалися, де вже і я належу до третього покоління, бо народився у 1929 році. Десять моїх юних літ пробігло за польської влади, потім прийшли "визволителі", то знову німецька влада, відтак - далі "визволителі", які вже засіли на Українській землі надовго, аж до часу, доки Україна не стала незалежною.

Але тепер я собі думаю: ми так довго мріяли про вільну Україну, але тепер не все так добре у нашому домі. Одні представники нашої влади вітають народ із 17-річчям Незалежності України, другі - йдуть з вінками на могилу Т.Шевченка, а треті - роблять великий мітинг, де виступають за надання російській мові статусу офіційної і агітують проти НАТО. Між гілками нашої влади "пробігла" чорна кішка? Невже вони не розуміють, що народ бачить це все і осуджує? Що робиться сьогодні у нашій рідній державі? Чому в усьому правлять гроші, процвітають хабарництво і корупція? Чому наші віддалені села повністю вимирають, а молодь їде в світ за очі, щоб якось вижити? А ті хто не можуть виїхати, часто-густо працюють на своїх, як на панів. Сьогодні є магазини, у яких працюють молоді жінки від 8-ї до 22-ї години, де немає ні відпусток, ні лікарняних по догляду за хворими дітьми. Хоч за законом це належиться. Але хто зважає на закон? А коли такі молоді люди будуть вимагати праці за законом, завтра залишаться без роботи. Так що я вважаю, що за вільної України до нас повернулася панщина.

Я старша людина - сонце моє вже давно на заході. Але дуже хотів би ще побачити, чи буде у нашій незалежній Україні порядок. Серце моє мені підказує, що я вже напевно його не побачу.

Можливо, комусь видасться дивною ця моя стаття. Але хто не знає минулого, той не вартий майбутнього. А ще дуже важливо, щоб ми вміли вчитися на досвіді минулих поколінь, і знали, що найперше треба шанувати людину.

Роман Крижанівський,

пенсіонер