A A A
Розмір шрифта:  

Галина Баньківська - багато чортківчан її знають як задушевну виконавицю ліричних пісень. Та мало хто знає, що ця жінка пише і власні пісні, які виконує сама та інші виконавці.

У цієї жінки багато захоплень, різних уподобань, як це завше трапляється у творчої людини. Одним із її захоплень є кулінарія, де вона сама придумує рецепти і пропонує смачні страви відвідувачам власного кафе.

Але усе вищезазначене не входить до основного її роду занять. Галина Баньківська - директор будинку культури селища Заводського. І її сфера діяльності є набагато ширшою. Проблемним є те, що даний будинок культури впродовж багатьох літ пустував і у холодну пору року не опалюється. Але вона взяла це задбане господарство у свої тендітні жіночі руки і ще й, попри нетворчі клопоти, умудряється дружити з піснею, творчістю загалом

 

- Галю, ви проживаєте у селищі Заводському, неподалік Чорткова. Як вас сюди завела доля?

- Я проживаю тут з 1985 року, коли селище цукроварів досягало вершини свого розквіту. У Заводському живе моя тітка. А я по закінченні Теребовлянського культосвітнього училища шукала роботу. Не хотілося, опісля активної концертної діяльності в училищі іти працювати у віддалений сільський клуб. Я мріяла про самореалізацію себе як виконавиці пісень на сцені. То ж моя тітка одного разу мені повідомила, що у селищному будинку культури звільнилося місце завідувача сектора роботи з дітьми. Ось і я приїхала, мене прийняли на роботу. На той час будинок культури належав цукровому заводу.

- Яке враження справив на вас селищний будинок культури, його будівля зокрема?

- Колосальне враження. Я в своєму житті такого красеня ще не бачила. Тому що, коли ми вчилися в Теребовлі, там будинок культури був у пристосованому приміщенні колишнього костелу, виступати з концертами ми їздили по Тернопільській області, і там також ніде такого не було.

А селищний будинок культури - збудований у сучасному стилі. Колишній директор цукрового заводу Селідбовський, котрий розбудовував селище і будинок культури в тому числі, задумав звести цю будівлю як столичний палац "Україна" в мініатюрі. І йому це вдалося. Хоча з плином літ ми не змогли зберегти у належному стані цю забудову. А на той час, як я приїхала, діяло багато гуртків, ансамблів, грав вокально-інструментальний ансамбль "Золоте Руно", у якому я одразу ж стала одною із солісток (на фото). Одним словом - це було щось особливе і незабутнє.

- Тут в будинку культури селища Заводського розпочалася ваша сольна діяльність?

- Я ще навчаючись в культосвітньому училищі співала в ансамблі, навіть диригувала хоровим колективом, одна із своєї групи. Це було за протекції мого викладача Дзюбака.

- А звідки ви родом?

- З Бучацького району із села Осівці.

- То ваша близька родина уся там?

- Так, тут проживає лише моя тітка, сестра мами. Вона переїхала сюди із сім`єю,коли ще будувався цукровий завод.

- Від кого з родини ви взяли свій дар?

- Рідний брат моєї мами дуже гарно співав, грав по весіллях. Але не обрав фаху музиканта. Більше ніхто з рідних таких талантів не проявляв.

- Ви тривалий час, в якості завідувача сектором роботи з дітьми,  мали тісне спілкування з наймолодшими. Як вам працювалося?

- Діти - всі талановиті, тільки ці таланти треба розвивати. Я не хочу сказати, що всі мають талант вийнятково до сцени. Ні. Я кажу про нахили до різних форм мистецтва.

Мені пощастило працювати із тими дітьми, котрі виявили дар до пісні, до сцени. На жаль бажаючих співати було багато, а репертуар дитячих пісень не був таким широким, як у дорослих. Тому дуже багато пісень для дітей я писала сама. Маю грамоти і нагороди за цей період моєї роботи.

- Що найбільше запам`яталося з попередніх часів роботи селищного будинку культури?

- Тоді було набагато легше працювати, ніж зараз. У нас був великий штат працівників культури: директор, завгосп, художній керівник, керівник драматичного та хореографічного гуртків, циркової студії тощо.

- Пригадуєте, з яким настроєм йшли тоді на роботу?

- На роботу тоді йшов, як на свято. Але то був цілком інший час. Приміром, як я склала собі графік роботи з дітьми, то й дотримувалася його, а коли у мене виникла потреба, щоб у нашій програмі були елементи хореографії, драматургії, то керівники цих гуртків завжди йшли на зустріч. Та й у самому будинку культури було створено усі умови до праці. Не те що тепер. На даний час дуже важко працювати.

- В чому виявляється складність?

- Тепер я працюю директором селищного будинку культури і одночасно доводиться бути усім і всюди.

Ще з моїм приходом на роботу у селищний будинок культури я працювала завідуючою сектором по роботі з дітьми. Потім, коли в державі почали відбуватися демократичні зміни, у будинку культури, який належав до цукрового заводу, почалися скорочення, не було коштів. То ж мене перевели на керівника гурту, потім я стала працювати на півставки, згодом перевели на  посаду культорганізатора, відтак - взагалі скоротили. Потім, коли цукровий завод став власністю "УкрРосцукор", то будинок культури був уже нікому непотрібним. Його передали в Держмайно. І впродовж п`яти літ будівля будинку культури стояла в запустінні, нічого в ній не проводилося. Проблема ще й стояла в тому, що плануючи відремонтувати дах, відкрили його, а пішли довготривалі дощі,- усе стало замокати. Тоді усі працівники були скорочені, залишався тільки директор.

Пізніше, коли наша незалежна Україна стала більш розвиватися, більше уваги стали приділяти сфері культури, до мене звернувся тодішній селищний голова Роман Оглоданий з проханням, щоб я погодилася бути директором будинку культури, аби хоч якось навести лад у запущеній будівлі та відкрити будинок культури для жителів селища. Адже тривали святковості до певних дат, Новий рік, а ця будівля була завжди зачиненою, люди вишукували місця для святкування, де прийдеться.

Звичайно, пам`ятаючи колишню славу селищного будинку культури, де я пробувала свої перші професійні кроки, мені це все дуже боліло. Я розуміла, що доведеться закочувати рукави і розгрібати усе, адже внаслідок замокання дахового перекриття покрутився паркет, замокла стеля, стіни. Одним словом, страшно про це все згадувати. Усе руйнується швидше, ніж будується. Так було і тут. Але я таки погодилася, бо одночасно дала собі настанову, що прикладу усіх зусиль, щоб будинок культури запрацював.

Я зустрілася з тим, що у будинку культури усе стало непридатним. Застаріла і водночас знищилася апаратура. Я доклала усіх зусиль, щоб, в першу чергу, закупити апаратуру, залучати молодь і людей старших поколінь до цього знищеного храму культури. Спершу усе це я закупила за власний кошт. Дуже багато мені допомагає мій чоловік Зиновій Баньківський. Його багато людей в районі знають і поважають. Він працює головним інженером в одній з будівельних компаній. То ж розуміється на усьому, дає фахові поради щодо часткового ремонту і оновлення будівлі.

А після концертів ще й змушенний виступати в ролі шофера, розвозити наших артистів додому. Щодо останнього, то я маю на увазі дівчат з ансамблю, де є багато учасниць із села Пастуше. Мій чоловік дуже любить культуру. Хоч сам не співає.

- Як тепер стоять справи, чи часто навідується молодь до будинку культури?

- Часто. Ось у ці літні місяці ми чотири рази на тиждень проводили дискотеки. Молодь мала можливість відпочити, і ми підзбирали трішки грошенят, плануємо оновити глядацький зал, купити новий пульт, ревер, магнітофон, який читатиме міні-диск, щоб легше було проводити концерти. (Ось, приміром, до Дня Незалежності запросили Заслуженого артиста України Миколу Блажика, а у нього усі мінусові фонограми - на міні-диску. То ж змушенні були позичати).

А в дні, коли триває навчання, то дискотеки робимо у ті дні, коли студенти приїжджають на вихідні. Важливо, щоб молоді люди були під наглядом і мали спілкування між собою.

Звичайно одними дискотеками справа не обходиться. До будинку культури приходять і діти, і молодь, і люди старших поколінь. Тобто ті, хто любить духовність, тепло пісенного багатства. Це люди, які розуміють, що наша молода держава має бути духовною, а потім - іде усе матеріальне. Бо все в житті людини починається з її характеру, уподобань, душі. І на цьому тримається світ.

- Нещодавно у вашому будинку культури відбулася урочиста програма до Дня Незалежності. Хто становив кістяк святкової програми: аматори селища Заводського чи гості?

- І свої, і гості. З гостей ми запросили Миколу Блаженка з Тернополя, і співака Олександра Москальонова, які є нашими земляками. Це дуже хороші таланти, чудові голоси.

Я беру участь у відновленній капелі бандуристів "Мрія" районного будинку культури. І коли в часі репетицій капели почула як співає Микола Блаженко, то вирішила одразу ж запросити його до нас. Він погодився. Це для мене була невимовна радість зі сльозами на очах. Його спів настільки мені сподобався, що я запропонувала: "Хочете, співайте цілий концерт". Микола Блаженко заспівав чотири пісні, але був дуже задоволений теплим сприйняттям наших глядачів.

Я дуже люблю обдарованих людей. Мені здається, я б усіх їх зібрала б спільно для спілкування між собою, щоб кожен зрозумів, який він важливий у цьому житті.

Загалом, хочу сказати про наших людей, котрі беруть активну участь у художній самодіяльності. Це - Людмила Коробка, котра ще з часів будівництва заводу бере участь у сольній концертній діяльності; Лілія Шевчук - виступає в ансамблі, тримає сопрано, веде сольні партії; увесь колектив дівчат з ансамблю "Вишиванка"; учасниці жіночого вокального ансамблю з села Пастуше, у якому співаю і я, Любомира Нарозя, солістка нашого колишнього ансамблю "Золоте Руно", Анатолій Чернявський, Зиновій Мельник, Оксана Соловей, Галя Поворозник, Іринка Гепке, Оксана Пугайло, Марійка Будка та багато інших наших талантів, якими ми пишаємося і які є окрасою у барвистому вінку нашої української народної культури.

На території нашого селища є ще школа мистецтв, директор, викладачі та учні якої також постійно підтримують дух української культури на нашій сцені. А викладач школи Сергій Хорщак працює у нас по сумісництву художнім керівником, керує жіночим ансамблем "Вишиванка". Завжди беруть участь у наших концертах і юні танцюристи школи мистецтв.

- Галю, що ви найбільше ціните в людях?

- Доброту, вміння завжди прийти на допомогу, бути милосердним до тих, кому найважче. Бо не все в цьому житті вирішують гроші. І ще - ціню в людях відданість рідній землі, нашій українській пісні, танцю.

Я часто себе запитую, чи могла б я покинути Україну і поїхати кудись у світи, і знаєте, дійшла до висновку, що я б не змогла жити далеко від дому, в мені проросло наше українське коріння піснею, людьми, побутом, що я іншого життя собі не уявляю.

Леся Легіт