Сьогодні гостем нашої рубрики є мешканець села Милівці Чортківського району Василь Пуляк. Можливо, це ім`я не є таким відомим, щоб про нього говорили, впізнавали на вулицях міста. Втім, він є доволі самодостатньою людиною, щоб жадати слави. Проте Василь Пуляк - цікавий співрозмовник, знається достеменно на історії рідного краю, держави, пише вірші, є нумізматом і філателістом, і окрім усього цього - добрий господар, знається на столярці, мулярський справі. Одним словом, як у нас кажуть: „І кравець, і швець, і на дудці грець". Але і в останньому також є значна доля істини, яка охоплює немалий діапазон роду занять цього чоловіка.

Не знаю, чи вірить в долю Василь Пуляк, проте йому вдруге випадає друкувати свої вірші у незалежній періодиці району. Колись, на світанку незалежності України, то була прогресивна газета району „Досвітні вогні", тепер - у нашій газеті. Його - вірші чисті і відкриті, як сама правда. Можливо, у них немає вишуканої форми і симантичного навантаження, проте у них прозоро, як в джерельній воді, проглядається душа автора, котра болить світлими ніжними почуттями, історією свого народу, проблемами національної моралі і гідності.

Василь Пуляк не закінчував університетів, але його мова і інтелект кажуть про протилежне. Він - людина, котра сама створила себе, котра просто не може бути у житті байдужою. І тому йому дуже болять його рідні Милівці, бо складно погодитися з тим, що було зрйновано - колгоспні будівлі, ферма. А він  достоту пам`ятає, як то було, бо й народився, вчився, трудився, у Милівцях, був останнім із завідуючих колгоспною фермою. Безгосподарність - не його стихія, тому найдужче дошкуляє.

З поетичними рядками Василя Пуляка із села Милівці я була знайома ще задовго до нашого знайомства. Читала в газеті. Тоді мою увагу привернув одухотворений патріотизм автора і саме ім`я - Василь Пуляк. Адже з одним Василем Пуляком, котрий нині є викладачем Чортківського державного медколеджу, ми були колегами по роботі. І скажу вам, дорогі читачі, по секрету, - хоч обидва Василі Пуляки між собою не знайомі, я помітила дуже багато схожостей у їхніх вподобаннях і характерах. Навіть, коли брати вміння і столярувати, і вірші писати, то на цьому знаються обидва. І хоч зовні вони не схожі, проте красиві також обоє. (Мимоволі подякувала Богу, що цілковито вільна від їхніх чар). Проте, прохання не плутати, наша розмова із Василем Пуляком з Милівців, а не з Василем Пуляком з Чорткова. Наш співрозмовник не любить багато про себе переповідати, хоча розмовляти з ним цікаво. До речі, є у нього досить цікавий спосіб записувати власні вірші, котрі часто народжуються під час зайнять фізичною працею. А який це саме спосіб, він поділиться з нами далі.

- Пане Василю, звідки взяв витоки ваш талант бути цікавою людиною і (не боюся цього високого слова) самобутнім поетом?

- Народився я у Милівцях, звідки родом і мої батьки. Я в сім`ї - доволі пізня дитина, бо появився на світ, коли матері було 45 років, а батькові - 47. Є у мене старший брат Данило, котрий старший од мене на 19 років, він із 1940 року, проживає в Тернополі. Ми з ним часто бачимося, приїжджаємо в гості один до одного, телефонуємо. Проте, звичайно, ми з ним люди різних поколінь, і, можливо, ця вікова дистанція не дає про себе забути.

- Між вами і вашим братом досить суттєва різниця у віці. Це, кажуть, тепер ввійшли в моду пізні діти, медицина пішла вперед, чується віяння заходу, а у 50-60-х роках - це був свого роду подвиг. Тоді, зазвичай, причиною такого кроку було дві речі: помилка лікарів чи повернення із сталінського „курорту" з-за ґрат. Чи не наклалося щось подібне на вашу родину?

- Ви цілком вгадали. Мій батько і справді був політичними в`язнем. Відбував покарання у Норильську. Моя мама, як і більшість наших українських жінок, поїхала слідом за чоловіком. Проте, їй там було дуже важко. Холодний клімат  не для неї. І, можливо б, мої батьки і залишилися й надалі  жити після ув`язнення батька в Норильську, але  причиною було те, що мамі там «був неклімат», у 1957 році переїхали в Україну. Тобто, їм вдалося повернутися сюди, бо не всіх колишніх політв`язнів пускали назад додому. Очевидно, зглянулися на маму. То ж батьки приїхали в Милівці, стали обживатися,  мама почала відходити від шкідливого для її здоров`я клімату, так у 1959 році народився у них я. Пізніше я написав вірш «Згадка», який присвятив своїм батькам. У цьому вірші згадується, як мій батько сивий-сивий, цілком не такий, як батьки моїх ровесників, носив мене малого на плечах до школи. І я завжди задумувався над тим, чому у мого батька таке сиве волосся, що саме довелося йому пережити. Я дуже любив своїх батьків. Тому завжди намагався вловити хоч нитку розмови, щоб докопатися до істини. Прислухався до розмов їхніх товаришів, котрі також зазнали на собі силу сталінської репресивної машини. Тому і мій світогляд розвивався у дещо іншому напрямку, аніж у моїх ровесників. Я більше тягнувся до пізнання і одночасно до непокори.

- Ваші батьки були для вас нероздільною частиною вашого життя. Можливо, це стало причиною тому, що вам не хотілося їх покидати і йти вчитися далі?

- Безперечно. Коли я закінчив навчання у школі, то мої батьки були уже такого віку, коли і їм потрібен догляд і увага. Про те, щоб вони у такому поважному віці ще й мене утримували, поки я навчаюся, не могло й бути мови. Я собі такого не дозволив. Вимагати чогось від рідних людей, яким в житті і так було несолодко, і які у нелегких сільських буднях за тяжкою фізичною працею не бачили просвіту, і окрім того, є вже далеко немолодими, а я - молодий, сильний, здоровий, це було б просто соромно. Окрім того, батько, дбаючи про те, щоб я собі в житті міг давати раду, навчив мене практично всьому. Мій батько був моїм університетом. І скажу вам, доволі непоганим, престижним. Він навчив мене бути всесторнньо розвиненою людиною, мати добрі робочі руки і голову на плечах. Хіба це не школа? Життя довело, що школа вартує дуже багато, бо має ґрунт під собою. Одним словом, де я народився, там, на тому ґрунті, проживаю й донині. Мій батько помер у 1993 році, а мама - у 1999-му. Я жив з ними разом до завершення їхнього земного життя, похоронив їх, як належить. І тепер продовжую віддавати свій синівський обов`язок. Це для мене важливо.

- Коли ви почали писати вірші?

- Як більшість - з шкільних літ. Найбільше, десь із 8-го класу. Тоді життя відкривається якось по-особливому. Ти робиш перші, тобі здається, що це твої дорослі, кроки. Потім  пройде багато часу, коли ти усвідомиш, який ти дитячий і наївний був тоді, але у 15 і 16 років цього ще немає. Тому почуття у той час набирають особливої ваги. Важливе значення мають перше кохання, перші зустрічі. Хоч мене вже й тоді надихала патріотична тематика.

Але, на жаль, як я вже говорив вище, у той час усі почуття і відчуття вважаються найголовнішими. Так ніби усе в житті має вирішитися вже і зараз. Сталося врешті-решт таке, що тоді настав момент, коли мене відвідали песимістичні настрої і я спалив грубий зошит своїх віршів. Мені тоді здавалося, що це нікому не потрібно. Хоча з часом я зрозумів, що як тільки людина відчуває потяг до написання віршів, вона все одно, навіть після великого перериву, буде писати. Правда, в мене великого перериву не було. Тому, спаливши той зошит, я практично одразу став жалкувати. Була у мене там непогана поема про молодого повстанця, який був тяжко пораненим, лежав присмерті, але залишився живим завдяки своїй матері. До цих пір жалкую за цим твором. Якби її трохи ще допрацювати, відшліфувати, вийшла б досить непогана річ. Тепер її немає. Згоріла. А двічі в одну річку не ввійдеш. Тоді було особливе натхнення, ніби хтось вищий наді мною писав, після того, як мені вперше переповіли історію про цього молодого патріота. Були свіжі враження, емоції. Усе має свій час. Тому повторити вдруге я  не можу. Нехай це буде наукою для інших - ніколи не знищуйте свої рукописи. Коли є розчарування, то краще заховати свої вірші подалі від незадоволеного ока. Нехай час сам розсудить.

- Звідки у ваші молоді роки ви взяли тему для своєї поеми про повстанця, адже про це тоді боялися говорити вголос?

- Так, то були радянські часи. Мої батьки немало натерпілися за своє бажання жити у вільній незалежній Україні. Тому усі розмови вдома з такого приводу велися тільки пошепки, щоб, бува, ніхто не чув. Проте, до них часто приходили їх однодумці, і все-таки велися такі розмови-спогади. Я тишком дослухався до тих розмов, проте нікому нічого про це не розповідав. Це було доволі небезпечно. Мої ровесники виховувалися в родинах, пройнятих комуністичним духом. Вони б мене не зрозуміли і ще чого б доброго, видали.

- Ви мали дещо інші погляди на радянську систему. Чи не доводилося за це страждати в школі?

- Чому ні. Доводилося. І не раз. Мої погляди суттєво відрізнялися від більшості людей, що мене оточували. Особливо моє світобачення змінилося і одночасно закріпилося тоді, коли один старший чоловік дав мені читати історію України М. Грушевського. То ж згодом, порівнюючи усе, я бачив багато неправди в радянській історії. Часом траплялося таке, що я на уроках історії міг сказати щось своє, із М. Грушевського. Міг розповісти про історію вбивства Симона Петлюри, про Євгена Коновальця. Тобто такого,чого майже ніхто в ті часи не знав. За це не раз мені діставалося. Так я вже мав інші погляди і розповіді про „подвиг Павлика Морозова"  мною не сприймалися. Не скажу, що мені було легко. Я усе, що знав, що чув, аналізував, якось перетравлював по-своєму. Хоча й намагався якось особливо не виділятися, щоб не потрапити до рук спецслужб.

Був у мене один досить неприємний випадок, після того, як я прийшов з армії. Знаєте, у нас в селі на Різдво, як і усюди, люди колядують. І я також пішов з хлопцями колядувати. Не без того, що хильнули „сто грам", ну і я тоді заспівав „Ще не вмерла Україна". То донеслося до мого батька. Він дуже переживав з даного приводу. Казав, що навчив мене цієї пісні на свою голову. І мати не мала спокою, говорила: „Сину, а нащо ти все те співав?" Вже готувалися до чогось гіршого. Сподівалися, що хтось в селі видасть мене, і мною зацікавляться служби, адже то був Союз у своєму розпалі. Різне могло статися. Звичайно, це вже були далеко не сталінські час, однак неприємності могли бути. Але ніхто мене не видав. Усі, хто чув, як я співав заборонену пісню, яка тепер стала гімном України, мовчали. Так все минулося.

- А де вам доводилося служити в армії?

- Мені довелося служити у Прибалтійському військовому окрузі. Маю велике бажання написати вірш-вибачення до народу Латвії за те, що я служив на її території в окупаційних військах.

- Чому в окупаційних військах?

- Тому що я не визнаю радянську армію як визволительку. Вважаю, де вона не ступала своїм чоботом, там захищала тільки свої інтереси та провадила свою політику. Я на той час, коли мене призвали до цієї армії, був підневільною людиною. Призвали - змушений відслужити. Але мені до цих пір за це соромно. Знаю, що так не повинно бути.

- У вас ще багато задумів до створення своїх поетичних рядків?

- Звичайно, багато. Хочу більше віддатися патріотичній ліриці. Маю до цього потяг. Проте, як буде надалі, сказати не можу. Можливо, сьогодні я думаю, що писатиму про одне, а потім, як тільки прийде час, починаю тяжіти до якогось іншого задуму. Це життя.

- Де ви вже друкували свої вірші?

- На зорі нашої незалежності у Чорткові видавався тижневик „Досвітні вогні", де редактором був З.Мамчур, працювали у ньому журналісти Б.Мельник та П.Шептицький. То десь у 1995-1996 роках там я друкував свої вірші. А потім так сталося, що уже й нікуди їх не носив показати чи надрукувати.

- У який час зазвичай приходить до вас муза?

- О, муза завжди примхлива, вона приходить тоді, коли хоче. Окрім цього, як ви знаєте, я живу в селі, усі мої будні та й вихідні зайняті постійною роботою. То ж часом пишу пізно вночі. А часто трапляється так, що я чи займаюся столяркою, чи ще якоюсь роботою, і в моїй голові уже народжується вірш. Тоді виникає запитання: що робити? Паперу під руками немає. То я беру коробку з-під сигарет, кудись спочатку висипаю з неї цигарки, і на ній дрібненько записую вірші. То ж в мене тепер ціла колекція списаних віршами коробок з-під цигарок. Можна робити виставку в музеї (сміється).

- Попри вашу постійну зайнятість в селі, чи маєте якесь улюблене заняття для відпочинку?

- Так. Я - нумізмат та філателіст. Маю у своїй колекції ще стародавні гривні. Колись, ще на початку 80-х років, заплатив за них аж 150 рублів. То була місячна зарплата, і то немала. Я зробив це тишком від рідних, бо вони б мене не зрозуміли. У ті часи я знав одну бабусю, у котрої, переповідали, було багато українських грошей. Але то  був радянський час. І як я до тієї бабусі не підходив, які гроші їй не пропонував, вона не погоджувалася. Боялася. Час був такий. Шкода. Тепер, напевно, все втрачено.

Правда, зізнаюся, що ці мої захоплення є просто до душі. Я не займаюся всеціло ними. Бо на це потрібен час, кошти, яких завжди не вистачає. Але, сподіваюся, що передам свої колекції онукам, і вони уже продовжать цю справу, так би мовити, на професійному рівні. Правда, як матимуть до того потяг.

- Ми стоїмо на порозі чергової річниці Дня Незалежності України, чи пригадуєте, як ви зустріли проголошення Незалежності?

- 16 липня 1991 року у Чортківському районному будинку культури йшла концертна програма. Тоді ще не було відомо, чи буде Україна незалежною, хоч це було в усіх на вустах. То ж зведений хор Милівців і Ридодубів, безпосереднім учасником якого був і я,  на цьому концерті виконав зі сцени пісню нашого земляка С.Чарнецького „Ой у лузі червона калина". Тоді, пригадую, на сцені було два прапори наш - національний - синьо-жовтий і сталінський - червоно-синій. У залі одна із жінок стала плакати, чому поряд з нашим синьо-жовтим є радянський. І тут прийшли хлопці з інструментами, щоб витягнути цвяхи і зняти прапор. Я якось не стерпів ту незграбну метушню, зламав  флагшток і вкинув той прапор в кут. А потім, коли в Москві був путч, мені в Милівцях далека людина, як не могла бути тоді присутньою на концерті, сказала: „Зачекай, Василю, за той прапор, що ти зламав і викинув в кут, тебе ще запитають". Але минулося. Ніхто не питав, Хоч я вже морально був готовий до всього. Я говорив: „Раз мій батько відсидів 10 років за Україну, то і я готовий пройти цей шлях". Заради України я готовий піти на все, на всі тортури і поневіряння. Це - в моїй душі. Тому усе виливається у вірші.

Леся Легіт