30.07.2008 - Любити світ очима і душею, або Дивоцвіт Ірини Вербицької

Коли мені пощастило побувати на творчій виставці художниці Ірини Вербицької у районному краєзнавчому музеї, душа моя співала. Такого розмаїття творчих робіт від малюнків тушшю, акварельними та олійними фарбами до композицій із природнім матеріалом, годі було й чекати. Творчий діапазон Ірини доволі широкий. Одним словом, тут мені подобалося все. Це був той черговий момент в моєму житті, коли я з крупинкою гірчинки в серці благала: Боже, чому ти мені такого дару не дав! Хоч з іншого боку розумію, малювати красиві картини, класти чіткий штрих пензликом, де за тим штрихом проглядається саме життя; водночас створювати дизайнерські композиції - картини із моху, лушпиння кукурудзи і інших матеріалів, які нам дала природа і які ми часто й не помічаємо під ногами; створювати композиції, які становлять елементи національної атрибутики і шити цікаві ляльки - Ірі одного життя не вистачить. Мимоволі дивуєшся, звідки ця тендітна молода жінка бере стільки невичерпної енергії до творчості. А, зрештою, може вона про все розкаже сама?..

- Іро, де ти народилася? Звідки твоє коріння, що проросло таким талантом?

- Я родом із села Біла Чортківського району. Там жили мої батьки. Хоч моя мама, ім`я її Ольга, походить із села Тарнавка, де потім мої бабця з дідусем переїхали до Білої, звідки родом і мій тато.

- Ти навчалася у Білівській школі?

- Ні, навчалася я у загальноосвітній школі №7 міста Чорткова. Моя мама свого часу працювала на цукровому заводі у селищі цукроварів, Заводському. Наша сім`я отримала там квартиру, і ми туди переїхали. Спочатку у селищі не було школи, і батьки мене віддали до ЗОШ №7, а коли в Заводському її уже збудували, я вирішила не зраджувати традиції і продовжила навчання у своїй рідній школі. До речі, тепер і моя донечка Мартуся навчається також у школі №7, бо ця школа, щоб мені не говорили, для мене найрідніша і найкраща.

- Коли була презентація твоїх творчих робіт у музеї, на ній була присутня і пізніше виступала твоя вчителька з української мови М.В. Руда, чи можна сказати, що вплив цієї жінки-патріотки,члена РО "Просвіта" позначився на твоєму творчому баченні?

- Марія Володимирівна - це непересічна особистість, зараз вона на заслуженому відпочинку. Проте не перестає цікавитися українською народною творчістю, багато і красиво вишиває сама. У свій час вона була не тільки моїм вчителем української мови і літератури, а й класним керівником і добрим наставником. Ці щирі стосунки у нас збереглися й донині. Коли говорити про її вплив на мою творчість, особливо до присутності у ній української тематики, то, звичайно, вона мала на мене дуже великий і, я вважаю, досить помітний вплив. Це завдяки її великої любові до всього українського, зродилася і моя любов. Тому на моїх картинах квітнуть на українському рясному полі маки, соняхи.

Я закінчила навчання у школі в 1990 році. Тобто до проголошення незалежності України. А Марія Володимирівна, незважаючи на ще непевний час, організувала в школі вечорниці, цікаві вистави за творами українських класиків, у яких я, безпосередньо, брала участь. Ознайомлювала нас із творчістю забутих за радянської доби поетів. Тому, звичайно, це мало дуже великий вплив на становлення нас, учнів, як майбутніх патріотів. І тепер це є домінуючим у моїх картинах, композиціях. Мені часто хочеться, щоб предмети, рослини, які є символом української автентичності були присутні у моїх роботах. І це не є щось надумане, я з цим вже настільки зрослася, що воно, швидше, живе в середині мене, живе в моїй душі, в моїй голові, в моєму баченні.

- А загалом, до чого найбільше лежить душа у розмаїтті твоєї творчості?

- Мені складно сказати. Можливо я настільки різностороння людина, що поки що складно мені надати перевагу чомусь одному: я і вишиваю, і створюю картини олією, і займаюся графікою, і ліплю аплікації. І чомусь мені важко виділити в собі щось головне. Все цікаво. Я все люблю. Ось, десь щось побачу чи почую чиюсь думку з будь-якого приводу і думаю: я буду це робити. Зробила щось одне, воно мене надихнуло до створення чогось іншого. І так все триває, як нерозривний ланцюг. Я розумію, що то трохи недобре, адже не удосконалюється певна техніка і певний вид мистецтва. Але, сподіваюся, що колись ще себе знайду в чомусь одному. Проте наразі мені школа втратити і інші свої навики, коли я надам перевагу чомусь одному. Хоча, коли покласти руку на серце, я більше тяжію до олійного живопису.

- Чим тебе приваблює живопис саме олійними фарбами?

- Можливо то так не гарно буде, бо не можу добрати необхідного слова українською, ловлю кайф від запаху фарб, від пензлика, як та фарба лягає на полотно. Відкриваючи ці фарби, я вдихаю їх, насолоджуюся, потім розкладаю їх. Саме олійні фарби такі в`язкі... Приємно мені мати з ними справу. Ось, акварель не дуже до душі, не можу я при роботі з нею набрати стільки сили в малюнку, як мені того хочеться.

- У часі своєї презентації, ти ще подавала дітям майстер-клас, розповідали про техніку малюнк, на крупинках манної крупи тощо... Чи можеш сказати якими техніками малюнку ти володієш?

- Різними видами, це складно перерахувати. Є у моїх роботах картини, написані різною технікою, квіткові композиції із сухих квітів, які більш пов`язані із дизайнерськими техніками.

- А що тебе надихнуло на створення квіткових композицій і композицій із природнього матеріалу?

- До цього виду творчості мене надихнули наші Карпати. До речі, коли я була в Яремчі, то на місцевому базарі побачила цікаві ляльки, виготовлені з мішковини. Мені навіть не дозволяли їх сфотографувати. Проте ці ляльки мене дуже зацікавили, і я собі подумала: ось приїду додому і пошию такі ж. І ось вдома, з натхненням пошила полотняні ляльки. Правда, вони в мене вийшли зовсім інакші - подолянки, а не гуцули. Потім опісля тих ляльок, мене наче понесло, і я поїхала в село, назбирала різних гілок, коріння дерев, усе, що бачила під руками, і почала роботу із плетіння тину, хотілося показати наші національні символи і калину, і вітряк, і стару хатину під соломою, в якій жили наші предтечі, опудала на городі, соняхи. Правда, творчий процес такий, що неможливо собі замислити щось одне і таке ж створити. Бо тільки якусь часточку роботи виконаєш, як твоя фантазія підказує: зроби ще те, а ще краще, як ти зробиш ще так. І в результаті виходить з-під твоїх рук щось таке, чого ти навіть і не сподівався. Спочатку собі заготуєш матеріали, якісь камінці, "патички" і починаєш щось з того ліпити і виходить дуже цікаво. Це тебе захоплює і ти цим живеш.

- Як сприймають твої рідні те, що ти стягуєш додому оті "патички", камінці?

- (Сміється). Вони вже звиклися з цим і сприймають, як належне. А знайомі дивляться на мене, як на дивачку. Ось вони їдуть в Карпати, щоб відпочити, помилуватися природою. Я також їду, щоб помилуватися, але одразу, потрапляючи в ліс чи біля водоспаду, дивлюся під ноги і бачу: о, ця гілочка, це те, що мені треба, а той камінчик, якраз такий, якого я шукала. В результаті всього, я везу додому, як мої знайомі висловлюються, купу "сміття". Але для мене це не сміття, це неповторні речі, бо коли вони знаходять місце у моїх творчих роботах, тоді я чую від тих самих людей слова захоплення: о, яка краса!

До того, щоб збирати природній матеріал, я й привчила свою доньку, вона також не переступить через якусь цікаву гілочку, мох, коріння.

- Іро, ти взагалі доволі зайнята людина і те, чому ти віддаєшся у свої буденні дні, це не творчість, а швидше справа заробіткуна  життя для себе і своєї доньки Марти?

- Так склалися життєві обставини, що душа кожної хвилини рветься до творчості, а можливості немає. Ми з мамою працюємо на "процвітання" нашого кондитерського цеху.

- Чи випікаєш ти торти особисто?

- Звичайно, я вмію випікати, але у своїй роботі займаюся реалізацією продукції. Лише, коли є замовлення, я прикрашаю художньо торти для особливих імпрез.

- А коли знаходиш час на творчість?

Ввечері. Вночі. Сплю, як прийдеться - дві, три години. Загалом, встаю рано, лягаю пізно. Але, знаєте, коли ти працюєш вночі у своє задоволення, то втоми не відчуваєш. Навпаки, отримуєш задоволення, що ти вже щось зробила, чи доробляєш, чи ще хочеш заробити. Загалом, дуже багато часу йде на обмірковування, що ти саме хочеш зробити.

- Я знаю, що для створення композиції зі шкіри ти порізала свій плащ. Тобі не було шкода?

- (Сміється). Так, це був плащ зеленого кольору, колись він коштував 150 доларів. До речі, я його спочатку довго носила. А потім - уже ні. Мама дивилася на те, що я його ріжу, і каже: "Що ти робиш?! Що ти робиш?! Може ще з нього зробиш куртку?" Я кажу: "Ні, мені потрібна шкіряна рамка зеленого кольору. То була картина із сухих карпатських гілок, моху, я їх розфарбувала у зеленувато-салатово-жовтий колір і мені конче треба було зеленої шкіри, а пофарбувати іншу шкіру у такий колір був би не той ефект. Так я порізала пальто.

- Шкода?

- Ні. Зовсім. Я вже багато собі поскладала старих речей, які знайдуть своє місце у моїх композиціях.

- Де вже виставлялися твої роботи?

- Діяла виставка моїх робіт у Чортківському краєзнавчому музеї, тут були різнопланові роботи. У часі творчого звіту Чортківського району в Тернополі у ПК "Березіль" виставлявся мій живопис олією, та окремі роботи - на центральній площі міста Чорткова за сприяння начальника відділу культури і туризму Галини Чайківської.

- Чи складно такому художнику, як ти провести персональну виставку?

- Думаю, що складно. Приміром, у нашому Чорткові немає виставкового залу. А це не сприяє тому, що творчі люди можуть виставляючи свої роботи, працювати над мистецьким рівнем, та й загалом позбавлені належного спілкування одні з одними. Тому дуже добре, що пані Ольга Чорпіта в районному музеї влаштовує зібрання клубу творчих особистостей. Це дуже великий крок до розвитку творчих особистостей і їх спілкування. Адже, зазвичай, творчі люди часто залишаються одинокими і незрозумілими загалу. Мені, особисто, часто доводиться з таким зустрічатися. А це дещо гальмує творчий процес, пригнічує. Ось коли поспілкуєшся з цікавими людьми, одразу хочеться працювати, появляються нові задуми.

- Знаю, що твої роботи свого часу купив німецький колекціонер.

- Так, це було років десять тому, в Тернополі. Звали цього колекціонера Франк, він скупляв роботи молодих невідомих художників. Мені було цікаво те, що він дав мені замовлення виконати роботи в різних напрямках мистецтва. Сказав, що вибере з того щось одне. А коли я йому принесла свої роботи, він сказав: "Беру все". Але з часом, я переїхала з Тернополя до Чорткова і наш зв`язок обірвався. Тоді стільникового ще не було.

- Іро, де ти здобувала освіту?

- Спочатку я закінчила при кооперативному технікумі відділення дизайну, яке дало мені дуже добру базу. У нас викладало подружжя художників, членів Спілки художників України, Ткачиків. Особливо запам`яталася Ганна Андріївна Ткачик. Вона спочатку мене наче незлюбила, що я не була добре підготовлена, бо не мала, як інші студенти, за плечима хідожньої школи чи навіть училища.Тому я дуже багато над собою працювала, щоб їй довести, що можу. І, гадаю, мені вдалося. Бо одного разу вона мою картину виділила з-поміж усіх. Тепер минув час і я вже захистила магістерську з дизайну.

Є пропозиції вступати до аспірантури. Можливо пізніше я до цього дійду, але зараз мені хочеться більше часу приділити творчості, бо навчання і повсякденна робота забирають багато часу і можливостей. Адже, щоб мазок був досконалим, треба щодня малювати і удосконалюватися, тоді буде хороший результат, який дає задоволення.

- Кого із художників ти вважаєш своїм кумиром?

З наших українських художників - це Тарас Шевченко, Карл Брюлов, Шишкін. Подобається мені Ван Гог. Свого часу мене надихнула книга „Оголеним прийшов я" про життя скульптора Родена . Це досить немала за обсягом книга, але я її прочитала за три вечори. З неї я зрозуміла, що творчій людині треба працювати щосекундно. Роден, як і багато відомих митців, жив мистецтвом, довкола нічого не бачив, його ніхто із сучасників не розумів, лише признали після смерті. Але, очевидно, справжня творчість потребує всецілої самовіддачі.

- Так. Життя Родена, це, швидше, традиція, а не виняток. Саме так жили і творили Мікеланжело, архітектор храму-довгобуду Страстей Господніх в Барселоні Антоніо Гауді. Вони були надзвичайно великими і настільки віддавалися творчості, що позбавили себе цілком нормального життя. Коли великий Гауді трагічно загинув, спочатку думали, що це жебрак... Чи могла б, ось ти, коли б випала така нагода, зректися від всього і віддатися мистецтву? Чуєш в собі таку силу?

- Знаєте, я і сама часто задаю собі таке запитання. Мистецтво має свою потужну магічну силу. Тому, справді, коли ти йому віддаєшся, воно тебе настільки притягує, що часто забуваєш в цей момент про усе довколишнє. Я не хочу, щоб, можливо, читач думав, що я щось вигадую, чи просто дивачка, адже я на собі не раз відчувала, як твоя творчість, особливо, коли ти займаєшся втіленням якогось задуму, втягує, ніби губка, і ти думаєш: ще це, а ще я зроблю це... І так йде час. Звичайно, що у мене по-іншому склалося життя. У мене є обов`язки перед донькою, мамою, родиною.Це те, чого не можна перекреслити. Можливо, якби цих моїх обов`язків не було, то, напевне, змогла би. А так, я жінка, мама, донька. І це також моя висока місія в житті, подарована Господом. Мушу ділити себе. Але, думаю, що приємні обов`язки, які не можуть зашкодити творчості. Це, свого роду, стержень, який тримає нас в житті.

Леся Легіт