23.07.2008 - Агнон: «Бучач – ім`я мого міста»

Цього року виповнюється 120 років від дня народження Агнона, поки що єдиного нобелівського лауреата-літератора, що походить з України.  Для світового єврейства ім`я Агнона значить приблизно те ж саме, що для українців - ім`я Шевченка, для поляків - Міцкевича, росіян - Пушкіна, іспанців - Сервантеса. Він вперше увів забуту давню мову іврит до кола мов сучасної світової літератури. Нарешті, Агнон став першим з письменників-нобеліантів, що писали на цій мові.

На жаль, до ювілейної дати не вийшла жодна збірка творів Агнона українською. Поки що пересічний український читач має змогу ознайомитися лише з кількома оповіданнями всесвітньо відомого письменника, до того ж -  у подвійних перекладах: з польської, англійської, або російської.

Нам належить знати слово Агнона краще, хоча б вже тому, що він народився у нашому краї. Спогадами та асоціаціями із світу галицько-подільських містечок та їхніх мешканців рясно пересипані чи не усі його твори. Не можна не помітити того, що назва «святого міста Бучача» (або переозвучена ним на «Шебуш») зустрічається у його новелах та повістях чи не настільки ж часто, як назва «святого міста Єрусалима». Врешті-решт, є надто багато спільного та повчального у драматичних пошуках власної національно-культурної ідентичності та власного місця у світі протягом ХХ століття:  у долях галицьких євреїв та українців.

Письменник, справжнє родинне ім`я якого Шмуель Иосеф Чачкес, народився 17 липня (за іншими даними 7 серпня) 1988 року у Бучачі, який він називав «містом мудреців і купців».

Літературним псевдо «Агнон» (що можна сприймати, як «покинутий») вперше підписано його новелу «Солом`яні вдови», на івриті - «Aryнoт». Власне оцей мотив покинутості, втрати незамінних цінностей: родинного дому, рідного краю, традиційного способу життя, віри, духовної сутності людської - досить типовий для розпорошеного по світах галицького єврейства - згодом пронизуватиме усю його творчість.

Батько Агнона, Шолом Мордехай Халеви Чачкес, був ерудитом у єврейській релігійній літературі, учнем та послідовником династії хасидських рабинів з Чорткова. Свій перший літературний твір Агнон написав у восьмирічному віці на мові ідіш. Написав, коли батько перебував у від`їзді, на ярмарку у «Лешковицях». Ті Агнонові «Лешковіци» - не що інше, як наші рідні Улашківці над Серетом, знамениті свого часу великими ярмарками на свято Івана Хрестителя, «і немає рівних його ярмаркові у цілому світі» . Хлопчині було тужно за батьком, він не міг його дочекатися його повернення і оце напружене почуття чекання відобразив у вірші... Цей епізод дитинства він згодом настільки часто згадує у своїх творах,  автобіографії, навіть у нобелівській промові, що він набуває у нього глибокого символічного звучання: «Почав я складати вірші від туги за Батьком». Батько у нього немовби втілення живого Бога. У ньому: і людське тепло, і духовна опора, і світло біблійної мудрості, і життєвказ, і прощення за помилки та гріховні вчинки.

У вісімнадцять років Агнон покидає батьківський Бучач. Далі на його шляху були Львів, Яффа, Єрусалим, Берлін. Але завжди його переслідує спогад про рідне місто, як про втрачений духовний і родинний скарб. Постійно звучить паралель міст, де він відчуває Божу присутність: Бучач та Єрусалим. Про це він говорить у промові перед членами нобелівського комітету: «Народився я в одному з міст Вигнання. Але за всіх часів думав я, начебто народився в Єрусалимі».

Варто усвідомлювати, наскільки багато значить для праведного юдея культ Землі Обітованої та міста Єрусалима, що «стоїть перед престолом Господнім». Потяг до вимріяної землі Ізраїлю, що виводить юрбу бучацьких юдеїв у важку та тривалу подорож, є темою повісті «У серці морів». У ній Агнон дає чи не найліричніший з усіх описів Бучача. У годину прощання з ним паломників: «Усе містечко вже дрімало. Будинки ховалися під покривом ночі, у мороці. Нічне світило ще не зійшло на небосхил, і лише зорі висвітлювали верхівки гір. Бучач стоїть на горі, і здавалися, начебто зорі прив`язані до дахів його будинків. Раптово вийшов місяць і освітив ціле місто. Річка Стрипа, що раніш ховалася в мороці, заблищала раптом сріблом, і з водопою на ринку ніби постала пара срібних підсвічників. І мовив один з них: з роду не знав я, що містечко наше таке прекрасне. Здається мені, що в усьому світі не знайдеш міста краще нашого». Далі Агнон із зворушливою симпатією описує шлях паломників рідним краєм. Не можна не зауважити, що і найменші подільські містечка, як і місто дитинства - Бучач та місто марень - Єрусалим, в Агнона  - святі. «У серці морів» зустрічаємо і «святий град  Язловець», і  «святий град Ягельниця»... Як не можна зауважити, що Агнонові паломники, діставшись нарешті до Єрусалиму, не відчувають там омріяного щастя. Дехто з них не знаходить там «нічого, окрім баранини», дехто - лише можливість померти у землі предків.

Агнон повернуся на батьківщину вже після Першої Світової війни, у 1932 році, коли та була під польською владою. Він відвідує Бучач, Львів, Тернопіль і бачить не лише наслідки руйнувань, що принесли війни, революції та падіння імперії, але й духовне спустошення: синагоги порожні, культурне життя завмерло, люди забули біблійне слово та втрачають світло Боже у собі.

Не знайшовши тут духовної атмосфери колишнього Бучача, Агнон повертається у Палестину. Після жахіть Голокосту, втрати чи не усіх своїх близьких,  після радянської окупації побачити рідний край він вже не зміг. Агнон вже назавжди оселяється у Палестині,  де в останні десятиліття життя зазнав слави національного кумира. Досить красномовним є вже такий факт: біля будинку, де мешкав письменник, рішенням мерії Єрусалиму було встановлено спеціальний знак: «Дотримуйтеся тиші! Агнон працює!» .

У 1966 році Агнон стає лауреатом Нобелівської премії, що була присуджена йому за «глибоко оригінальне мистецтво оповідання, навіяне єврейськими народними мотивами». В адресі Нобелівського комітету були особливо виділені його романи «Весільний балдахін» та «Нічний гість», на жаль, досі не перекладені на українську. Помер Агнон у 1970 році, похований на Елеонській горі.

Та спогад і молитва за полишене у юності «місто мудреців» не полишали його ніколи, де б він не мешкав. Рідна земля, національна духовна традиція і слово Боже, втрачаючи які, людина втрачає глибинний сенс існування - незмінно були одними з домінант його творчості.

Олександр Степаненко