Течуть. Стікають. Без овацій

Мої потоки у Серет...

Зринає юність з-під акацій,

Гуляє старість поміж верб...

Чорткове, жди. Тобі це Слово...

Росохаче - це Слово сотряси.

Я вже бреду бродами, колом,

Де корінь мій і твій - єси...

ДОВІДКА: Степан Сапеляк народився 1951 року в селі Росохачі Чортківського району. Був членом Української Гельсінської Спілки, одним із фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, співредактор незалежного журналу «Кафедра», що виходив у Львові, а згодом - його редактор і видавець у Харкові. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературно-мистецької премії ім. В.Свідзинського, літературної премії імені братів Лепких. Українському читачеві за кордоном відомі  збірки його поезій, виданих у Бельгії, Німеччині, Канаді, США протягом 1978-1990 рр.

Біль за трагічну долю України, віра в нескорений дух народу проймають поезію Степана Сапеляка. Три вічні джерела живлять її: український фольклор, Біблія, Шевченко. Тому не тліють у його душі такі віковічні цінності як рідна земля, родина і любов до ближнього.

Нерозривний зв`язок з рідними, очевидно, став тою незгасною зіркою, котра стала дороговказом у житті і прагненням тримати постійний зв`язок із земляками. Одним із таких свідчень значиться те, що нині Степан Сапеляк є членом редколегії літературно-мистецькою та громадсько-політичного журналу "Пектораль", котрий від минулого року виходить у Чорткові (редактор Володимир Погорецький).

- Пане Степане, познайомте нас із своїми батьками.

- Мій тато народжений у Польщі, у Перемишлі, - український лемко, який аж ніяк не міг сприйняти уніфікованих цінностей, агресивного атеїзму. Гідний греко-католик, він рятував мене своїм гірким уроком, простягав руку, ведучи до Причастя, де в храмі бабуся і мама з хорів заспівували найперше Слово літургії. Мама Ганна і бабуся Настя з Тернопільщини - традиційні греко-католики, завжди ясніли сумлінною побожністю, аж ніяк не звикли жити неправильно. Зрештою, від них я навчився ставати перед образом Божим, скинувши кирзаки і шапку, вперше від них я вивчився Псалму і  «Отче нашу».

- Хто ваша сім`я сьогодні?

- Моя дружина Світлана, котра подарувала мені троє прекрасних діточок, якими пишаюся. Старший син закінчив юридичний факультет, парадоксально, але він є слідчим прокуратури, має офіцерське звання. Донька навчається в Харківській академії культури, закінчує факультет інформаційних систем. Наймолодший Остапчик ще школяр, дев`ятикласник.

- 22 січня 73 року, коли ви вивішувати у Чорткові синьо-жовті прапори, що тоді вважали головним?

- Символічно, що 22 січня 1973 року, разом з іншими вісьмома побратимами, у день річниці Четвертого Універсалу і проголошення Соборності України - Дня Злуки я вивішував чотири національні жовто-блакитні прапори і 19 листівок із закликами свобод політв`язням, а також маніфест супроти тотальної русифікації України.  Уже минуло не одне десятиліття, і я розумію, що для мене це тоді було моїм голосом сумління, тим, про що думаю. Цей крок був вимушений, і про те, чи увійде він в історію, тоді ніхто не думав, так само, як і про наслідки. У тих роках це було слово-носій, слово-бунт. Потрібно було показати, що єси людиною, котра має свою позицію, свою думку, свій ідеал віри. І те, що сталося у Чорткові у 70-і роки, для мене стало криком душі, викликом системі. Це не була якась політична акція, яка мала мету, а вияв моральної підтримки тим, хто сидів у концтаборах за антирадянську агітацію.

- Тогочасні події, які мали наслідки для вас?

- Я на той час був студентом, вчився у Львові. Коли стався арешт, вилучили і написані моєю рукою «летючки». Та я і не відмовлявся від своєї позиції: моєю основною роботою були «летючки», і це й була моя причетність до організації. У таборі за плечима більше ста діб у тюрмі, пізніше заслання. У Росохачі, коли прийшов із заслання, мене не прописали, дали годину поспілкуватися з матір`ю і відправили на Воркуту, у Сибір. (Пізніше завдяки академіку Андрієві Сахарову в Москві мені була надана можливість поселитися у Харківській області). А присудили загалом вісім років позбавлення волі. Перетерпівши поневіряння, тортури тоді, нині прикро дивитися на тих, хто вправно говорить, що є героєм того часу.

(Степана Сапеляка заарештували - 19 лютого 1973 року.

Наприкінці року відбувся суд над хлопцями-патріотами, котрі брали участь у подіях 22 січня 1973 року в Чорткові. За статтями 62 і 64 КК УРСР В. Мармуса засудили до 6 років таборів суворого режиму і 5 заслання, М. Мармусу і С. Сапеляку дали по 5 років ВТК і 3 заслання, В. Сеньківу і П. Винничуку - по 4 ВТК і 3 заслання, Н. Слободяну з А. Кравцем - по 3 роки ВТК, П. Вітіва й М. Лисого не судили. - Авт.).

- Якщо спогадами перенестись у роки  ув`язнення, яка вимальовується картина?

- ...У Пермській тюрмі мене тримали одного. В камері, де нещодавно відбулася тяжка різня карних злочинців. Стіни, тиньковані десятки років раніше, були просочені зеківською кров`ю. У щілинах між плитами, у стелі осідали мільйони багрово-червоних блощиць. У камеру мене завели з етапу о пів на третю темного світанку. Я, голодний, одразу ж, змучений довгим етапом, цькуванням вівчарок, заліз на верхні нари. На нижні боявся, бо знав із практики етапної, що внизу спали психічно хворі, аж до повного розладу, зеки. Вони могли напасти тихо та підступно і скалічити. Тільки-но я притулився на верхніх нарах до рукава бушлата, відразу впав у безодню сну. Та через кілька хвилин прокинувся від болючих укусів на обличчі. Таке враження, ніби знімають скальп якимось тупим предметом. Найперше я вхопився обома руками за очі: вони дуже пекли. Намагався їх розплющити, але це було неможливо. Від укусів блощиць усе тіло пекло і юшилося кров`ю. Я знепритомнів...

- Коли виникла можливість поселитись у рідному краї?

- До перебудови можливості поселитися на Тернопільщині у мене не було. Із плином часу Харків перетворився на другу домівку. Пізніше за двотомне видання  отримав найбільш достойну премію у літературі - імені Тараса Григоровича Шевченка. Тоді зародилася моя громадська діяльність, виникла потреба серця сказати те, чим я живу після років заслань. Виливав на папір для читача у поезії, нарисах, співпрацював із часописом «Український вісник» Українсько-Гельсинської групи, який редагував нині, на жаль, покійний В`ячеслав Чорновіл. Прізвища працівників редакції до того у журналах не були вказані, оскільки сам журнал був нелегальний. Пам`ятаю, як пан Чорновіл мене спитав, чи можна відкрити моє прізвище, як члена редколегії, на що я дав згоду. Під час комуністичного режиму виходив журнал, зрозуміло було одне, що мене чекає другий арешт, я був попереджений органами Комітету держбезпеки, це сталося 1987 року. Львівський часопис «Кафедра» виходив «човником», тобто спершу у Львові, потім у Харкові (де головним редактором був я), потім - у Києві (там редактором був Чорновіл). Співпрацюючи із цими журналами, я віддавав їм кращі свої рядки. Другого арешту не було, я поїхав за кордон, зокрема у Торонто, на виклик професорів із України. Потім, приїхавши з еміграції, очолив Гельсинську групу у Харкові, і очолив Гельсинську Спілку. Вся моя громадська і політична праця на цій ниві стала сенсом мого життя. Я віддав усе своє серце, любов, щоб в Україні моє прізвище стало енциклопедичним. Радію тим, що сьогодні рідне село Росохач знають в усіх закутках світу. Кожна людина має щось зробити для свого краю. І хтось же у той час садив сад, творив райський куток у Росохачі своїми руками.

- Пане Степане, останній раз у Росохачі ви були два роки тому...

-  Для початку вдома молюся, дякуючи Богу за те, що повернувся. Із мамою проводимо розмови-спогади про ті далекі часи мого заслання, адже їй було важче, як мені, вона приїжджала до мене на зустрічі, які не дозволяли. Мама розповідає про роки моєї біографії, а тепер історії, якої я не знаю. Вчора (13 липня) ми говорили про те, що у Чорткові у 1993 році відзначали Шевченківські дні, й це було також пов`язано із тим, що мені вручено Державну премію імені Т.Г.Шевченка. У той час, коли я на свої груди отримав Шевченківську нагороду, мама прийняла сотні букетів - це була симфонія любові між матір`ю і сином.

- З чим пов`язані ваші рідкі візити додому?

- Я є членом Шевченківського комітету, доводиться готувати багато кандидатів до високої нагороди, я є головою асамблеї Шевченківських лауреатів. Маю сім`ю, яку  дуже люблю і якою дорожу, займаюся викладацькою діяльністю в Академії культури у Харкові. Роботи вистачає...

- Хто для вас є ідеалом?

- Моїм ідеалом завжди є, були, і будуть десять Божих заповідей. Це ті Євангельські стежки, які вели Христа на Голгофу. Та мученицька Голгофа є для мене взірцем життя. Глави із Святого письма для мене - та зоря, на яку я рівняюся, якою іду. А коли читаю Шевченка, долаю до нього шлях як читач. Неодноразово думаю, звідки у нього такі християнські думки, і що може бути зі мною, коли я піду цією вузькою стежкою.

- Кого називаєте свої другом у Тернополі?

- Це, зокрема, головний редактор журналу «Тернопіль», поет, прозаїк Богдан Мельничук, директор державного архіву області Богдан Хаварівський, а також мій односельчанин, громадський діяч Василь Кравець.

- Якщо говорити громадську діяльність і сім`ю, -  що для вас дорожче?

- Є таке поняття - любов. І з кожним роком кожна емоція в різний час є різною. Громадська робота - це моє життя, а родина - це моя кров, яку я повинен зберегти, щоб вона не розбризкувалася по різних нечистотах.

- Розкрийте секрет успіху.

- Велика віра, «що гори ворушить», вона удосконалюється до скону життя. Усе моє життя - терпіння, що виходить із великої віри. Усе - воля Божа, завітні тайни, які мене ведуть і які я сповідую.

- Побажання насамкінець...

- Хочу побажати усім віри. І щоб той вітер, який несе і сіє розбрат, оминув мій Росохач, мій Чортків і мій Тернопіль...

Іванна Нога