02.07.2008 - На самого Івана поховали його...

Наприкінці червня 1941-го року у селі Угринь енкаведисти закатували греко-католицького пароха-отця Антона Ринчаківського.

Літо 1941 року для мешканців Чортківщини, наприкінці червня і на початку липня, було сповнене спекотного болю і страху. Відступаючи, під натиском ворога, червона влада залишала по собі кривавий слід - масу по-звірськи закатованого люду у чортківській тюрмі, а тих, кого не встигли винищити погнали на Умань, де невільників чекала та ж сама доля, що й інших в`язнів; розстріляні над Серетом та у стінах монастиря римо-католицькі брати і священики, і ще одна мученицька смерть - вершина нелюдської і навіть незвірської жорстокості -28 червня в жахливих муках закатовано греко-католицького священика отця Антона Ринчаківського, село Угринь, неподалік Чорткова.

Коротко про священномученика о. Антона Ринчаківського

Отець Антон Ринчаківський народився в селі Заболотівка 1903 року в сім`ї Івана та Олени Ринчаківських і був найстаршим серед шістьох дітей в родині. Закінчив початкову освіту в селі Заболотівка, навчався у Чортківській гімназії.

Родина Ринчаківських була глибоко віруючою, тому молодий Антон Ринчаківський, не вагаючись, обирає священний шлях. Вступає до греко-католицької духовної семінарії у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Семінарія в Станіславі на той час була під орудою єпископа Григорія Хомишина. Тому й не дивно, що молодий семінарист, а згодом і греко-католицький священик, веде активну просвітницьку роботу серед населення, особливо серед молоді, бере активну участь у популяризації української творчості, драматургії, на рівні з усіма грає у виставах біблійного змісту, одночасно, виконуючи священичу місію - засівати душі людей Словом Божим.

Отець  Антон Ринчаківський обрав монарше життя і життя мученика за віру. Ще перебуваючи на службі у селі Хмелева Заліщицького району, дізнався від людей, що його особою активно цікавляться представники нової червоної влади і ця цікавість не несе нічого доброго. Тому змушений був тимчасово повернутися до рідної Заболотівки. Час від часу провадив Святі Літургії у рідному селі. Відтак його направляють до села Угринь Чортківського району, де отець Антон продовжує нести Слово Боже і слова патріотизму, національної гідності у душі сільчан. За це отця високо цінили парафіяни. Він був незаперечним авторитетом для всіх, і ця повага, підсилена пам`ятаю про духовного наставника отця Антона залишилася донині.

У 1941 році, коли відступали радянські війська під натиском німецько-фашистської армії, каральні загони НКВД робили свою чорну справу. Майже одночасно, коли в чортківській тюрмі був винищений цвіт нації і безліч безневинних людей, в Угрині сталося полювання за греко-католицьким священиком. 28 червня його знайшли співробітники НКВД і повели дорогою вгору в напрямку лісу. Більше про отця Антона Ринчаківського ніхто нічого не чув. Зробивши свою чорну справу червоні покинули село. Майже два тижні жителі села розшукували свого духівника. Та все марно. Лише випадково, 6 липня, коли тіло почало розкладатися, його знайшли. Очам відкрилася страшна картина - жорстоко замордоване тіло лежало в житі неподалік дороги, у якому впізнали отця Антона Ринчаківського. Хоронили отця на самого Івана на подвір`ї церкви села Угринь. Відправити замордоване тіло отця Антона Ринчаківського в останню путь прийшли віруючі з усіх довколишніх сіл.

Отець Антон Ринчаківський - належить до великої плеяди греко-католицьких священиків-мучеників за віру.

Із спогадів про отця Антона

Михайло Ринчаківський 1934 року народження, житель села Заболотівка (доводиться племінником отцеві):

- Я є найстаршим з дітей молодших братів отця Антона Ринчаківського, адже сам отець був найстаршою дитиною у сім`ї Олени та Івана Ринчаківський, моїх бабусі і дідуся, тому найбільше про все пам`ятаю як сам, так з розповідей старших. Отець був із 1903 року, а мій батько Василь, - із 1907 року. Загалом у сім`ї було шестеро синів. Була ще одна сестра, але вона померла ще маленькою.

Мій дідусь, батько отця Антона Ринчаківського, був чоловіком прогресивних поглядів. Чувся трохи заможно, мав багато поля, окрім того ще й займався кравецькою справою. Однак для того, щоб вивчити своїх синів і дати їм освіту, добру професію, то ще був змушений, як багато наших українських господарів, їздити закордон на заробітки. Так кожен з його синів мав професію, щоб міг утримувати  себе і свою сім`ю: старшого сина Антона навчав на священика у духовній семінарії, мого батька - на залізничника, інших синів то на коваля, то на столяра...

Коли дід тяжко захворів, то дав завдання старшому сину-отцю Антону заопікуватися меншими братами. Але дід помер у 1938 році, а в 1939 році прийшли "визволителі", і вже про якусь опіку з боку отця Антона не могло бути, бо греко-католицький священик тепер підпав у немилість нової влади.

Щодо освіти, то Антон Ринчаківський спочатку навчався три класи у Заболтівці, а відтак - у Чортківській гімназії. Потім поступив у духовну семінарію в Станіслав. Був такий випадок, що він ледь не полишив навчання у семінарії, адже за навчання треба було платити, і платити немало. Так семінарист Антон Ринчаківський змушений був цілу зиму просидіти вдома, займаючись самотужки разом із однокурсником із Озерян. Тим часом дід Іван, його батько, поїхав на заробітки до Канади і прислав гроші, які віддали за навчання. За час перебування вдома Антон Ринчаківський брав активну участь у гуртках товариства "Просвіта", грав у виставі за біблійним сюжетом. Виставу ставили в одній із стодол села Заболотівки.

Пригадую, як мені мій тато переповідав, що 15-річний Антон Ринчаківський і голова Заболотівської "Просвіти" Вітів їздили під Крути. Але як поїхали, то трохи спізнилися, бої під Крутами скінчилися. І вони повернули назад. А мій дід Іван, каже до них: "Ви чого повернулися?". Антон відповів, що вже пізно, вже по всьому...

Як закінчував Антон Ринчаківський останній курс семінарії, то складав матуру (випускні екзамени). Його товариш, що був йому за репетитора, не здав матури і зійшов з розуму, а мій стрийко Антон здав і його направили в монастир катехитом. Треба сказати, що на той час отець Антон прийняв цілебат (обітницю безбраччя). Відтак його призивають до польської армії, де він мав нести військову повинність і бути капеланом. Після армії отця направили у село Хмелева, де він мав парафію і опікувався немалим господарством монастиря. Як мені було чотири роки, мої батьки разом зі мною туди їздили і допомагали поратися по господарству. Так тривало до 1939 року. Відтак прийшла нова влада. Одного разу голова сільської ради підійшов до отця і каже: "Отче, йдіть кудись звідси, бо про вас вже питають". Звичайно, отець Антон Ринчаківський був видною і авторитетною особою, був красивий, дужий, високий на зріст, мав великий дар переконати, був чудовим провідником. Тому він становив загрозу для нової влади. Авторитет отця Антона був беззаперечним.

Тому отцю Антону доводиться залишати звикле місце і їхати додому, де нова влада, ще не мала такого впливу. Він часто відправляє Служби Божі у селі Капустинці і у рідній Заболотівці. Але тут, у Заболотівці вже був священик з Улашківського монастиря і та ситуація, коли у селі є два священики, начебто хтось когось підсиджує, була неприємною отцеві Антону. У селі Угринь не було священика і люди звідти не раз приїжджали до отця в Заболотівку й просили, аби він йшов правити у їхнє село. Але наша родина була категорично проти цього, бо уже в 1940 році в Угриню працювала комуністична ячейка і був зав`язаний колгосп. А отець Антон каже: "Не можу я тут залишатися. Не хочу, щоб хтось думав, що я хочу відібрати парафію. Та й чого втікати? Хіба від себе кудись втечеш? А було б непогано загинути мученицькою смертю..." Отець Антон Ринчаківський поїхав до Угриня. Угринь став для нього фатальним місцем. Першу Службу Божу в Угрині отець Антон Ринчаківський відправив на Різдво 1941 року. А в березні місяці ми з татом поїхали кіньми до Угриня, щоб його відвідати. Мені тоді йшов сьомий рік. Я пам`ятаю усе до найменших дрібниць: ту хату, куди ми тоді прийшли, вона ще стоїть в селі до сьогодні. Запам`яталося те, як батько довго розмовляли з отцем, а потім ми повертали додому... Це був останній раз, коли я бачив свого стрийка, отця Антона Ринчаківського...

Лише 28 червня нам люди з Угриня переказали, що енкаведисти забрали отця і повели дорогою вгору до лісу. Більше отця ніхто не бачив. Майже одразу радянська влада відступила від Угриня, наступали німці, пару тижнів в селі тривало безвладдя. Люди кинулися шукати отця. На пошуки пішло майже два тижні, але безрезультатно. Знайшли його люди цілком випадково на Івана і таємно поховали на подвір`ї церкви, де вже стояв гробівець. Прожив отець Антон Ринчаківський на цьому світі 38 літ.

Коли я у 90-х роках поїхав до Угриня, то одразу ж впізнав ту хату, де тоді жив отець. Мене радо зустріла господиня дому, якій тоді було 89 років, котра не проминула зазначити, що їй снився сон і вона сподівалася дорогих гостей. Для мене це було трохи дивним, адже я спочатку її не приставився. Відтак ця жінка, імені її я не пригадую, переповіла мені багато цікавого. Розповідала, що "хлопці з лісу" просили отця йти з ними, бо йому не дадуть тут жити. Але отець відповів, що йому не хочеться втікати "Що мені призначено, то най буде" - відповідав отець Антон. Отця вже розшукували, їздили по селу на конях. Отець з іншими людьми переховувався в хаті, що навпроти. Там його і знайшли. Повели під гору, на віддалені була хатина. Завели отця туди, що з ним робили не відомо, але потім люди бачили, як отця повели до ліса. І все. Тому пізніше стали шукати його останки в лісі, але безрезультатно. Родина пані Марії Ринчаківської (1940 р. н.. дружина пана Михайла) перебувала у той час на висилці в Сибіру. Звістка про те, що в Угриню по-звірськи замордували отця Антона Ринчаківського дійшла й туди.

Переповідає донька молодшого брата Миколи отця Антона жителька села Заболотівка, Олександра Романишин 1951 р. н., що від бабусі, матері отця, її було відомо, що селяни Павло Казимирів віз з лісу дрова і почув неприємний запах, і тоді знайшли в житі отця. А неподалік того місця в полі в березині стояла одна хата, і вони пішли туди і попросили, аби щось дали, для того, щоб накрити труп.

Віра Біла, жителька села Росохача, молодша сестра пані Олександри, племінниця отця Антона:

- У 1977 році, коли ми з чоловіком одружувалися, брали таємно шлюб у церкві села Угринь. Священик, дізнавшись хто я, завів нас, де ми з чоловіком побачили багато фотографій отця Антона. Але згодом ми дізналися, що за короткий проміжок часу прийшли відповідні служби і забрали всі фотографії, щоб про отця не було згадки.

Доля розпорядилася так, що той хлопчина, чия хата стояла в полі, і якому довелося бачити понівечене тіло отця Антона живе в межу із племінницею отця пані Вірою Білою з дому Ринчаківських.

Володимир Дзедзіц, 1994 р. н., житель Росохача, очевидець:

- Мій батько походить з Угриня. А жили ми колись на росохацькому полю, яке знаходиться за 1 км. до села Угринь і за 2 км. до села Росохач.

У 1941 році мені було сім років. Пам`ятаю як знайшли цього священика. До нас додому прийшов один росохацький чоловік, який з ліса віз дрова. І він із їздовим почули неприємний запах. Тоді вони пішли в жито і знайшли його десь за 50 метрів від дороги. Наша хата була десь за 150-200 метрів від того місця, вона стояла трохи за горбом і до нас нічого не було чути. Чоловіки прийшли й поросили, аби їм дали щось накрити тіло отця. А я одразу ж пішов туди з ними, щоб подивитися. Я знав отця живим.

Коли знайшли отця десь після обіду, через 5-6 годин, як уже звечоріло, прийшли люди з Угриня із світлом з фанами з церкви. Було дуже багато народу. І зразу забрали тіло до церкви, на другий день його хоронили. Були люди з усіх сіл.

А пам`ять жива

Минулої неділі на росохацькому полі, де знайдено знівечене тіло отця Антона Ринчаківського, відбулася панахида, яку відправив греко-католицький священик отець Богдан Школьніцкий з Росохача. Пам`ять про отця Антона Ринчаківського живе й у селі Угринь. Місцевий православний парох - отець Микола Ференц, депутат Чортківської міської ради, повсякчас підтримує могилу греко-католицького мученика за віру і молиться із своїми парафіянами за беатифікацію священомученика отця Антона Ринчаківського. То ж давайте помолимося за це усі разом.

Олександра Іванців