18.06.2008 - Із збірки Мирослава Мотюка “Мелодія мовчання”

***

Пахне січень твоїм

волоссям,

Нам злукавити не вдалося,

Бо лукавство вже

відболіло...

На моїх літах,

На твоїх літах

Біло, біло.

***

Мені не жаль

Безжальної любові,

Жорстоких,

Заскорузлих почуттів,

Коли стосунки краються

Без крові...

Мені лиш жаль, що я осатанів.

Мені так жаль,

Що ти для мене вмерла,

Що обрій наш

Лиш мить палахкотів.

Тоді любов

Всю зраду розпростерла

І я в тобі навіки спопелів.

***

Наша гідна любов

Не збагне наші сумніви гідні,

Лиш прихилить неспокій печалі

Чоло до чола.

Запитається серце у серця

Чи справді ми рідні?

Чи всього ми лиш близько знайомі

З глухого села?

***

Струмує ніч краплинами дощу,

Краплинно дні рахує пережиті.

Я збочене сумління не впущу

В скупі тривоги, колосом налиті.

І ти даремно, ноче, сльози ллєш.

Моє натхнення не намокне брудом,

Твої страждання всі не переп`єш,

Стежки сліпі не переходиш блудом,

Не перелюбиш потайки чужих,

Лиш випробуєш почуттів безодні.

Ти любиш, ноче, чорних та німих.

Я дня не дочекаюся сьогодні.

***

Мелодія мовчання

Мелодія мовчання -

Невипите вино.

Від болю проростання

Бубнявіє зерно.

Від жаху розставання

Жалібно виє пес.

Із попелу чекання

Розп`ятий час воскрес.

І знов надія пише

Надщербленим пером,

І знов безжальній помсті

Відплачено добром.

Обтяжена терпінням

Сягає аж до дна

Мелодія мовчання,

Де вже нема вина.

***

Білі бджоли розцвіли в саду,

Забриніли білопінні вишні.

Я тобі до скроні прикладу

Білих пальців поцілунки пишні.

Ти давно не снилася мені

Ніжна, в зацілованих обіймах.

Страх страждав у білій тишині,

Сумніви блукали в темних приймах,

П`яно канв в серце шепіт уст,

Лютувало щастя на припоні

І гарячих перс біленький бюст

Шаленів і пульсував в долонях.

Білі вишні відцвітуть в саду,

Зацвітуть прощально білі скроні...

Я в твоє сумління покладу

Серце те, що б`ється на припоні.

***

Є люди, що плекають доброту,

А є, що зло накачують помпезно.

Є люди, що витесують труну

І є, що знищують людей беззастережно.

Є у житті ганебні манівці

І є проторені шляхи широкі,

А в мене - найрідніші Полівці,

Де в серці борозни лежать глибокі.

***

Подаруй широчінь мені, поле,

Вільну вольність шалених вітрів,

Що несуть через велич простору

Сиву мудрість глибоких віків.

Подаруй мені шелест пшениці,

Чистих маків розбурену кров,

Волошково-небесні зіниці,

Світанкову пречисту любов.

І вдихни в мене труд титанічний,

Що на нивах твоїх знемагав,

Щоб я чесно трудився і вічно...

І наївної слави не ждав.

***

Осінь живе не тільки

В жовто-багряному листі,

В червоних китицях калини

І горобини,

В викопаних бульбах картоплі,

В горах солодких коренів,

В золотих качанах кукурудзи,

В бочках квашених огірків,

Капусти, виродженого вина,

В банках вибагливих

Варень і компотів,

В пронизливому до кісток вітрі

З холодним дрібним дощем.

Осінь живе

В гадюччях не розправлених зморшок

На чолі та обличчі,

В глибоких ямах невсипущих очей,

В коротких вилинялих косах,

В мовчазному непомітному відчаї,

В прив`ялих травах на невідомих могилах,

В зашкарублих перевтомлених руках,

В пасмах сивого волосся,

В постійності справедливої пам`яті

І мудрої справедливості,

В миті останнього прощання,

В серці невмирущого людського почуття.

***

Осінь

Палає золотом асфальт,

Трамвай виводить, наче скрипка,

Автобуса тягучий альт

І літа бабиного нитка -

Все день прийдешній розчинив

В терпкій настоянці сонета,

А ранок люльку закурив

І жде... Кого він жде? - Поета.

***

Запахло жовтим листям

На морозі.

Спочила ніч на зморених

Руках.

Вже тліє рання осінь

При дорозі

І сивіє в оголених гілках.

Згоріло поле без вогню

Довкола

І скиб хребти натомлені

Лягли.

Прибилась пісня змучена

І квола,

Яку вітри на зиму принесли.

Тремтить струмок...

Замучена дорога.

По ній сліди,

Мов спогади бредуть.

І біль пече -

Терпіти вже незмога,

І зрада хоче зиму перебуть.

***

Римоване мереживо біжить

В єстві моїм помноженім

На вічність.

Воно збентежене,

Бо прагне пережить

Самозакохану незрячу поетичність.

Воно не знає, де знайти слова

В безкарній дійсності,

Оббреханій, як правда.

Воно не знає, чи душа жива,

Що клялася в любові

Донедавна.

І так біжить... Сахається щодня

Від зграї ницих

Програних ілюзій...

Спішать роки полями навмання,

Від гонору

Давно байдужих друзів.

***

Ремесло

Я ще не знаю правил поетичних,

Не бачу, де кукіль в моїх рядках.

Я ще не маю навиків практичних

До гордих строф, що пурхають, мов птах.

Я так пишу, як знахар, що лікує,

Не маючи твердих медичних шкіл.

Він знає все. Він бачить все і чує.

Так чую я поезії тротил.

***

Як вберегти від пересіченості

Цю дорогу науку вічності,

Що між світами обертається

І найдрібнішим переймається?

І найдобріше переховує,

Що наймудріше заслуговує

Що найпідліше перепалює

І найгрубіше перекраює?

Як вберегти від пересічності

Те, що належить Божій вічності,

Те, що у серці обертається,

І, що любов`ю називається?

***

Монолог з долею

Повертайся додому.

Вже липовий цвіт відбуяв,

Спочивають вітри

В пелюстках на вогкому асфальті.

Ти забула, як час

Безсоромно і хтиво читав

Наш розгублений жаль,

Мов неправду в газеті на шпальті.

Повернись хоч на мить

І розпуку припни до порога.

Не шукай у неправді

Ненависті вутле зерно.

Простяглася у вічність

Поклонами бита дорога,

Як відбілене сонцем життя

Запашне полотно.

А якщо споловілим рокам

Вже нема вороття

І плоди не зав`яжуть

Поранені вітром суцвіття,

Не ганьби заворожені нервом

Скупі каяття,

Що чекали любові святої

Стрімкого поліття.

***

Є такий День, коли ти народився.

І прийде такий День,

Коли треба буде померти.

Але між цими Днями

Нічого не можна стерти.

Але між цими Днями

Ти виростав і вчився,

Ти сміявся і злився

І часом, навіть, рвався

Душу роздерти,

Коли хтось нахабно старався

Вистраждане тобою затерти.

Але між цими Днями

Ти працював і клявся,

Ти кохав, ненавидів і розлучався,

Ти намагався небо

Любов`ю підперти,

Коли зачіпали кігтями

Серце твоє, щоб дістати і зжерти.

Але між цими Днями

Ти криводушив, вимагав і молився,

Ти, навіть, брехати чесно навчився

І пробував медових лестощів

Лукаві десерти,

Бо думав, що між цими Днями

Щось можна затерти.

Є такий День, коли ти народився

І прийде такий День,

Коли треба буде померти.

Але між цими Днями

Нічого не можна стерти.
 

Графіка Степана Шевчука