Ми - старше покоління, яке перенесло важкі роки війни 1939-1945-х років. Сьогодні нас залишилося вже не так багато. З мого покоління, 1929 року народження і, трохи молодші віком відійшли з цього світу на вічний спокій. На нашу долю випали важкі війни, де воювала держава з державою, гинули солдати незалежно від віку із майже усього світу. А скільки у цій війні безневинно загинуло малих дітей, які б могли в майбутньому прославити свою державу...

Йшла війна. Був фронт. Але мало хто згадує, що в ті часи творилося поза фронтом, по селах України. Влада часто мінялася і люди почали зводити різні міжконфесійні та міжнаціональні справи, тривали вбивства, злодійство, простий народ жив у постійному страху. Вбивали цілі родини. І ми, діти тих часів, несли на своїх плечах також всі  негаразди - голод, холод, а особливо - страх, який не покидав нас ні вдень, ні вночі. Перед нашими очима повставали, побачені нами картини, які й досі неможливо забути. В очах стоять закатовані сім`ї, де посеред хати лежали два брати, батько під ліжком і мати біля кухні - усі мертві. А в другій сім`ї - батьків розстріляли, а для немовляти пожаліли кулі й з усієї сили ударили об стіну. Це була пімста за дорослих дітей, які не мали згоди між собою.

Тому можна зрозуміти, чому страх був для нас постійним супутником. У страху ми лягали вночі спати, а коли на вулиці залаяв собачка, ми думали, що йдуть нас убивати. Я малим, засинаючи, молився довго, щоб побороти страх, аж поки сон не поборов мене.

А часто ми чули, як горіли цілі села. У Старій Ягільниці було спалено півсела. Вбивали всіх, хто потрапляв на очі. Так німецько-фашистська влада мстила за одного вбитого її солдата. Інші пожежі тривали у селах Майдан, Тудорів.

Майдан - велике село з вузькими дорогами, по обох боках стояли господарські будівлі, здебільшого покриті соломою. Народ у цьому селі жив господаркою, люди тримали коней, корів. Ніхто не сподівався, що може прийти до них страшна пімста, яка вже наближалася. Одного разу ніч стояла тиха і темна, був ще непізній час, як село оточили довкола мстителі за те, що в Польщі палили українські села. А у селі Майдан тоді жило здебільшого польське населення. З усіх сторін довкола села почали палити господарські будівлі. Пожежа була настільки велика, що навіть на великій відстані було ясно від вогню як місячної ночі. Вогонь палав високо, ніс вгору куски соломи, голосно ревіла домашня худоба, кричали люди. Їхні голоси було чути далеко. Голоси змішувалися з пострілами.

Ми, діти, вийшли під гору далі від своїх хат у селі Переходи і нам все було видно і чутно, немов все відбувалося неподалік, хоч відстань була пару кілометрів навпростець. А вранці, люди з Майдану, які залишилися живими і були обпеченими, та могли рухатися, йшли через наші Переходи в Чортків до лікарні. Дуже важко було на це все дивитися. Наші люди плакали, як бачили нещасних обпечених. Так у цьому селі було двічі спалено все до останньої хати. Але через те, що йшла війна, так і ніхто не поніс кари. Маю на увазі не Божої кари, а суду людського. А ми, жили в постійному страху. Так минали дні нашої молодості. І хто пам`ятає ті важкі часи, ніколи не забуде їх, аж поки земля не прийме наше грішне тіло на вічний спокій. Так і я, проживши немалий шмат життя, не можу забути тих днів і маю потребу з цим поділитися з іншими, вважаю це своїм обов`язком очевидця.

Роман Крижанівський,

пенсіонер, очевидець тих подій