07.05.2008 - Ціною Перемоги міряється мир

Історія людства рясніє війнами. Цікаво, чи був хоч один день, коли ніде на планеті не точилася війна? Різні часи, різні масштаби, різна зброя - та залишалася одна сутність. Адже так чи інакше, війна - це лихо, бо страждають прості люди, плачуть матері і вдови, зростають сиротами діти. Слава Богу ми вже 63 роки без війни.

Днями відзначатимемо День Перемоги. Щемно на серці, боляче дивитися на останніх ветеранів. Їх уже зовсім мало залишилося, і з кожним роком все менше. Гірко і соромно їм дивитися в очі. Скільки крові пролито, скільки життів загублено!

Не сплять ветерани - не можуть забути загиблих однополчан. Їхня пам`ять тривогою б`є на сполох сьогодні в кожне серце: "Не допустіть війни!".

- Геннадію Опанасовичу, звідки ви родом?

- Народився я 27 січня 1925 року в селі Снядін Петриківського району Поліської області (нині Гомельська область) в Білорусі, в сім`ї простих селян, які працювали в колгоспі. Нас у батьків було 15 дітей, я - наймолодший. З ними прожив до 13 років. А тоді з колгоспу мене направили вчитися до Ленінграда у ремесляне училище-металістів № 26 на слюсаря-лекальщика, де я мав провчитися 4 роки.

- Там і застала вас війна?

- Так. Спроба німців відразу захопити місто зазнала краху. Наступ стримували радянські війська. А у вересні 1941 року розпочалася блокада Ленінграда.  Наше училище було напіввійськового типу, тож нас мобілізували в першу чергу на боротьбу з ворожими агітаційними листівками, якими закидали місто з повітря німецькі літаки. Ми збирали все це і віддавали старшому, який контролював їх знищення.

Також я брав участь у пожежних командах в боротьбі з ворожими запальними бомбами. Чергували на дахах будинків, щоб при черговому нападі німецьких літаків (а їх могло бути одразу і 150), які скидали "запальнички", ми гасили їх піском або водою. Чергували по 4 години.

На той час з продуктів нам давали всього 250 г хліба на руки. У березні 1942 року ми вже лежали в кімнаті гуртожитку обезсилені, напівмертві, не було сил навіть закрити очі.

Залізниця, яка зв`язувала Ленінград і Москву була захоплена німцями, які під`їжджали на бронепоїздах близько до міста і вели артилерійський обстріл.

Черги людей за продуктами на вулицях були великі. Бомба впала - зразу маса людей загинула. Хто залишився живий далі ставали в чергу. Тоді так масово вмирали. На початках, коли були ще сили, то возили хоронити на Піскаровський цвинтар (на дорогу йшло два дні). А потім вийшло розпорядження звозити мертвих в центр району, де складали їх на купи і спалювали.

- Як вам вдалося евакуюватись з Ленінграда?

- У березні 1942 року, коли вже сили нас покидали, у кімнаті заговорив радіоприймач: "Наші доблесні війська Ленінградського фронту, після завзятих боїв з ворожими силами, об`єдналися з Волховським фронтом і зробили прорив в ширину на 80 км і в довжину на 60 км". І тоді зразу ж пустили перші автомашини з продуктами в Ленінград. А на третій день до нас в кімнату зайшли молоді хлопці з носилками, повиносили нас на автобуси і відправили через Ладозьке озеро по "дорозі життя" спочатку в Волхово, а звідти грузили у товарні вагони і - на південь.

Одразу нам видали пайок: 1 буханка хліба, 1 пачка концентратів і банка консерви. Окремі не витримували, зразу все з`їдали від чого їм ставало ще гірше.

На кожній зупинці з нашого вагону знімали по 3-4 людини. Я доїхав до м. Данилів Ростовської області. Там вже й мене зняли, тому що  по стану здоров`я не міг їхати далі. Днів п`ять відпоювали мене рисовим відваром. Так потроху я повертався до життя.

- Як ви потрапили на фронт?

- Коли я відчув повернення сил, зразу ж попросився на фронт. Мені спочатку відмовили, тому що не було й 18-ти років. Тоді я в комсомольському квитку олівцем виправив рік народження. Майор подивився і каже: "Синок, ти так грубо підробив дату, але так і бути, направлю тебе в танкове училище". І поїхав я в місто Салікамськ, що на Уралі, вчитися, де провчився 6 місяців. На фронт пішов зі станції Мілярово Ростовської області механіком-шофером танка Т-34.

- Ваші враження від першого бою? Не було почуття страху?

- Я був молодим 17-річним юнаком, страху не мав. Тим більше війну я вже бачив в Ленінграді. На фронті сама атмосфера була наповнена ненавистю до ворога. Також зіграла свою роль велика масово-політична і патріотична агітація. Та й кожен з нас йшов захищати своїх батьків, дітей. Ми самі бачили, що німець коїть з нашими людьми, які звірства він чинив. Сама свідомість людей була дуже патріотичною. Я спостерігав, як молоденькі дівчатка просились на фронт, не вміючи навіть робити перев`язки і вчилися на ходу, знали, що їхні руки потрібні.

Тож їли - не їли, переспали в землянці, встали і в бій. І так відвойовували кожен клаптик землі.

 - Як пролягав ваш фронтовий шлях?

- Я був у складі 1-го Гвардійського ордена Леніна механізованого корпуса, який був у ставці головного командування. Тому наше завдання було робити прорив. Дали завдання - ми піднімались, йшли своїм ходом 150-200 км і зразу в бій. Прорив зробили, нас підміняли інші частини, а ми йшли далі.

 Пройшов Донбас, Сталінград, Ворошиловград, Дебальцеве, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кіровоград. У районі Рубіжного Харківської області при форсуванні Північного Донца я отримав перше поранення. Два місяці лежав в госпіталі. А потім - знову на фронт, в свій корпус. Так пройшов аж до Будапешта, де знову отримав поранення у лютому 1945 року. Мене відправили на лікування в П`ятигорськ.

- Де зустріли День Перемоги?

- Там в госпіталі й зустрів. А на 4-й день після перемоги мене виключили з армії, дали ІІІ групу інвалідності. І я поїхав у Білорусь. Коли добрався до свого села, то не впізнав його. Села майже не було - одні розвалини. Німці начисто розбомбили всі села.

- Ви зустрілись з своїми рідними?

- Я зустрів тільки тітку, яка сказала, що мої батьки живуть тепер в Тернополі.

- А як вони потрапили сюди?

- У моєї сестри чоловік українець, був у партизанському загоні. Коли об`єдналися партизанські загони з регулярними частинами Червоної Армії, то його направили в  перший відділ міліції до Тернополя. У 1944 році звільнили Білорусь від фашистів і сестра забрала батьків до себе.

І от 5 червня 1945 року я приїхав до Тернополя. Запитав як пройти в 1-е відділення міліції. Йду в бушлаті з маленьким чемоданчиком, в чоботях, на комірчику нашивки (гвардії старшина) і здалося мені, що жінка, яка йде попереду - мама. Я ж її не бачив з 1940 року. Поспішив вперед, обігнав, розвернувся: "Мама!". А вона кинула сумку: "Синок!". Обіймає мене, цілує, плаче. Коли заспокоїлись, то сказала, як пройти до тата, а сама побігла кликати сестру з чоловіком.

А на п`ятий день я пішов працювати в контору АТК.

- Яким ви застали Тернопіль?

- Дуже зруйнованим. Тільки дороги розчистили від уламків, осколків, битого скла, які лежали купами по узбіччю.

Але люди не впадали у відчай, вони працювали. Всіх тішила одна думка, що війна закінчилася. Цілий тиждень трудилися на своїх роботах, а в неділю всі виходили розчищати місто від завалів, руїн. Вивозили це все хто на підводах, хто на тачках, саджали дерева.

- Як і де ви познайомилися з дружиною?

- Мене спочатку направили працювати в Тернопільторг інспектором з торгівлі, звідки пішов на підвищення. Після закінчення вищої торгової школи у Львові вернувся знову у Тернопіль на посаду завідуючим міським відділом торгівлі. І от коли звідти перевели на посаду директора їдалень і ресторанів до нас на роботу направили молодих спеціалістів. Однією з них була моя майбутня дружина Ганна Олексіївна. Вона є учасником війни, так як є депортованою з Польщі.

- І скільки у вас дітей?

- Четверо. Три сина і дочка, яка живе зі мною. А сини - один підприємець, живе в Бердичеві, другий - працює в Міністерстві комунального господарства в Києві. Найстарший загинув 15 років тому.

- Як ви потрапили до  Чорткова?

- Мене направили у Чортків на посаду завідуючого чайної. А після підвищення на посаді моєї дружини мене направили на базу облпотребсоюзу товарознавцем. Потім я був директором колгоспного ринку, а після - у відділ робочого постачання звідки і пішов на пенсію.

- Як довго в спогадах приходила до вас війна?

- У той час, навіть вночі чув гул моторів, шум, крики, стрілянину. А проснусь, дивишся - все нормально і зразу веселіше від того, що ти живий і війни немає.

- Що було найважчим: перші воєнні роки чи після війни?

- Хочу сказати, що в Ленінграді було найважче і страшніше, тому що ти сам бачив, що робить війна з людством, всі її жахи ти спостерігаєш зсередини. І той хліб, що нам давали, можна було назвати хлібом тільки теоретично, в ньому було тільки 21% мучних висівок, а решта - становили молота соснова кора, вимочений гірчичний порошок, горох. Все це разом була така собі глиняна маса, яку давали маленькими нормами: для робочих - 250 г, для службовців - 150 г, для утриманців - 125 г. Хто був багатший, то міняв золото, грамофони на хліб. Були і такі, які крали, обманювали. Зі мною навіть трапився такий випадок. У нас в кімнаті кожний по черзі ходив міняти хліб на цигарки, прийшла і моя черга. Зібрав хліб, пішов на базар, а до мене підходить міліціонер: "Що міняєш? Ану пішов звідси." А я сам ледве живий, втекти не можу, сил немає. Він мене за комір відвів в сторону, подивився чи нікого немає і забрав увесь хліб. Що тепер мені робити? Що сказати хлопцям? Докажи, що не з`їв. Прийшов, розплакався, але вони мене зрозуміли, знали, що моя совість чиста. Правда я пообіцяв кожен день віддавати їм половину своєї норми. І так три дні віддавав, сам ледве тримався. А скоро помер ще один хлопець і так мені пройшло.

- Чи доводилося зустрічатися з однополчанами?

- Один раз запрошували в Ленінград всіх блокадників, але я хворів і не поїхав.

- Що для вас є День Перемоги зараз?

- Найбільш світлий, близький день. І те відчуття, що люди живуть в мирний час, немає тих жахів війни, додає сил і здоров`я. Кожного разу ходжу на цвинтар до могили солдата і в мене є тільки одне бажання - щоб був мир.

Тетяна Захарова