16.04.2008 - Музичний батько “Меломанів” і Прокопика

Хто не знає Ігоря Тадейовича? Ігоря Тадейовича знають всі. Особливо, коли вони літ надцять тому закінчили легендарну "сьому" школу міста Чорткова і проявляли таланти до співу або, коли пройшли через навчання у Чортківьсокму педагогічному училищі. Ось скажеш: "Ігор Тадейович", і пояснювати більш нічого не треба. Усі знають, що це - Андриїшин.

Такої слави у Чорткові, і мабуть у більшій частині району, йому завдала велика культурно-мистецька діяльність, укупі із педагогічною.

То ж, хто особисто знає героя нашої сьогоднішньої сторінки, полиньмо у спогади. А хто ще не знає, знайомтесь - викладач Чортківського педагогічного училища ім. О. Барвінського із стажем майже у півстоліття - Ігор Тадейович Андриїшин.

- Ігоре Тадейовичу, традиційне запитання: ви родом з Чортківщини?

- Я народився в Делятині Івано-Франківської області. Тоді це був Яремчанський, а тепер Надвірнянський район.

- Як доля занесла вас на Тернопілля?

- Мій батько родом з Косівського району, з Карпат, а мама - з Кременця. Після війни батько працював у Бучачі, викладав у зоотехнікумі німецьку, українську мови, латинь, був завбібліотекою і керував хоровим колективом.

- То у вас від батька дар до музики?

- Напевне. Коли мій батько побачив, що я починаю проявляти інтерес до музики, то в 11 років віддав мене вчитися до Кременця, до бабусі по маминій лінії. І в Кременецькій музичній школі я почав навчатися гри на фортепіано. І ось за чотири роки я вивчився добре грати. Тим часом батько дав мені знати, що його перевели у Чортківське педагогічне училище, де відкрився музичний відділ. Батько закінчив Варшавську консерваторію по скрипці (альт), грав на флейті.

По закінченні музичної школи, мене прослухали і запропонували вступати до Чортківського педагогічного училища на фортепіано.

- Ви - мов візитна картка Чортківського педагогічного училища. Скільки часу ви пропрацювали у даному навчальному закладі?

- Уже 48-й рік.

- Але я знаю, що ви музикант з консерваторською освітою.

- Так. У 1969-му році я закінчив Львівську консерваторію зі спеціальностей: фортепіано, диригування і методист музичного виховання. Дякую Богу, маю при кваліфікації. Так мені пощастило.

- Ваша дружина, пані Дарця, також музикант. Де ви її зустріли?

- Раніше, працюючи в Чорткові, я мав нагоду працювати по сумісництву в Бучачі концертмейсеторм (до речі там жила моя мама і мої брати). Окрім того, їздив я й у Копичинці. У місцевій школі треба було концертмейстера. Ото ж я там грав. А там, бігла мала скрипачка. І я її собі вподобав.

- Ви старші од своєї дружини?

- Не на багато. На чотири роки. Але я вже був викладач, а вона - школярка.

Пізніше вона приїхала до Чорткова. Поступила на музвідділ в училище по скрипці. І так все зав`язалося. Уже нашому старшому синові 39 років.

У нас двоє синів. Старшого звати Руслан, а молодшого - Орест.

Орест працює в райвідділі внутрішніх справ, на майорській посаді.

А Руслан приїхав з далечини і в даний час відпочиває вдома.

- У  вас є онуки?

- Є, звичайно. Старша онука Ірочка закінчує Чортківську дитячу музичну школу по класу фортепіано. Це вона грала в час останнього мого  звітного концерту. Ірочка - донька Руслана. А є у нас і молодша онучка - Софійка. Вона Орестова донечка.

- Ви виростили двох синів і вони мають по одній доньці?

- Так. Але то поки що. Може нам бузьок на якусь весну принесе ще щось.

- Тобто ви сподіваєтеся на поповнення родини?

- То вже як бузькові захочеться. Я не проти.

- Ви тривалий час керували дитячим хоровим колективом у школі №7 міста Чорткова, які ще колективи вийшли з вашої доброї руки?

- Був такий цікавий колектив із сучасними ритмами як ВІА „Меломани", який ми почали формувати у 1969 році.

- Це не той часом, вокально-інструментальний ансамбль, що переріс у ансамбль районного будинку культури під такою ж назвою?

- Так. Але, я вважаю, що тепер тільки назва залишилася. Тепер він має зовсім інший склад.

А раніше у ньому грали й співали дуже здібні студенти і загалом таланти нашого міста Чорткова, які хотіли виконувати і пропагувати справжню сучасну музику.

- Але то був час, коли до вокально-інструментальних ансамблів такого штибу ставилися з підозрою.

- Так, тоді трохи відчувався тиск, було важко. Але все-таки багато було зроблено і цей ансамбль здобув досить високу популярність.

До речі, значення слова меломани - люди, які люблять музику. Таку назву ансамблю дав Володимир Прокопик.

- Це той Володимир Прокопик, який співпрацював із Назарієм Яремчуком і був фронтменом легендарного ансамблю „Червона рута"?

- Звичайно, це той Володя Прокопик - надзвичайно скромний і надзвичайно талановитий. Це мій перший без попередньої музичної підготовки учень, який дуже багато в чому себе проявив з найкращого боку. Варто його згадати. (У нього - абсолютний слух).

Окрім Володі в „Меломанах" брали участь брати Чикалови - Саша і Вітя, і такі гарні музиканти як Буркута (ударник), Мирон Олексійович, який ще працює у районному будинку культури, Ярослав Федорчук - тепер в Канаді, Саша Москальонов тощо. Це були надзвичайно обдаровані люди.

- Я пригадую, „Меломани" в минулому були досить потужним ансамблем, їздили з гастролями?

- Ми були разом в Угорщині, кілька разів в Болгарії, Польщі, Чехословакії. Потім хлопці без мене їздили пару разів.

В цілому,  „Меломани" - то був досить гарний ансамбль. Після нього залишилися приємні спогади. Це дійсно був вокально-інструментальний ансамбль на високому музичному і культурному рівні. На наші концерти приходили як молоді люди, так і люди старших поколінь.

- Пригадую, там і вокал був на високому рівні. А хто працював над вокалом виконавців?

- Я. Я також працював і над вокалом хлопців.

- Ансамбль „Меломани" пов`язують із пізнішим поколінням виконавців, але мало хто згадує, що батьком ансамблю були саме ви, Ігоре Тадейовичу.

- Раніше згадували. Ми якось разом відзначали котрусь річницю „Меломанів", але то було дуже давно.

На ту річницю приїжджав Олександр Москальонов. До речі, він вчився у педучилищі і тривалий час брав участь у ВІА "Меломани". Він також належить до категорії дуже здібних, музично обдарованих людей. У Олександра були виняткові музичні дані.

- Окрім "Меломанів", який ще був у вас колектив?

- Ось, приміром, дитячий хоровий колектив у школі №7 міста Чорткова. Учасників колективу називали червоними маками. Усі діти були дуже гарні і мали червоні жилетки й спіднички, то як виходили на сцену, - усе аж світилося. Гарні діти були, хороший колектив.

Дев`ятнадцять років я віддав цьому колективу. Немало.

- І скільки було учасників хору?

- Десь 120 осіб точно. То була і підготовча група, і основний склад. І діти до занять у хоровому колективі ставилися з відповідальністю. І керівництво школи сприяло разом з  тодішнім районним відділом освіти. Завжди в усьому допомагали і розуміли наші проблеми. Запам`яталася мені співпраця із нині покійним першим директором школи Йосипом Гуменюком і із другим директором школи, яка найдовше очолювала її, Стефанією Аксенчук.

- Я пригадую, колись у Москві був дитячий хор Всесоюзного держтелерадіо. Це був дуже майстерний колектив, яким керували визначні особистості тодішнього Союзу, а ваш колектив у мене завжди мав тісні асоціації із цим колективом?

- Так, дійсно, був такий дитячий хоровий колектив з Москви. Ми, коли чесно, в дечому копіювали його, намагалися вишколити учасників колективу до такого рівня. Нам допомагала й тодішня адміністрація району.

У мене в ті часи ще був хоровий колектив райвідділу міліції, і ми поєднували часто дитячий і міліцейський хори разом. У такому складі ми неодноразово виступали у Тернополі в палаці культури "Березіль" і у такому поєднанні проявили себе досить успішно. Вийшло непогано. Ми записувалися на радіо і традиційно виступали на День Перемоги на центральному стадіоні. Солісткою була Зиновія Голіната. Це був досить дзвінкий колектив.

- Коли б вам тепер випав жереб знову займатися з подібним колективом, ви б взялися?

- У Чортківському педагогічному училищі на відділенні початкового навчання я маю подібнийхор, який має звання аматорський народний художній колектив "Юність".

- І скільки літ вашій юності?

- Цей хор існує з того часу, як існує педучилище. Він мав різних керівників. А покійний Тарас Обідняк дав йому назву "Юність". А, коли чесно, колектив справді завжди юний.

З цим колективом ми щорічно виступаємо, підтверджуємо звання "народного".

- Чи не важко, що ваші учасники швидко міняються, курс навчання в училищі невеликий: ви їх шліфуєте, а вони потім ідуть від вас?

- Це слушне зауваження. Власне, в цьому й полягає ота складність. Коли на третій рік навчання ти добився більш виразного матеріалу, сформованого, а тут він виходить з-під контролю, закінчує училище і йде на подальше навчання чи на роботу, а керівнику колективу доводиться знову з нуля робити ту справу, яка є дуже нелегкою. Не раз складно добитися не тільки співу в унісон, а й, часом, двоголосся. А про щось вище й мови нема. Проте з часом є результат.

- Яку рису характеру ви найчастіше хотіли б бачити у своїх вихованцях?

- Відданість музиці, відданість професії. Шкода, що вчительський фах ще не стоїть на належному рівні поцінування, як було у 60-х роках. Колись і у педагогічний навчальний заклад не так легко було вступити і випускники були непересічні особистості.

- Але вам на своїх випускників немає чого нарікати, серед них є й багато відомих людей?

- І мені це дуже приємно, що вони мене переростають. Так має бути.

- А хто вже вас переріс?

- О, багато. Всі. І, здається, це дуже добре. Я залишився біля верстата, де не раз треба починати з самого початку, скурпульозно, без усякої суєти, проявляючи терпіння. А коли ти вже чогось досягаєш, і твої випускники можуть працювати самостійно і йдуть далі, це результат великої праці, і ти розумієш, що так повинно бути.

Сьогодні ми, викладачі, вишукаємо нестандартну методику викладання. Не раз на початках бачиш, що твій студент не подає жодних надій, а через рік навчанняпомічаєш, що він вже щось починає думати.

- А може то ви так запалюєте своєю енергією?

- Хто сам не горить - не може запалити інших.

- Ви ще є учасником вокального чоловічого квартету "Обрій" педагогічного училища. Скільки років це тягнеться?

- Вже близько 30 літ.

Наш квартет є першим лауреатом всеукраїнського конкурсу С. Крушельницької у 1986 році. Цей колектив цікавий, слухається, має свої переваги. Його учасниками є Ігор Кучер, Любомир Хомишин, Віктор Гончарук і я.

- У складі "Обрію" ви об`їздили дуже багато країн?

- Не дуже вже й так багато, але були в Чорнобилі, після аварії. А також - в Канаді, Росії (в Пермі), в Криму, Болгарії, Румунії, Польщі, Угорщині (по декілька разів). Співали ми й болгарською, угорською мовами.

"Обрій" - це такий колектив, який слухається.

Ми ніколи не виходимо на сцену, не відшліфувавши програми. Тому й "Обрій" мав високий авторитет і його запрошували на різні сцени. Та й склад колективу - це склад однодумців, які завжди в пошуку.

- Що ви найбільше цінуєте в людях?

- Перш за все, скромність і талант. Де є талант, там завжди буде скромність. Ось я тому й взявся працювати "з нуля" із моїм учнем Миколою Вуйчиком, навчаючи гри на фортепіано, бо побачив у ньому іскру скромності. Микола є моїм дев`ятим учнем, який навіть не мав музичної освіти, і за три роки став хорошим музикантом. Володя Прокопик був першим, таким учнем. Він дав мені віру, що можна навчити за короткий термін багато чого. І я вхопився за цю віру.

- Чи легко ось так навчити людину "з нуля" бути хорошим музикантом?

- Ні. Важко. За час моєї роботи у мене було більше 150 учнів, а таких як Володя і Микола тільки дев`ять.

Ось нас нещодавно з Миколою запросили на один із престижних конкурсів, то ми тепер готуємося, без вихідних.

- Що б ви побажали нашим читачам?

- Невдовзі ми святкуватимемо Великдень. Бажаю усім добра, радості, достатку, любити справжнє мистецтво, бо воно окрилює душу і піклуватися про моральні і духовні засади нашого молодого покоління.

Леся Легіт