Степан Маркович Гнюс - ще з п`ятнадцяти з хвостиком літ складно було уявити собі чи то танцювальний колектив, чи пісенний сольний виступ, чи місцевої капели бандуристів, чи театральної постановки без його участі. За характером скромна і набожна людина він більше часу приділяє грі органної духовної музики у костелі святого Станіслава в Чорткові і музичним заняттям з малечею Чортківської школи-інтернату.

Коли я прийшла у домовлений час на зустріч з паном Степаном, у актовій залі школи-інтернату ще йшов урок співів. Займалися школярі 2-А класу. Крізь двері чулися дружні дитячі голоси: "Котику сіренький...", які змінила пісня "За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ...". Остання, видно тільки розучувалася, бо спочатку фразу співав вчитель, потім - учні. Єднався звук фортепіано і пісні, без жодного стороннього звука. Очевидно тут до уроків співів ставляться з великою відповідальністю, - подумалося мені.

- Степане Марковичу, ви є вчителем музики у школі-інтернат, скільки років вашій педагогічній діяльності?

- Я навчаю музики у цій школі вже 38 років, з 1970 року. Тобто, усе моє доросле життя. Бо після служби в армії тільки рік пропрацював у Колиндянах. А відтак, як прийшов сюди, то воно у мене засіло аж до цих пір.

- Є ще одна ваша стабільність - ви від початку відкриття, опісля багаторічного здобуття, костелу святого Станіслава в Чорткові є його органістом?

- Так, усі святкові служби Божі і щонайчастіше недільні не обходяться без виконання духовних пісень під орган. Справді 1993-го року, коли відкрився костел, я почав у ньому грати. Правда вже на електричному органі, бо той, який тут був раніше, в радянські часи знищили. Звичайно, що гра на органі в костелі займає багато часу. У святкові і недільні дні не раз служба Божа спочатку триває у селі Ягільниця, а потім в Чорткові. Коли мій син Ігор був тут, то він мені не раз допомагав. Наприклад - він грав спочатку у костелі в Ягільниці, а я в Чорткові, або навпаки. Велику підтримку маю від керівництва школи-інтернату, яке мене розуміє і підтримує.

- Святий Августин казав: "Хто співає - той двічі молиться". А ви співаєте і граєте водночас. То скільки разів молитеся ви? Що ви відчуваєте, граючи духовну музику?

- Я відчуваю наповнення і одухотворення водночас. Це моя офіра Господу. Я не беру за цю гру у часі служби Божої грошей. Правда, тепер уже й вік у мене не той. Орган у костелі знаходиться на внутрішньому балконі (вгорі), попри те, що ця духовна споруда не опалюється, а вгорі ще є довкола щілини. Особливо, коли мороз чи вітер дме, грати там дуже складно, холодно. У мене там є підігрів, такий собі "капелюх". Мені вдається тільки прогрівати руки, бо дерев`яніють пальці. А так - ніщо не може захистити від холоду, який несе віковічний камінь споруди та мороз вкупі з вітром. Тож мені вже важкувато і тепер, окрім мене, ще один органіст в костелі. Як ви знаєте в Чорткові, в неділю є дві службі Божі о 10-й годині (польською мовою) та о 17-й годині українська.

- А ви народилися в Чорткові?

- Ні, народився я на Бучаччині, на хуторі Верб`ятин, дорогою до Бариша.

Мій батько був ковалем і працював в Чорткові на залізодорожній колії. У 1945 році тато забрав свою сім`ю сюди. Тоді мені було два роки. І з цього малолітнього віку я проживаю у Чорткові, то ж вважаю себе чортківцем. Нас у сім`ї було двоє - мій старший брат Тарас і я.

Тарас закінчив Львівську консерваторію і працює у Чернівецькому музичному училищі, навчає студентів гри на духових інструментах.

- То ви з братом обоє стали музикантами. А звідки у вас музичний талант, хто з рідних його вам заклав?

- У нашій родині і батько, і мати ( маму звали - Анастасія) дуже гарно співали. Але ґрунтовну музичну освіту здобув лише мій старший брат. У нас тоді були тяжкі часи, працював лише батько, а мати вела домашнє господарство. Великих грошей у нашій родині не було. То ж я займався самотужки, а потім поступив до Теребовлянського культосвітнього училища.

- Степане Марковичу, ви запам`яталися мені, як і більшій частині корінних чортківчан, як ведучий танцюрист народного ансамблю "Чайка» районного будинку культури.

- Це було моє хобі. Хоч чесно кажучи, не єдине. Я тривалий час був солістом вокально-інструментального ансамблю «Меломани», капели бандуристів під керівництвом Олега Шумиловича та актором у театральної студії. Але то правда, все-таки більше наснаги і сил я доклав до танцювального ансамблю танцю «Чайка». Просто інакше з її легендарним керівником Марією Чайкою не можна було співпрацювати. Це була сильна неординарна жінка, у її голові був своєрідний комп`ютер, який просто бив фонтаном ідей. Марія Чайка провінційний ансамбль танцю зробила відомим у тодішньому радянському Союзі. Це був свого роду унікум, генератор творчих задумів і мистецького вишколу. Знаю, що багатьом її планам не судилося здійснитися.

З Марією Чайкою нас звела доля, гадаю, не випадково. Я з ранніх літ любив танцювати і співати. Навчався я у школі №6 міста Чорткова, в народі її звуть школою колійовою. Тоді не було жодного свята, щоб я в ньому не брав участі. А піонервожатою в школі була Галина Яківна Процьків (тепер Личак) - це також дуже цікава особистість. Саме Галина Яківна мене представила Марії Чайці, мовляв, цей хлопець дуже гарно танцює, бере участь у вечорах. І так з 1956 року, відколи Марія Чайка вибрала мене у свій ансамбль танцю в палац піонерів, потім танцюючи в районному будинку культури, в тому ж ансамблі «Чайка», я танцював до 36 років. Уже й сім`я в мене була, а мене все одно туди тягнуло, я не міг жити без ансамблю.

- А що найбільше запам`яталося з часів діяльності ансамблю «Чайка» під керівництвом Марії Чайки?

- О, тут дуже багато хороших спогадів. Ми мали виїзди до Польщі, Болгарії, до Прибалтики. Яка на той час була в складі Союзу, виступали у палаці «Україна» в Києві. Тоді ми їздили з концертною програмою разом з ВІА «Меломани». І було так: спочатку я співаю як соліст «Меломанів», а потім швиденько перевдягаюся і виступаю в танцювальному колективі. Звичайно, важко це все вдавалося, але молоді роки беруть своє. Тепер з відстані років сам собі дивуюся, як я так міг. А міг. Втомлювався, проте мав велике душевне задоволення від співу і танців. Пригадую як виступали ми з концертом у туристичному центрі Вроцлава, де були присутні молоді туристи із США та Західних країн Європи. Коли я заспівав «Сбудется всё, что мы с тобой в этот час загадали...», і частину пісні виконав на англійській мові - усі присутні її підхопили. І це мене зворушило до глибини душі, додало більше внутрішньої енергетики, тому й закарбувалося в пам`яті на роки. Тоді я був у дуже доброму сприйнятті.

Дуже приємні спогади залишили участі у пісенних та танцювальних фестивалях в Прибалтиці, де розширив коло своїх друзів. Цікаві знайомства, непересічні особистості - це вражає і залишає добрий слід в житті, виступали ми на Львівському і Чернівецькому телебаченні.

За радянських часів наш Тернопіль і болгарське місто Слівен - були містами-побратимами. В ті часи тривали й культурно-мистецькі обміни. У Болгарії я був двічі - у 1967 і в 1977 роках. Але туди ми в основному везли танцювальну програму.

- У радянські часи через «залізну завісу» складно було потрапити за кордон. Ви у ті часи побували у слов`янських країнах соціалістичного табору, чи відчувалася відмінність між нами і ними?

- Звичайно, вони тоді чулися більше Європою, були більш розкомплексовані, а ми більш нерозкуті, усе мало йти по шаблону, викроєному за відповідними лекалами. Про це все, мабуть, каже те, що пересічним громадянам тодішнього союзу дуже складно було виїхати за кордон. Тепер ми призабули, як то було, але тоді це була справді проблема.

- Розповідають, що треба було пройти через своєрідне сито проби на «надійність»?

- О, це так. І це сито так вимотувало, що часто втрачалося бажання взагалі кудись їхати. То було щось страшне. Пригадую, як нас возили на «інструктажі» до Тернополя, заводили у якісь підвали, а виводили цілком іншою стороною, що неможливо було знати, де ми є. Я не можу передати того всього, що доводилося пережити. Кожного припрацьовували індивідуально. Часто собі думав: «Боже, та не хочу я ні тої їзди, ні нічого». Настільки психологічно на нас тиснули, жах: не можна було із собою брати газети, бо то вважалося шпигунством; ні не переповідати про себе; грошей із собою лишніх не брати, тільки ті, що підлягають обміну; родичів за кордоном не можна мати тощо. Залякували нас, розповідали, що на кожному кроці чекають шпигуни. А ми приїжджали до іншої держави і бачили, що все зовсім інакше, що люди привітні, відкриті й просто насолоджуються мистецтвом.

Можливо, після такої «обробки» ми були якісь затиснені, боялися, що за найменший непослух нас вивезуть із цієї зарубіжної країни, напишуть на роботу, створять проблеми. Це була реальність тих днів. Але опісля візитів до інших країн, теплого прийому, знайомств усе погане, що було перед тим, забувалося і лишався добрий слід в серці. І тепер крізь роки приємно все згадати.

- Чи пам`ятаєте своїх партнерок по танцю? Як ставилася до цього ваша дружина?

- Звичайно, але їх було дуже багато, усіх не злічити. А дружина моя досить спокійно до цього ставилася. Правда, з одруженням я став трохи менше ходити на танцювальний. Але Марія Чайка завжди просила. Я був старостою колективу. З віком їй було тяжко рухатися і усі танцювальні рухи танцюристам доводилося показувати мені. Будинок культури був моїм другим домом.

- А як ви зустріли свою другу половинку?

- Ми разом вчилися у школі №6. Але моя Надя на два роки старша від мене, і я чомусь не міг особливо звертати на неї увагу тоді. Прозріння до мене прийшло тоді, коли ми стали дорослими. Мені дуже подобалися чорняві високі дівчата.

А тоді, згадую, було літо, Надя приїхала з відпочинку з Ялти, уся «шоколадна» і неймовірно красива. У мені наче все перевернулося, я не міг відірвати від неї очей. Тоді на танцях у будинку культури грав ВІА «Меломан», а я був солістом. То ж, наважившись, я підійшов до Наді і запросив її на танці. Вона прийшла. Відтоді ми не розлучалися ось уже 31 рік. Нашому сину Ігорю - 30.

- Ігор - ваш єдиний син, чи справдив він ваші сподівання?

- Мій син спочатку також наслідував мою дорогу музиканта, закінчив Чортківську музичну школу, Тернопільське музичне училище ім. С. Крушельницької, мріяв вступити до Львівської консерваторії, але йому не вдалося. Відтак вступив до Дрогобицького педагогічного вузу, тепер це університет. Але Ігор мріяв про досконалу гру на скрипці, а педагогічний вуз не давав йому необхідного росту. То ж згодом він це все залишає і їде вчитися до католицького університету в Любліні. І очевидно в Любліні він отримав Боже покликання, бо одразу ж по закінченні цього університету, обрав священичий шлях. Тепер продовжує навчання в Кракові, обрав монарший чин.

- Як ви зустріли звістку про те, що ваш єдиний син посвятив себе служінню Господу?

- Я не одразу зорієнтувався, хотів, щоб Ігор одружився, щоб були у нас онуки, як і кожна звичайна людина. Але пізніше і моя Надя казала, і сам я зрозумів, що це Господнє покликання. Що для Ігоря служіння Господу - це є сенсом життя. Всевишній вибрав його. Очевидно, що мій син не мав бути світським музикантом, а його місія вища, і він її прийняв. Відповідно й пройняли її ми. Адже воля Божа - закон. Дороги життя мого сина були непростими, але, очевидно, Господь хотів, щоб він прийшов до Нього, набравшись життєвого досвіду і зміцнілим духовно. Так і сталося.

- Чи часто ви бачитеся зі своїм сином тепер?

- Рідко. Раз на рік. Він обрав свій шлях. Я не шкодую, що так склалося, лише молюся за сина.

- Я була свідком, як у часі беатифікації у Львові чортківських мучеників за віру ви у костелі зустріли свого сина?

- Так. То було минуло річ, восени. Для нас з Надею то була приємна несподіванка. Ми, правда, дорогою мріяли про таку зустріч, але не знали напевне. Ігор приїхав тоді до Львова з хоровим колективом, яким він керував. Це була дуже приємна духовно піднесена радість, яку складно передати словами. Заради цього вартує жити.

- Коли сьогодні я зайшла до актової зали, де ви проводите свої заняття, то зауважила у вас на фортепіано образа Матері Божої, вони завжди тут стоять?

- Так, завжди. Свої уроки я розпочинаю з молитви. Це для того, щоб діти сприймали музику як спорідненість із духовністю і щоб усі справи в житті вони робили з Божим благословенням.

У часі вчительського районного семінару, усі, хто на ньому був присутнім, висловлювали подивування, що кожен свій урок я розпочинаю з молитви. Я викладаю музику учням із 1-го по 8-й класи. І винятків немає. У школі-інтернаті діти із специфічних сімей, окремі з них не вміють молитися. А хто їх навчить, як не вчитель ?.. З часом вони звикають до того, що наші уроки починаються в такий спосіб. І я хочу тут підкреслити, що молитва призводить до дисциплінованості учнів і формування у них духовного світосприйняття.

- Щоб ви побажали читачам, як батько священика, як людина, яка прожила яскраве життя?

- Хочу побажати, особливо тим, хто став батьком чи матір`ю, виховувати своїх дітей у духовному плані. Бо це найголовніше. Особливе значення має особистий приклад батьків. І я вважаю, що коли ми виховаємо духовно свідому націю, то ми виховаємо й високорозвинене суспільство, за яке нам не буде соромно.

Леся Легіт