02.04.2008 - “Справжні студенти живуть в гуртожитках”

Пані Галина Підгородецька – завідуюча відділом обслуговування Чортківської районної центральної книгозбірні. Бібліотечній роботі вона віддала близько 30 літ життя, а були ще у її житті й 10 літ педагогічної діяльності, бо за фахом пані Галина педагог. У 90-х роках ця жінка очолювала районну організацію товариства “Просвіта”, тепер залишається активним членом правління “Просвіти” і очолює літературну студію “Сонячне гроно” в Чорткові.

З нею розмовляти цікаво. Її досвід життя наповнений просвітянським духом змалечку. Вона багато подорожувала по різних  країнах, але найдужче любить свою землю, свій дім.

- Пані Галино, ви чортківчанка?

- Я народилася в Чорткові, спершу проживала на вулиці Граничній, закінчила середню школу №1, тепер це гімназія “Рідна школа”. У нас був дуже сильний клас. Коли тепер переглядаю фотографії, то усвідомлюю, що майже усі мої однокласники стали хорошими людьми, чогось досягли в житті. Уявіть собі – одних лише лікарів з нашого класу вийшло п`ять, а решта – педагоги, інженери. І що цікаво – мрії усіх здійснилися. Хто ким мріяв стати, той тим і став.

- А ким мріяли стати ви?

- Коли я була ще малою, то мріяла стати вчителькою. Ми із моїми друзями складали із цеглин парти, і я читала диктанти. А потім, коли була у п`ятому класі, мене відправили в піонерський табір. Тоді вулиця Гранична, на якій ми жили, була ще не повністю забудована. Її мешканці мали чималу господарку. Вранці о 7-й годині, ми, діти, гонили пасти корів. То ж, набравшись досвіду у піонерському таборі, здійснювала його на практиці. Корова паслася, а у нас – табір. Починали день із фіззарядки, потім – здавали плавання, після плавання тривав пробіг (якби тоді моя мама побачила, що я, вийшовши з води, мокра бігаю, та ще й інших дітей на це підбиваю, то мені б дісталося “на горіхи”). Відтак у нас тривала культурна програма, в кінці – інші діти здавали мені рапорти. І що цікаво, мені тепер навіть з цього усього смішно, але сусідські дітлахи, мої однолітки і трішки молодші, – слухали мене. 

Тепер діти в більшості сидять за комп`ютерами, а ми проводили свій час досить цікаво. Ми пасли худобу біля річки. А там були великі насипи і на тих насипах ми обладнали сцену, перевдягалися, ховаючись за ці своєрідні горби, і грали виставу. Глядачами у нас були діти, які не мали худоби і діти з сусідніх вулиць. То було дуже цікаве пасовисько. І головне, що всі були дружні й активні. Нікого не треба було просити про щось – усі разом, усе – без проблем.

Пізніше моя сім`я збудувала будинок на Парковій вулиці і я перейшла жити по інший бік річки. Пасовисько продовжувалося й там. Але я вже була у восьмому класі, чулася трохи дорослою, то в табір ми уже не гралися. Я вчила хлопців танцювати вальс. Тобто розвивала свої вчительські і просвітянські здібності (сміється).

- І ви пізніше таки вирішили стати педагогом?

- Так. По закінченні школи я вступила до Кам`янець-Подільського педінституту. Але за першим разом у мене не вийшло. Пішла працювати на швейну фабрику. Але розчарувань не було. Багато моїх однокласників також пішли працювати на швейну. Адже за першим разом вступили до вузів лише одиниці. Разом нам було дуже цікаво, усі були свої, тоді проводилося багато культурно-масових заходів. Ми брали участь в хоровому колективі фабрики. Тоді обов`язково була середня освіта. Мене закріпили за однією відстаючою дівчинкою. А та ледь закінчила вісім класів і далі цілком не хотіла вчитися. То я з нею нічого не могла вдіяти і за неї відвідувала вечірню школу. Яромир Чорпіта – тепер директор краєзнавчого музею, у вечірній школі викладав англійську мову. Там я з ним познайомилася.

Однак на наступний рік я вступила до Кам`янець-Подільського вишу. Проте не скажу, що рік опісля школи додав мені великого життєвого досвіду. Спочатку мене не поселили до гуртожитку, тоді це було за честь жити у ньому. А жити відірваною від студентської братії було складно, особливо складнощі проявлялися з навчанням. Тоді я стала проситися до гуртожитку. Мені відповіли: “Треба бути активною”. “А що треба робити?” – не вгавала я. “Треба брати участь у художній самодіяльності, в спортивних секціях, у житті інституту загалом” - відповідали. Ні одне, ні інше не було для мене чимось надскладним. І співати я любила, і спорт, особливо лазити по канаті, вправи на брусах. Я до недавна дуже любила висоту. У школі у нас були вимогливі вчителі, а вдома не було жодного дерева на яке б я не забиралася.

У той час, не знаю як тепер, в інституті діяв потужний хоровий колектив. Пригадую, як вишколювали нас, коли ми мали їхати до Хмельницька на присвоєння хору звання “народний”. Ми готували понад п`ятдесять пісень різного плану.

Ось, як ви зрозуміли, мене таки поселили в гуртожитку. Знаєте, що справжній студент має жити в гуртожитку. Ось там відчувається повнота студентського життя. Може там немає якихось зручностей, проте є відчуття колективу. Для першокурсників гуртожиток також важливий, бо коли ти чогось не знаєш, то можеш попросити підмоги у старших товаришів. Ось, приміром, зі мною трапився випадок. Я, будучи на першому курсі, зайшла до інститутської бібліотеки і попросила чи можуть мені надати необхідну літературу. А бібліотекар відповіла: “Піди і вибери собі, що треба в картотеці”. Я на той час навіть не знала, що означає слово “картотека” і тим більше, як нею користуватися. Це тепер я знаю, що мені мала пояснити бібліотекар. А тоді я підійшла до столика, побачила якісь коробочки, а в них – безліч порозписуваних карточок. Мені стало соромно, що я така нездара, і я зі сльозами на очах вибігла із книгозбірні. І ось розібратися мені у тій картотеці і як нею користуватися роз`яснили мої старші товариші з гуртожитку. 

- Студентські роки накладають відбиток на все життя і живуть у серцях довго?

- Так. Я й тепер багато працюю з молоддю і бачу, що в дечому теперішня молодь ущемлена. Раніше, все-таки, більше уваги приділяли молодим, було багато культурно-масових заходів, на канікулах студенти їздили у будівельні загони чи приходили десь цікаву практику. Ось я, приміром, опісля першого курсу була на практиці в Москві. Тоді були такі туристичні табори. Студенти працювали у ролі екскурсоводів для туристичних груп школярів. Спочатку нас записалося в Москву двоє: я і моя подруга. Коли приїхали до Хмельницького, нам сказали, що є місце для однієї. А моя подруга була родом із села – то її усі селом збирали до Москви. Ми були шоковані. Але нам попалася добросердна людина, яка зателефонувала до Києва і відправила мою подругу екскурсоводом до столиці України.

А я ж рада, що їду до Москви, одразу ж взяла квитки на поїзд. Але ж перед тим касир мені каже: “Дитино, то поштовий поїзд”. Я хитнула головою, взяла квитки, побігла. Звідки мені було знати, що поштовий поїзд зупиняється біля кожного “стовпа”, розвозить пошту. Так до Москви я їхала дві доби. Чомусь я всього боялася і соромилася: я в поїзді ні спала, ні їла. Приїхавши до Москви, одразу ж знайшла школу на Черемушках. Мене дуже добре зустріли. Але кажуть, що треба допомогти змінити постіль, бо заїжджає нова група школярів. Я перестеляю ліжка і на очі не бачу. Сіла й плачу. Мене запитують, чому я плачу, а я відповіла: “Спати хочу. Дві доби не спала”. “То в чому справа, спи” – відповіли. І я добу міцно проспала, що вже й приїхала моя нова напарниця, заїхали діти, а я нічого не чула. У Москві я провела три місяці. У моєї напарниці була бабуся в Москві і вона добре знала це місто. То на екскурсії вона йшла спереду, а я в кінці колони. Так я нічого за літо не бачила, окрім одного асфальту. А мама пише: “Галю, вдома вишні поспіли, аж гілля гнеться. Тебе нема і нема кому зірвати...” А мені так пахнуть вишні. Думаю, піду на базар і накуплю для всіх вишень, буду втішати себе пахучими плодами та інших почастую. Підходжу до базару, бачу є вишні, але люди чомусь беруть їх лише по одній склянці. Думаю, що то є. У нас вишні продаються кілограмами, відрами. Я собі зараз візьму стільки ж. Але як підійшла до прилавка, як дізналася про ціну, то й сама купила... склянку вишень. І тоді я так сильно затужила за Україною, що не можу передати.

- По закінченні вишу ви приїхали працювати до Чорткова?

- Ні. Мене спочатку направили до Козови. А я на останньому курсі інституту одружилася і зі мною поїхав і мій чоловік. Ми з ним разом вчителювали у місцевій школі. Там було дуже гарно. Нас зустрів дуже хороший педагогічний колектив. Усі були дружні, але мені дуже хотілося додому. Пропрацювавши два роки там, я повернулася до Чорткова. Пішла працювати вихователем у школу-інтернат. То була дуже добра школа. Минуло багато літ з того часу, а ми усі “інтернатські” вчителі, вихователі до цих пір підтримуємо тісні стосунки, виручаємо один одного за потреби.

- Пані Галино, ви недарма у нашій розмові приділили увагу юним літам, адже тепер ви тісно співпрацюєте з творчою молоддю Чортківщини, є керівником літературної студії “Сонячне гроно”.

- Так, я очолюю цю студію разом з моєю однокласницею і викладачем педучилища Ніною Величко. До нас звертаються не тільки молоді люди, які пишуть вірші, прозу, а й дорослі люди. Тобто йде тісне спілкування поколінь. Але ми б хотіли, щоб молодь і дорослі мали засідання у різні години чи то дні, бо ми б планували їх по-різному. А іноді проводили б разом.

До нас приходять творчі діти з усіх шкіл міста і навіть доїжджають із сіл. Це дуже добра практика, адже вони між собою спілкуються. У нас проходять зустрічі з цікавими людьми, з місцевими поетами, які  вже друкують свої творчі доробки. Вони діляться з початківцями своїми враженнями і секретами творчості. І для молоді це дуже важливо, бо поезія – то стан душі. І кожен виражає свої чуття, переживання, бачення сьогодення, пейзажу тощо. Часом мене запитують: “Яка у вас тематика засідань?”. А немає у нас якоїсь загальної тематики. Поезія - це не ремісництво, що створюється під заказ, це - творчість. Засідання творчої молоді – це не творчий вечір у будинку культури. Просто дехто так собі говорить, бо не розуміє ні мене, ні моїх дітей. Але головне, що між мною і дітьми є взаєморозуміння.

- Коли у вас відбуваються засідання “Сонячного грона”?

- Двічі на місяць. Ось 6 квітня у нас буде засідання. Тобто ми зустрічаємося на початку місяця і в кінці, у неділю. Чому в неділю, запитаєте? Тому, щоб діти із сіл змогли приїхати. До нас доїжджають з Черкавщини, Білобожниці, Колиндян. Ось останні були у нас цілою групою, разом з вчителем української мови і літератури Марією Машталір. Діти зі шкіл міста послухали проби пера колиндянських дітей, а вони послухали наших. Читаємо поезії, пробуємо їх проаналізувати, у коректній формі даємо зауваження, поради. Тобто крокуємо до удосконалення поетичного рівня.

До речі, я зверталася до відділу молоді Чортківської райдержадміністрації і вони відгукнулися. Світлана Вікторівна прийшла на одне з наших засідань і їй сподобалося, вона навіть не могла спочатку собі уявити наскільки діти бувають талановитими. Вона допомогла нам, щоб безкоштовно виділити автотранспорт, і наші діти змогли поїхати на засідання Спілки письменників України в обласному центрі. Це було для нас дуже величне, бо ми побачили як проводиться засідання в області. А в обласному центрі, в Спілці письменників, проводяться засідання так, як у нас. Нас там чекали. І для наших дітей це була незабутня зустріч.

- Літературна студія „Сонячне гроно” була створена за  ініціативи районного товариства „Просвіта”, а ви, пані Галю, маєте до цього товариства прямий стосунок?

- Так, я була головою товариства “Просвіта” років десять тому. Тоді головою просвітян в області був пан Богдан Головин. Це була людина, яка жила „Просвітою”. Чи сніг, заметіль, холод чи спека, коли щось проводилося навіть у нашому районі, він, нехтуючи своїм здоров`ям, часом, завжди був тут. Тепер не знаю чи то час такий, чи що, але все набагато інакше. Тоді Тернопіль вимагав у нас роботи і ми робили, проводили вечори, зустрічі тощо. Коли мене обрали головою просвітян району, я спершу прочитала історію „Просвіти” і її завдання. І відповідно так і працювала, бо “Просвіта” не може бути закладена в одній особі, а в спільноті національно свідомих людей, які мають бути різними за віком і світоглядом.

За час головування я уклала альбом історії “Просвіти” Чортківщини. Він є у нашій бібліотеці і кожен може ним послугуватися. У ті часи досить багато велося роботи і велику підтримку я мала від Чортківського державного медичного коледжу. На його просвітян я завжди могла покластися сповна. До речі, там і директор Любомир Білик є просвітянином. Наша делегація була на з`їзді просвітян України, ми спілкувалися з нині покійним В`ячеславом Чорноволом, Атеною Пашко, не кажучи вже й про основного просвітянина України Павла Мовчана. Були ми й у Києві на посвяченні церкви біля Аскольдової Могили. Студенти дяківсько-катехитичної церкви фотографувалися із Главою греко-католицької церкви Любомиром Гусаром. Це було дуже цікаве і змістовне життя.

- Що побажаєте читачам під завісу інтерв`ю?