Ім`я цієї жінки - Любов. І прізвище своє дівоче Коляда багато літ назад змінила вона на Ангел. Але то ще не все. Бо коли пані Люба зайшла до нашої редакції і заговорила - з очей її і з погляду посипалися невловимі іскри любові і якогось ніжного горіння. Жінка у білій хустці, звикло одягнена, мала у собі щось таке, чого чому б позаздрили маститі красуні. Я дивилася на її красиве не за віком обличчя і бачила у ньому естетичну легкість простоти, наповнену поезією.

- Пані Любо, представтеся, будь ласка, нашим читачам.

- Мене звати Любов Антонівна. Я із села Пробіжна Чортківського району. Тривалий час працювала у дитячому дошкільному закладі завідуючою. Тепер на пенсії. Мені 55 років. Люблю писати вірші.

- Ви таки родом із Пробіжної?

- Ні. Я народилася у Волинській області. Опісля закінчення Володимир-Волинського педагогічного училища за направленням приїхала у Пробіжну.

- А коли почали писати вірші?

- Ще із сьомого класу. Мій перший вірш був про маму. Не знаю звідки ті вірші у мене бралися, просто плили як вода. Іноді я навіть не встигала їх записати. Але у мене був досить грубий зошит віршів.

Коли я пішла в декретну відпустку і поїхала до батьків, а чоловік із квартири, де ми жили, перебирався додому, то той зошит кудись пропав. І ні за чим мені так не жаль як за віршем про партизанку, який я написала з розповідей моєї бабусі, котра була свідком того, як на вогнищі спалили партизанку. Вірш був дуже насичений емоціями і моїми відчуттями, але на жаль, я своїх віршів не запам`ятовую.

Знаєте, моєї мами сестра, тьотя Надя, їй уже під 80 років, до цих пір складає вірші, запам`ятовує їх. А у мене це не виходить. Коли у мене загубився зошит, я подумала, що може тих віршів нікому й не треба. І перестала записувати.

- Ви родом з Волині?

- З Любомирського району біля річки Буг, за шість кілометрів до Польщі. Там моє село, красиве і рідне. Тільки батьків там вже немає. Тато помер, коли йому було 63 роки, а мама - у 58. Вони навчили мене любити свою землю і людей.

- Ось ви молода дівчина, приїхали до Пробіжни, які у вас були враження?

- Знаєте, тоді мені дуже хотілося повертатися назад додому. Мене тут на початку не дуже добре прийняли. Дитсадок був колгоспним. Чомусь голова колгоспу тоді не мав часу зі мною зустрітися. У садочку працювала вихователька без освіти, яка збиралася йти в декретну відпустку. А я - на її місце. Відтак бухгалтер колгоспу мені каже: "А ми маємо виховательку, якщо хочеш, можеш забиратися додому". Мені тоді було 18 років. Але мені обіцяли, що зараз прийде голова колгоспу, зачекайте... Я чекала його до 23-ї год. Він не приїхав. Я й не знала, де заночую. А там жіночка приймала молоко, і вона мені каже: "Не переживай, підеш зі мною". Так зустріла мене Пробіжна.

- Але тут в Пробіжні ви зустріли свою долю. Пам`ятаєте як це було?

- Пам`ятаю. Я жила на квартирі, а до моєї господині приїхав син зі Львова з дружиною. У них була донька, котра грала на фортепіано. І ось в неділю син господині каже: "Давайте підемо до клубу, щоб донька трохи позаймалася на фортепіано". Тоді ще не було в Пробіжні музичної школи, лише музична студія в клубі. Коли ми прийшли, то побачили двох хлопців. Один з них видався мені дуже красивим, але я не могла собі подумати про щось більше. Ці хлопці навчали музики у студії. Але коли у часі празника в селі 28 серпня з цією самою компанією пішла на танці, то той красень запросив мене одразу до танцю. Це був Іван - мій чоловік, з яким ми вже прожили скоро тридцять вісім літ. У нас двоє дітей. Вони вже дорослі. Донька Наталя з чоловіком, він священик, живе в Канаді, виховують троє дітей. Цьогоріч на Різдво приїжджали в гості. Я була щаслива бачити їх. А молодшому сину 30 років, він ще не одружений. Хотіла б, щоб і у нього була власна сім`я. Молюся за щастя і здоров`я моїх дітей.

- Як сприймає чоловік те, що ви знову стали писати вірші?

- Добре сприймає, радіє. Він - музикант, також творча людина і мене розуміє, підтримує.

- Звідки ви берете сюжети для віршів?

- З життя, душі, з серця.

У нашому селі була жінка-інвалід. Медсестра нашого дитячого садочка ходила робити її уколи. А в тієї жінки-інваліда був син, котрого забрали до Афганістану. Там його тяжко поранили. Він лежав у госпіталі в Москві - без рук, ніг. Люди намагалися їй нічого про це не розповідати. Але жінка згодом померла. Коли я дізналася про її смерть, прийшла додому, узялася в грубці розпалювати, а вірш з мене ллється. Усе покинула, сіла писати. Цей вірш є у мене. Але загалом у мене найбільше віршів про маму.

- Ви були дуже прив`язані  до своєї мами?

- Моя мама була надзвичайною жінкою. Її всі любили. Я все думаю: мама була простою жінкою із села, але у ній було закладено інтелігентність і природній розум. Звали мою маму Віра. Хоч вона закінчила лише чотири класи, їй записали п`ять, бо Вона дуже добре вчилася. Мама була мудрою і розсудливою. До неї часто приходили за порадою. Було й таке, що мама сусідським дітям розв`язувала задачі з геометрії за 7-й клас. А ті діти не дуже встигали у навчанні, то одного разу вчитель так їх і запитав: "А хто розв`язує ваші задачі вдома?". Вони й відповіли: "Тьотя Віра". Пізніше той вчитель просив мою маму, щоб вона йшла вчитися у вечірню школу й поступала в інститут - з неї б вийшов хороший математик. Але село є село. Тут завжди непочатий край роботи і про подальшу науку мама й думати не хотіла.

Маму дуже любили усі люди. Вона померла від крововиливу. Трохи пізніше, як помер мій тато. Але вони обоє стільки любові вклали у нас із сестрою, що мені здається, я б ніколи не змогла образити жодної людини. Коли моя мама померла, то не було в селі ні старого, ні малого, щоб не прийшов провести її в останню путь. Люди говорили: "Це наша порадниця нас покинула". І справді, мама вміла кожному порадити як сама собі.

- У вас ще є сестра?

- Так, нас в сім`ї було двоє. Моя сестра старша від мене на три роки. Вона дуже добре вчилася, мала хорошу пам`ять, завжди брала участь у художній самодіяльності, у спортивних змаганнях, мала нахил до гімнастичних вправ і мріяла стати артисткою. І я вважаю, що у неї були усі для цього дані. Але мама була проти цього. Вона завжди говорила, що артисти це легковажні люди. А у нашій родині таких не було і вона не дозволить соромити родину. Казала: "Артисткою - через мій труп. Поступай тільки на вчительку".

Так сестра пізніш поступила у педінститут в Луцьку. Вона - вчитель української мови і літератури. Вийшла заміж за військового. У них було так: тато відповідає за урочисту частину, бо він був замполітом, а мама - себто моя сестра, за художню. Вона віршів не пише. Хоч її шкільні твори виставлялися на конкурсах і вона надзвичайно багато читала книг.

- Ви також багато читали?

- Ні. Вона читала, а я мусіла працювати по господарству, бо хтось мав все робити.

- Але, як бачимо, дух поезії подолав тільки вас.

- Так. Знаєте, коли у мене загубився грубий зошит з віршами і я вирішила, що це , мабуть, не потрібне. Певний час не записувала віршів, що роїлися у моїй голові. Але переломною для мене стала телепередача "Жди меня". Одного разу я побачила як люди у війну писали щоденники і тепер шукають рідних, щоб їх передати.

Тоді я собі подумала: у війну люди могли викроїти час і можливість вести щоденники, щоб тепер передати їх наступним поколінням, а я у мирний час не можу виділити хвильку часу на те, щоб записати власні вірші ?.. Дітям моїм вони не дуже й то потрібні, вони не захоплюються поезією, а ось може для онуків це буде важливо. Відтак стала знову все занотовувати до зошита. Навіть були пропозиції видрукувати їх, але я ще до цього не готова.

Усі мої вірші пропущені через душу. Я дуже люблю людей, дітей, бо більшу частину свого життя посвятила їм. У мене дуже багато дитячих віршиків.

- Ви ще молода жінка, а вже пенсіонерка. Не важко?

- Психологічно дуже важко. Онуків моїх поруч зі мною немає. А я дуже любила свою роботу. Я жила дитсадком і любила усіх дітей. Для мене не було улюбленців. Усі були найкращі. І діти відповідали мені тим же. Колись у ясельній групі були хлопчик і дівчинка, які завжди називали мене мамою. Одного разу мій молодший син, який також тоді був маленьким, сказав: "Мамо, отой хлопчина все на тебе каже "мамо", чому ти його не забереш додому?" А я відповідала, що не можу, бо у нього є своя рідна мама. Тепер ці діти виросли і пороз`їжджалися хто куди.

Я часто чую себе непотрібною. Мені дуже рано довелося піти на пенсію, у 47 років. Тоді дитсадок тривалий час не працював. Але до цих пір мені майже щоночі сниться, що я то будівельні матеріали дістаю для дитсадочка, то сиджу із завідуючою дитячого дошкільного закладу №6 на нараді і розмовляємо. І я реально переживаю, що через це не чула про що йдеться і треба когось спитати. Аж прокидаюся і розумію, що це був сон. Мені здається, що я б пішла тепер на будь-яку роботу, щоб бути поміж людей. Знаходжу розраду від своїх домашніх тварин, особливо пса Тузика, якого я вже двічі рятувала від смерті, і того, що пишу вірші. Вірші - як мої діти: милі серцю і рідні. Вони моя розрада, натхнення в житті.

Прийди до мене, мамо

Як хочеться мені з тобою, мамо,

Про що-небудь поговорити

І свою радість, свою тугу

З тобою, рідна, розділити.

Прийди до мене, моя мамо,

Прийди до мене хоч у сні,

Стань біля мене мого ліжка

І що-небудь хоч розкажи.

Прийди у сні і подай руку,

Нехай відчую я тепло.

Як мені, мамо, тяжко жити,

Ніхто не любить так, ніхто.

Та ти пішла в світ потойбічний,

Уже не вернешся - ой, ні,

А як я маю в світі жити

Рідненька моя, підкажи.

Та чому доля така, мамо,

Що молодою ти пішла.

Весна кругом уже буяла

І твоя вишня розцвіла.

Люблю тебе, моя рідненька.

За все пробач,  за все прости.

Давай зустрінемось з тобою,

Моя рідненька, хоч у сні.

2008 р.

Пробач мені, мамо

Припаду на могилу коліном,

Змовлю молитву святу.

Прости мені, мамо рідненька,

Що рідко до тебе я йду.

Я лину до  тебе думками

І бачу тебе я живу,

Спитаєш мене чого плачу

І витреш пекучу сльозу.

А якби хотіла я знову

Припасти до твого плеча

І про усе розповісти,

Лиш би була ти жива.

Мені вже минуло півсотні

Для мене ти все ж молода,

Але як завжди необхідна

Вірна порада твоя.

Помолюсь на могилі, поплачу

Чи знаєш, що тут я була?

Прости мені, мамо, як зможеш

Я невдячна дитина твоя.

Покладу на могилу я квіти

Пам`ятник я обійму,

Витру сльозу на обличчі

І тихо додому піду.

2006 р.

Дитячі віршики

Моя мама

В мене мама найгарніша,

Моя мама найдобріша.

Лише в світі є одна

Така мама чарівна.

Буду маму шанувати

Разом з нею працювати.

Швидко хату підмету

І вазони я поллю.

Буду гратись тихо-тихо,

Щоби мама відпочила,

Маму дуже я люблю

Рідну, ніжну, дорогу.

***

Маму з святом привітаю,

Гарну пісню заспіваю,

Мамі віршик розкажу,

Маму дуже я люблю.

В мене мамочка одна

І таких ніде нема.

В мене мамочка красива

Тому дуже я щаслива.

***

Скоро Паску красную

Будем зустрічати,

Будемо гаївочки

Гарнії співати.

Гаївки співати,

Хоровод водити,

Бо всім нашим діточкам

Веселенько жити.

***

Ой, співала, щебетала

Ластівка моя.

Вона весну красную

До нас принесла.

Ой, принесла весноньку

Рада дітвора,

Травка вже зеленая,

Квітка розцвіла.

***

Хороводи гаївочки

Весело співаєм

Скоро в коло

Навкруг церкви

Всі діточки станем.

Хай почує Матір Божа

Як же ми співаєм,

Свою Неньку Небесную

Дружно величаєм.

***

Півник голосно співав,

Що аж горличко зірвав.

Бабця Надя підійшла

І пшонця йому дала.

Півник трошки поклював,

Потім знову заспівав.

Ось такі у нас дива

Робить бабця із пшона.

***

Білий гриб-боровик,

Шапка з`їхала на бік,

Ніжка біла і товста

Буде юшка - ой, смачна.

***

На гачок вчепивсь карась,

Хвостиком по воді - лясь.

Стільки шуму наробив,

Мало вудку не втопив.

***

Влізла мишка в малу нірку

Та й наставила голівку.

Стала думати-гадати

Як панночкою стати.

***

Песик гавкає на ганку,

Бо побачив сіроманку.

В хату мишку не пускає,

Сіроманку відганяє.

Ходить котик десь гуляє

Мишок зовсім не лапає.

Віра Стасин