Ой таке сє робит в нашій державі, же нема спасу. З кожним днем всьо но дорожиє. До магазину страшно піти, бо півгодини лупаєш вочима і думаєш, чи ти сі привиділо, чи хтось сє змилив, же поставив тоту ціну, бо потому з нервів забуваєш чого до магазину прийшов. А потому ше приходять рахунки за газ, світло, воду, і такі високі, ніби ми жиєм на Канарах і довкола рай, а наші гроші - в Швейцарськім банку. І всьо каже: "Давай, давай!" Бо всьо жити хоче. А за шо маєш жити ти, ніхто сє не питає: раз жиєш, значит за то тра` платити.

І знаєте, чисом сижу і думаю: по тєлєвізори нам показуют, же там вгорі в Києве всьо сє дре за влади, ніби звар`ювало. Але то в Києве і до Чорткова далеко. Але мій розум не надаєсє до розуміння, чого ми тутка, на місци, ніби свої люди, а чисом єден другого би зжер, востатну сорочку здер би, бо він троха набрався панства на якімсь керівнім крісли чи троха так на підвищенню сидит, або з`їли б люд за якісь гроші і статки. Де то колись таке капарство було! Та люди троха мали встид від людей і Бога, сє бояли. А тепер друт, крадут, брешут і б`ютсє в груди, же дуже віруючі. Ніби Бог в них на службі. І гріха сє не боют ?!

А ми нарід терплячий, позамикаємося по хатах і сидимо ціхо, аби нікому не зашкодити, нікого не потривожити. Навіть за своє сє не спитаєм.

Приїхала мої сусідки донька з Тернополя, а в тої по обіді прорвало трубу. Та й донька каже, же викличе "аварійну". А моя сусіда вже в Чорткови жиє не перший рік, та й каже: "А кого ти в цій порі думаєш там застати?" Та донька не слухає, бо в Тернополи з тим, кажут, проблем нема. Стала видзвонювати, а кругом глухо - вже нікого в тих службах в третій годині нема. Отак сє дороблєют. А спробуй шось кому скажи - очи би видерли.

В темних вуличках як стемніє в Чорткови страшно пройтися. Нема ніякого патруля, же би їздив, чи ходив, як то в єнчих державах і як було колись в нас. То як хто нападе - ратуйся сама або моли Бога, же би надійшли такі люди, же захочут боронити. Бо можеш чисом кричити і ніхто ті не врятує. Отак ми, українці, жиєм, труят нас брудними повітрим і водов, душут високими цінами, а ми - жиєм, як тоті таракани. Живучі ми. Та чи надовго нас стане ?..

Бабця Параня із Колійової