Леся Іванівна Романчик - в минулому викладачка Кременецького та Чортківського медучилищ, зараз кандидат медичних наук, доцент кафедри акушерства та гінекології Тернопільського державного медичного університету, письменниця, член Спілки письменників України, автор серій романів «Не залишай», «Чотири дороги»...

- Пані Лесю, яким був ваш шлях сходження до успіху?

- Я закінчила Тернопільський медінститут, і поїхала за направленням працювати у Кременець у медичне училище. Пропрацювала там 15 років. І тому, коли наші студенти кажуть про те, що вони не хочуть бути сімейними лікарями, не хочуть працювати у селі, то відповідаю на те: "Викладачі відразу доцентами не народилися, а пройшли певний етап сходження".

Любомир Білик запропонував мені працювати на той час ще у медичному училищі. Поїхала я в Чортків, але пропрацювала там тільки 9 з половиною тижнів. Сталося так, що мене запросили у Тернопільський медінститут, і запрошення я прийняла. Дізнатися більше як все було, можна прочитавши серію романів "Не залишай". Роман складається із 8 книжок. У сюжеті роману є спогади про Чортків. Залишати ваше затишне містечко мені не хотілося. Там були створені хороші умови, з`явилося багато друзів, але я добре розуміла, якщо людині дається шанс іти вперед, то відмовлятися від нього безглуздо. У Тернополі я вже 14 років (Задумалася), (Усміхається). Цікаво чи пам`ятає статуя Матері Божої, що у вас у Чорткові біля моста, яку я їй велику свічку поставила за те, що так до мене прихильна.

...Я дуже люблю зиму, особливо коли паморозь надворі. А народилася я влітку. Зима - це моя стихія, моє дитинство. Народилася там, де 12 місяців зима (під полярним колом). У Чортківській гімназії вчився мій тато - Іван Романчук. У 39-тому році, коли через Збруч перейшли радянські війська, вісім гімназистів об`єдналися і створили групу протесту. Вони всі були членами ОУН. 6 вересня 1940-го року тато був заарештований і відсидів цілий рік у чортківській тюрмі. У червні 1941-го року він був вивезений на Колиму. Тато був засуджений на десять років, там і відсидів. Мама моя з Волині, вона була заарештована у 1945-му році, познайомилася із батьком після звільнення, у 1953-му оці.

- Хто ваша сім`я сьогодні?

- Моя мама, дочка, зять, онук і син. Я пишаюся своїми дітьми, моя донечка радіо журналістка, її голос заколисує Тернопіль щовечора, звати її Наталія Колтун, працює на обласному радіо. Ще студенткою вона працювала в оркестрі театру і там нагледіла свою долю. Зять відомий і талановитий актор Сергій Андрушко; онучок Славчик у свої 8 років теж актор, грає у театрі. А про сина я скажу таке: "Якщо хочеш мати мужчину, який любитиме тебе вічно - народи його" - і я його народила. Я маю мужчину, якого люблю великою материнською любов`ю, який любить мене. Більше про нього не скажу, донечка образиться (Сміється).

- Я знаю, що ви пишете вірші, прозу, граєте на гітарі, викладаєте у медичному  університеті, що ще про вас ми не знаємо?

- Це далеко не все. Є ще Спілка письменників при обласній видавничій раді. В академії я викладаю англійською мовою, англійською мовою пишу наукову літературу. Співавтор 10 книг підручників із медицини. А за цей рік я завершила уже 9-ту книгу епопеї "Чотири дороги". Для дівчат 14-16 років пишу книгу "Дівочі таємниці". У легкій розмовній формі розповідаю про такі речі, як дівоче здоров`я, дівочі думки, таємниці... Цю книгу буде цікаво почитати не тільки юним леді, але й молодим жінкам і навіть студентам. Якщо вас цікавить коли, я це все встигаю, відповідь буде такою: "Якщо жінка справжня українка, то у ній поєднується і розум, і романтика,  і любов..."

- Про яку професію мріяли у дитинстві?

- Я завжди себе бачила лікарем. На Півночі я часто хворіла, і тому моє дитинство асоціюється із лікарнями, книжками. Я навчилася читати у п`ять років. У школі вчилася дуже добре, сюди ми переїхали, коли я була у 2-му класі. Як сьогодні пам`ятаю, як важко було перевчатися на українську мову. Завчала напам`ять правила. Після того, як я поїхала із Колими, більше ніколи туди не поверталася. І хоч я всім серцем українка, але своєю батьківщиною називаю ту, де народилася.

- Ви багато працюєте, напевно, залишається мало часу для себе. Можливо, ви відкриєте нашим читачкам секрет вашої жіночої краси.

- У якій би ти фізично важкій ситуації не знаходився, але коли тобі добре на душі, ти ладен перевертати гори. Але якщо знаходишся під важким душевним пресом, можна лежати в ліжку, використовувати різні креми і замість восьми годин спати дванадцять, стан все одно буде пригніченим, якщо не буде душевної гармонії. Коко Шанель говорила: „ До 30-ти років в жінки таке обличчя, яке їй дав Бог. Від 30 до 40-ка років у жінки таке обличчя, яке вона сама собі зробила доглядом, кремом, харчуванням, після 40-ка років в жінки таке обличчя, яке вона заслужила. І якщо ти лиха відьма, то подивися в дзеркало і побачиш -злу лиху відьму. Якщо на вигляд ти гарна, значить, ти любиш людей, а люди люблять тебе. І це обов`язково лягає на обличчя.

Перед потопом світу у часи Ноя люди ганьбили праведників і вихваляли гріх. І що сталося? Бог послав кару, і мало хто врятувався. Зараз повторюється та сама ситуація. Тепер стільки того бруду, що я не знаю, чи буде ще кого садити в корабель Ноя...

- Як все починалося у вашій поетичній діяльності?

- Першими моїми романами була серія "Не залишай", яка вийшла загальним тиражем 40 тисяч. Завжди так виходить, що я пишу не один роман, а серію. Є серія романів "Не залишай", «Граvітація» (V - vita - лат. життя). Кожна частина цієї книги називалася грою, таких ігор є п`ять, книжок чотири; серія "Чотири дороги" вийшла у 9-ти книжках. Цікавим у серії романів є те, що треба вміти зачепити читача у першій книзі, щоб він хотів прочитати й наступну.

Приємно, що мої книги читають за межами держави. Мені приємно бачити людину, яка читає не обов`язково мої книги, а взагалі читає, тому що ми виростили нечитаюче покоління. Був такий випадок: дівчина з російськомовного Харкова, яка розмовляє російською мовою, розповідає, що мій роман - це перша книжка, прочитана українською. „Спершу мені було важко, - розповідає студентка, але сюжет так захопив, що я читала, читала... і нарешті зрозуміла, що вивчила українську". Її сторінки - це хитрий мій підступний маневр, вчити українську мову.

- Звідкіля героїня роману "Не залишай"?

- Із дзеркала. Задум появився під час розмови зі студентами, 6-го курсу, які без 5-ти хвилин - лікарі. Вони мене запитують: "Як ми маємо залишити інститут і їхати працювати лікарями, у нас скільки запитань, і хто має дати на них відповідь?"

Ми якраз тоді із колегами випустили перший науковий підручник, і в моїй голові появилося банальне запитання, якщо я змогла написати наукову літературу, чи я не зможу написати у художній формі і донести повчання до своїх студентів, щоб розв`язати їх переживання і допомогти на практиці. Тобто, з`явився задум, який міг бути доповнюючою, художньою частиною до наукового підручника. Роман так і розпочинався, що головна героїня тільки що закінчила медінститут і їде автобусом на першу свою роботу. У головної героїні багато чого від мене: моя професія, життєвий досвід, але практично - це не я. Коли вона приїхала у Кременець, їй було близько 23-ох років, а зараз їй уже за сорок - вона досвідчена...

- А коли з`явилася гітара?

- Гітара у моєму житті з`явилася досить пізно. Я закінчила музичну школу по класу фортепіано. Але коли вчилася грати на гітарі мені було 25 років, і вчили мене грати мої студенти. Тоді я писала пісні і співала їх на сцені. Тими піснями ми обійшли усі Кременецькі гори із студентами, гітарою і заводним співом.

- Хто ваші кумири?

- Ліну Костенко я називаю своєю літературною мамою. Ліна - це душа української поезії. І хто би що там про неї не говорив із модерністів, я завжди відповідаю одне: "Господи, дай мені хоч знаходитися на сотому щаблі від її творчості". Подобається мені і творчість Василя Стуса. Близький він мені тим, що я про нього багато знаю того, чого не знають інші. Я ходила до школи там, де він відбував своє заслання...

А своїм кумиром називаю Мікеланджело. Він брався за те, чого  ніколи в житті не робив і робив це так, як ніхто інший до нього і після нього. Мікеланджело міг добути із каменя життя. Цікавим є те, що над його гробом плачуть три музи: муза скульптури, муза архітектури і муза живопису. Дивує те, чому там немає четвертої музи, музи поезії, адже він писав неперевершені вірші. Тобто він ніколи не називав себе поетом. Я пройшла всіма його шляхами, була на його батьківщині - Флоренції. Багато про нього читала.

Люблю подорожувати, була там, де в моїх книгах побувала моя героїня, якщо за допомогою пера я хотіла її відправити в якесь місто, країну, то спочатку там побувала сама. Дорогі моєму серцю Париж, Ніцца, Венеція...

- Як ви ставитеся до критики?

- Нормально. Іноді це справді допомагає. Коли я починала писати серію романів "Не залишай" моя героїня називалася Катериною. Здається, непогане українське ім`я. Але коли одна особа сказала, що це ім`я не підійде до даного образу, а за нею друга, третя, я зрозуміла, що треба міняти, хоча була зроблена велика частина роботи, прийшлося змінювати ім`я Катерина на Софія.

- Ви багато часу проводите із молоддю, які зараз у своїй  більшості молоді люди?

- Мене дивує те, що нашим дівчатам соромно бути дівчиною, але не соромно бути повією. У якої немає дівочої гордості, поваги до самої себе, врешті-решт належного виховання. Мене дивує те, чого хлопець встидається того, що він не спився і не залишився хронічним наркоманом...

- Що ви побажаєте нашим жінкам, у цю прекрасну пору весни, коли так гарно оживає природа?

- Любі жінки, якщо ви думаєте, що щастя може дати кар`єра, гроші, багато чоловіків навколо, якісні матеріальні речі - ви глибоко помиляєтеся. Це набридне, якщо ви досягнете тільки половину того, чого намріяли. Є таке прислів`я: "Не бажай багато, бо є така небезпека, що воно здійсниться". І аж тоді жінка розуміє, що це все щастя не дає. Я хочу, щоб з вами, завжди був один стабільний, міцний, як камінь, чоловік. Який буде сьогодні і завтра, і в якому ти завжди будеш впевнена. Я хочу, щоб жінки мали надійність у житті.