A A A
Розмір шрифта:   Сергій Хорощак - музикант за станом душі і за освітньо-мистецьким рівнем.

Як і багато українців пройшов цікавий і нелегкий шлях. Найбільші статки - це життєвий досвід і, звичайно, досвід на шляху музичного виконавства. У далекій дорозі йому пощастило познайомитися із цікавими особистостями різних національностей, проте, як відомо, - усі шляхи ведуть додому. І останнє є доволі природним, відповідно і схвальним.

- Сергію, ти родом з Чорткова? Як  формувався твій вишкіл як музиканта?

- Так, звичайно, я народився у Чорткові. Навчався у місцевій музичній школі по класу баяна у Любові Волощук. Відтак закінчив Тернопільське музичне училище. Опісля нього призвали мене до армії. По закінченні мене направили у музичну школу села Улашківці, де я відпрацював необхідних три роки. В той час пробував свої сили при вступі до Львівської консерваторії. Вдалося вступити до консерваторії із другої спроби.

- Ваша спеціалізація - то гра на баяні?

- Чомусь ми звикли називати цей інструмент на російський лад. А правильніше буде називати його так, як звуть у Європі, - кнопковий акордеон.

- Зазвичай, обираючи кар`єру на шляху музики, здебільшого надають перевагу вокалу або грі на фортепіано, а ти віддаєш  перевагу кнопочному акордеону? Чому?

- Про вокал я не думав, бо вважав, що у мене бракує для цього природного дару. Але, коли чесно, життя складається так, що я вже маю стосунок до співу. Тепер я є регентом у греко-католицькій церкві Зішестя Святого Духа у селищі Заводському. Склалося так, що у цій церкві часто змінювалися дяки і отець Іван, опісля того, як я відмінив свої турне до Німеччини, запросив мене працювати з ним. Я погодився. Знаєте, коли ти далеко від дому, то тут, життя не стоїть на місці. Воно також змінюється. І окремі ніші займаються інші люди. Це так ніби втрачати життя в Україні. Адже у мене ніколи не виникало бажання жити за кордоном, у мене - сім`я. Я зрозумів, де б не був, а вдома найкраще. Недарма є така приказка: "Там добре, де нас нема". До речі, мені доводилося зустрічати й німців, яких чомусь незадовільняло життя в Німеччині.

Ото ж, коли отець, звернувся до мене в намірі на співпрацю, я погодився, хоч, чесно кажучи, не одразу. Адже чув себе швидше граючим музикантом, аніж регентом.

Втім, все треба колись починати. Думаю, що різнопланова робота розширяє світогляд і фахову майстерність.

- Де найбільше вдається реалізувати свої здібності і фах?

- Я працюю у школі мистецтв в селищі Заводському, викладаю гру на баяні, акордеоні, ударних інструментах. До речі, у нашій школі мистецтв дуже потужний фаховий потенціал - є багато викладачів з консерваторською освітою, з великим досвідом роботи. Мені тут цікаво працювати. Один мій учень Олександр Бурба закінчив навчатися, який навчається в Тернопільському музичному училищі, його спеціалізація саме ударні інструменти.

Окрім того я викладаю гру на баяні у Чортківському педагогічному училищі, керую народним аматорським ансамблем лемківської пісні "Горлиця" села Пастушого, що неподалік селища Заводського; допомагаю у будинку культури селища Заводського. Ось на 8 Березня плануємо концертну програму. У Заводському також маю ансамбль дівчат.

- Ви - фаховий, скажемо так, як ми звикли говорити, баяніст, навчаєте вокалу і навчаєтесь самі, але щойно обмовилися, що вчите грі на ударних інструментах і навіть ваші учні здобувають цей музичний фах . Звідки це?

- О, історія давня. Коли був учнем Чортківської музичної школи по класу баяна, у нас був директор Іванець творчий і талановитий, який і сам чудово грав на багатьох інструментах. Окрім цього він керував оркестром, а в оркестрі потрібен був ударник. Отож, перші ази з гри на ударних інструментах я здобув у цьому оркестрі, а уже навчаючись у Тернопільському музичному училищі, ці знання мені знадобилися і там я їх також розвинув, грав в оркестрі.

- Ваша музична діяльність займає немалу частину вашого життя?

- І справді, музиці я уже віддав більше тридцяти років життя (сміється).

- Тридцять літ життя в музиці - це не абищо. А як щодо школи життя, де вдавалося її здобувати?

- Велику школу як музикант, і загалом школу всевиживання я здобув у Німеччині, працював як вуличний музикант.

Німеччина - країна, у якій дуже глибоко розвинені давні традиції вуличних музикантів. Самі німці з цікавістю ставляться до такої гри. Навіть пригадую,  у їхніх газетах писали: "Коли ми бачимо музикантів на вулиці - значить настала весна".

- Що вас, музиканта з консерваторською освітою, спонукало до того, що ви стали виступати як вуличний музикант?

- Життя. Коли опісля закінчення консерваторії я прийшов працювати у педагогічне училище, то зарплату на той час виплачували із запізненням у декілька місяців. В той час, закінчивши Прикарпатський університет, в училище прийшов викладати молодий баяніст Петро Дрозда. Ми грали з ним дуетом.

Одного разу знайомий художник, родом з Хоросткова, почувши, як ми граємо, каже: "Хлопці, я був у Німеччині і бачив, як такі музиканти, як ви, грають на вулицях і їх добре сприймає місцеве населення. Але, чесно кажучи, тим музикантам до вас далеко".

Нас це заінтригувало і ми вирішили спробувати. Тим більше було цікаво як сприйме нашу гру інший народ. Тож відважилися спробувати. Але склалося так, що нам з Петром візу відкрили, а тому художнику, який обіцявся бути нам за перекладача і провідника, ні.

- І чим це все закінчилось?

- Вибору у нас не було. Він нам сказав як доїхати до Кьольна і дав телефон. Але не сказав, який нам потрібен мікрорайон міста, яке є досить великим. Ми приїхали автобусом вночі. Привезли нас у Зальцбург. Це під Кьольном. Вийшли ми на вокзалі, а треба було ще доїхати до Кьольна. Вокзал маленький - пустий. Лише стоїть автомат, в який необхідно вкинути гроші і взяти квиток, щоб їхати далі. А з німецькою у нас ще гірше було, як з англійською. Що казати?! На щастя попалися нам югослави, з якими ми трохи на словах і жестах порозумілися. Вони допомогли з квитком. Приїхавши на місце і знайшовши будинок, спочатку не застали господарів. Жили ми в молодих хлопців-музикантів з Росії. Вони нам сказали, де можна грати: біля музею, філармонії. І закрутилося. Як ми спочатку порахували гроші, то дивувалися, чому ми сюди приїхали. На той час, як ми приїхали у 1999 році було уже багато таких, як ми.

Першими, на початку 90-х, до Німеччини приїхало багато росіян. Коли вони стали грати класичні твори на баяні, німці дуже дивувалися цьому і захоплювалися водночас. Адже вони думали, що ці твори добре звучать тільки на органі, а тут - інший інструмент і красиве звучання. Тому перші вуличні музиканти отримували високу платню. Нам розповідали, що вони жили в багатих районах (де живуть багаті люди, там платня більша), в дорогих готелях. Але музиканти - це своєрідний народ. Були серед тих, хто приїхав спочатку такі, які нам говорили: "Ось пограю цей місяць, зароблю 700 доларів, щоб віддати борг, і зав`язую, їду додому".

- Було важко?

- Так, спочатку було дуже важко. Одного разу Петро не втримався і каже: "Давай будемо фізично працювати, може влаштуємося десь на будові". Нам спочатку відкривали візу лише на місяць. Потім було трохи легше. Нас стали запрошувати на дні народження, покази мод, виставки картин. До речі, ми грали на показі мод у голландського кутюр`є Джона Вандайна.

У німців є дуже гарний звичай, коли вони хочуть почути хорошу класичну музику, то на дні народження, вечірки запрошують таких музикантів, як ми, і культурно відпочивають.

- Що тобі запам`яталося найбільше з того періоду життя?

- Пригадую, ми грали біля філармонії концерт Вівальді. Підійшов до нас диригент оркестру і став собі насвистувати мелодію. Він був шокований, що це все він грав з оркестром, а ми - на двох інструментах: і ті самі теми, і все звучить...

Було приємно те, що німці, нічого не знаючи про державу Україну, були подивовані, що музиканти з цієї невідомої для них держави так майстерно грають.

І ще мені запам`яталася одна історія. У нас із Петром була одна сумка на двох, у якій були документи на страховку (ми закінчили курси з вивчення мови), гроші і все необхідне. Цю сумку ми з ним носили перемінно: то він, то я. Але одного разу зрозуміли, що сумки біля нас немає. Дуже засмутилися. Минув місяць. Потім нам одні хлопці кажуть: "Якщо ви сумку забули на вокзалі, то перевірте у камері схову". Ми так і зробили. І що ви думаєте? Сумка справді була в камері схову. Нічого з неї не пропало. Опісля такого випадку тільки з повагою думаєш про той народ і ту державу, де є такі порядні люди.

- Що дало вам таке музичне турне?

- Ми мали можливість зустрітися з дуже цікавими людьми і дуже хорошими музикантами з різних країн, з якими ми б за інших обставин ніколи й не зустрілися. Ви знаєте, я там ніби закінчив ще одну консерваторію. Це дуже висока школа.

До речі, студенти російських консерваторій приїжджали в Німеччину "обкатувати" свою програму, що є досить позитивним. Шкода, що наші студенти не можуть собі цього дозволити.

- Ви б поїхали в таке турне тепер?

- Ні. Головне - сім`я. А вона тут, в Україні. У мене є помешкання, автомашина. На прожиття сім`ї я зароблю. А інших високих вимог до життя у мене немає. Знаєте, коли ти цілі дні нічого не робиш, а тільки граєш, це також важко. Цілий день тобі в голові крутиться лише музика, вночі лягаєш спати і знову чується музика. Думаєш: Боже, як переключитись на щось інше?

Можливо тому більшість великих музикантів не такі, як усі інші люди ?..

- Ваша сім`я, яка вона?

- Моя дружина - Марія, вона працює у загальноосвітній школі №4, заступником директора з виховної роботи, окрім цього викладає хімію, біологію та фізику. А нашій доньці Каті 12 років, вона навчається гри на фортепіано.

- Знаю, польсько-німецький період вашого музичного турне був дуже плідним?

- Так, за сприяння Анатолія Блошка ми з Петром Дроздом випустили диск "Музичний круїз". Це була, свого роду, необхідність. Коли ми грали в Німеччині на вулиці, до нас підходили люди і запитували, чи є у нас власні диски.

Такі диски мали усі вуличні музиканти. Ми між собою обмінювалися дисками і у мене є дуже велика і цікава колекція, якою я дорожу.

Окрім того в Німеччині знімався кінофільм "Серце", у ньому звучить мелодія у нашому виконанні.

А в Польщі, у Вроцлаві ми знялися у кліпі та записали диск "Верхи", де вокальні партії виконують польські дівчата. Тут звучить багато народної музики. Але з точки зору музиканта я вважаю, що цей диск не є дуже якісним.

- Сергію, у тебе добрий досвід порівнюючи школи інших країн, що ти можеш сказати про рівень музичної освіти в Україні?

- В Україні збережені старі традиції викладання музики, а вони побудовані на класичних творах і вивчені теорії музичної грамоти. Звісно, рівень наших і російських музикантів (у нас була одна школа) досить високий. Приміром німці дивувалися, що ми граємо твори класиків напам`ять і грамотно.

Останнім часом мене більше тягне до гри в оркестрі. У нашому педагогічному училищі ім. О. Барвінського є чудовий оркестр, яким багато літ керує Петро Гарбуз. Мені часто випадає грати у цьому оркестрі і маю від цього дуже велике задоволення, бо в оркестрі можна набагато більше здійснити як одиничному виконавцю, і реалізувати свої здібності.

Леся Легіт