Наболіле

21 лютого – Міжнародний день Рідної мови
То чи "много важить слово", або Спасибі, панове, за скалічену мову

Не бійтесь заглядати у словник :
Це пишний яр, а не сумне провалля;
… Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.

М.Рильський, "Мова", 1956 р.

Стаття ця була написана майже рік тому, проте, спостерігаючи за ігрищами в малоросійську політику при бурхливому проносі емоцій і повному заперті логіки, а головне, за майже повної відсутності елементарної громадянської свідомості «насєлєнія», я вирішив, що проблеми мови загалом, і мовної культури, зокрема, давно вже нікого не турбують і тому відклав її подалі від очей. Хотілось би помилятись, але те, що витворяють новітні "демократи" і "демократики" в нашому замученому земельно-будівельним «дерибаном» місті, свідчить про те, що, на жаль, московсько-суржикові варіації на тему "Україна чи Малоросія" грають не лише там, де танцюють "шахтарські бугі" і співають "Адєсу-маму", але й в "національно свідомій" Галичині. Та все ж сподіваюсь, що така "незначна" проблема як мовна культура когось таки зачепить чи роздратує, головне, щоб не залишила байдужою.

Мабуть, жоден з нас не заперечить, що лікар відповідає за наше здоров`я, військовий за оборону і захист країни, кухар за якість страви, вчитель - за освіту наших дітей, а вчитель-філолог – за знання мови, її культуру і чистоту.
Почну з того, що якось, пару років тому мій знайомий зробив одній "мовно-словесній" пані вчительці однієї з наших міських шкіл зауваження стосовно її тиради на адресу учня, - синочка якогось "крутелика" місцевого "розливу" - який "високомірно відносився" (тобто, зневажливо ставився) до неї під час уроку, з приводу чого вона сильно "возмущалась" (сиріч обурювалась). На жаль, те зауваження було нею сприйнято ледь не як особиста образа.
Справді, мовне (як, мабуть, і релігійне) питання є дуже делікатним і дратівливим. Але, разом з тим, це питання не потребує якихось особливих капіталовкладень чи фізичних зусиль.
Можливо, це прозвучить надто категорично, але вважаю, що для деяких вчителів-словесників (мова не лише про наших "рідних") набагато важливіше знати усі щонайменші нюанси методики викладання мови, ніж сам предмет, тобто, мову. І це не стільки вина самого вчителя, скільки проблема викладання української мови у педагогічних вузах. Чому я звертаю увагу читача саме на досконалість знання мови нашими філологами, тому що йдеться про мову – те, чим, в першу чергу, наш народ відрізняється від інших. Вона (як і всі ми) не краща, але й не гірша, вона – інакша. І цю "інакшість" треба постійно вдосконалювати, адже після більш як 350-літнього "топтання чужинського табуна по наших генах" вона стала занадто "блізкородствєнною" до "общепонятного". Якось відомий славіст-мовознавець професор Юрій Шевельов (псевд. - Юрій Шерех) дуже влучно проілюстрував оту позірну "схожість" нашої мови з російською на прикладі такої ж вигаданої схожості слона та жирафа, яких посадили в одну клітку. Але ось коли в ту ж клітку посадили ще й інших представників фауни, то ця схожість зникла, наче фата морґана.
Дуже легко і просто зараз розводитись про мовний сепаратизм у віддалених від "суперєвропейського" Чорткова зрусифікованих Миколаєві, Донецьку чи Харкові, в той же час, не звертаючи жодної щонайменшої уваги на руйнування чи знецінення нашої мови тими, хто з високих і не дуже високих трибун просторікує про нашу "солов`їну мову", проявляючи при цьому неабияку "патріотично-громадянську" позицію.

Ну а ми з вами й далі продовжуємо купувати в наших магазинах вітчину (а не шинку) чи вітчинно-рублену (замість шинково-рублену) ковбасу, або ж гастрономічно-кулінарний шедевр «Рулет "Вітчина рибна"» або "Свинячий балик" (в той час, як балик може бути лише рибним, який наші "кулінари-чарівники" роблять з будь-якого м`яса, лише не з риби - адже з кримсько-татарської "балик" і означає "риба"), одіяла та простині замість ковдр та простирадл, пиво в бутилках, а не в пляшках, в ресторанах замовляємо блюда (слово "блюдо" українською - те саме, що й таріль, як декоративна, так і предмет посуду) замість страв, зокрема, якусь дивну страву-гібрид жарке, якою є звичайна пEчeня, яку приготував повар, а не кухар, купуємо печення та пірожні, а не печиво та тістечка, розраховуючись за них не гривнею (наша грошова одиниця гривня – жіночого роду), а якимось майже міфічним гривнем, а часом і рубльом, який вже давно "сконав", а наші лікарі, не мудруючи лукаво, пишуть заключення (слово, яке взагалі не існує в нашій мові) замість висновків, виписують рецепти на лікарства замість ліків, керівники підприємств і бізнесмени заключають (слово "заключати" також відсутнє в нашій мові), а не укладають договори чи угоди, рішають, а не вирішують питання, в школах, на підприємствах і в органах державної влади все ще проводять міроприємства замість заходів, службовці йдуть у відпуск, щоб віддихати, замість того, щоб відпочити під час відпустки, наша освіта, медицина і культура і далі фінансуються за остатОчним чи остаточним, а не залишковим принципом, працівники правоохоронних органів хватають злодія замість того, щоб схопити, зловити чи впіймати його, нас трогають слова побажання чи вітання, але чомусь не зворушують, живемо ми у поверхових, а не у багатоповерхових будинках, відвозимо дітей в садік в дитячих колясках замість того, щоб відвозити їх у дитсадок в дитячих візках, а діти продовжують жувати жувачки, а не жуйки, як, перепрошую, ота корівка (з гуморески Павла Глазового "Кухлик"), яка має язика, та не знає мови ...

Окремої уваги заслуговують перли-шедеври субтитрування російськомовних фільмів (як нашого, так і московського виробництва). Ось, наприклад, декілька мовних "перлів" з субтитрованого українською фільму "В серпні 44-го": В помощи не нуждаемся" - "В допомозі не бідуємо" (тобто, "Допомога нам не потрібна" – О.К.); "У них заканчиваются бланки, деньги, питание для рации" - "У них закінчуються бланки, гроші, харчування (тобто, живлення – О.К.) для рації"; " … вынесли со склада два ящика взрывчатки" - " … винесли зі складу дві шухляди (тобто, ящики – О.К.) вибухівки". Ще один приклад "виточеного" дублювання українською – з фільму "Таксі-3", в якому репліка "Она изощрялась, как могла" субтитрована так: "Вона витончувалась (тобто, вправлялась) в знущанні, як могла", як могла; "Почему они (злочинці, переодягнуті як Санта Клауси – О.К.) на коньках?!" у суржиковому варіанті субтитрується "Чому вони на кониках?!".
А що ми чуємо в ресторанах, кафе, барах та інших "увєсєлітєльних завєдєніях", на весіллях чи так званих корпоративних вечірках ? Питання, як на мене, риторичне. Звичайно ж, російськомовну українську у виконанні Іріни Бєлік, Натальї Маґілєвской та іже з ними, або ж "високомистецьку" "масковскую" попсу – це ж по модньому. Ну а наші "модернізовані" тьоті, проні прокопівни та галахвастови кривлять писками, зачувши нашу, українську музику. Хоча українська попса могла би так сама успішно звучати в тих же закладах і, конкуруючи, поступово витісняти російськомовну (не лише московсько-російську, а й київсько-одесько-донецьку). А в наших ресторанах і барах і далі чути "на нєдєльку до второго я уєду … ". Так і хочеться відправити отих «пєвунів» з наших кав`ярень та ресторанів не в Комарове, а кудись подалі - в Тмутаракань.

Так, заради галочки проводяться офіційно-заштамповані заходи, присвячені дням народження Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, … . Поскиглимо, попхенькаємо над "нещасливою нашою географією та невдалою нашою історією", станцюємо гопака, а потім цілий рік слухаємо московсько-хохляцьку попсу і дивимось сльозогінні серіали московського штибу із "роковИми", тобто, фатальними дамочками (femmes fatales), які кочують із серіалу в серіал, звужуючи свій стан та збільшуючи бюст від серії до серії, або ж свої "рідні" російськомовні із нібито українським перекладом, а здебільшого недолугими малоросійськими субтитрами. Очевидно, робиться це для того, щоб якась дамочка з вищим "абразованієм" роздратовано пропищала : "Да нє буду я сматрєть еті серіали на украінскай мовє!", як у свій час тьотя Мотя з кулішової незабутньо-пророчої комедії "Мина Мазайло" істерично варнякала: "Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі украінізірованной" А це означає, що добра половина населення (принаймні, дорослого) не буде дивитись фільми (серіали чи повнометражні художні) в першу чергу через те, що якість дублювання (чи субтитрування, яке насправді жодної користі для відновлення статусу нашої мови на телебаченні і в кіно не має) таких фільмів українською (за незначними винятками), м`яко кажучи, далека не те що від ідеальної, а просто від нормальної. І навіщо їм "та мова" після таких "умопомрачітєльних" суржикових серіалів?! Сумно … . Та й дійсно, що ще дивитись пересічній українській домогосподарці, як не російськомовні "телешедеври"? Адже, ні наше "нєзалєжноє тєлєбачення", ні кінематограф не створили відповідних за рівнем і якістю українських україномовних (без уже згаданих з недолугими малоросійськими субтитрами) телесеріалів чи художніх фільмів, які б могли гідно конкурувати з російськомовними.
Пам`ятаєте, як Отто Бісмарк сказав переможеним у франко-пруській війні французам : "Вас переміг не німецький солдат, вас переміг німецький вчитель". Де ж той український вчитель, який навчить хоча б поважати своє рідне і не цуратись його, а не лише навчатись чужому...