A A A
Розмір шрифта: У кожному населеному пункті є особистості, які чимало зусиль докладають до увіковічення знаменитих земляків, цінують історичні сторінки своєї малої вітцівщини, бо живе у їхньому серці патріотизм, любов до рідного. Такі думки виринули з-під свідомості, коли моїм співрозмовником став вчитель зі Шманьківців, патріот і дослідник життя і творчості Степана Чарнецького Мстислав Романович Гуменюк.

- Мстиславе Романовичу, ви дуже любите свої Шманьківці, звідки черпає сили ота любов?

- Я корінний житель Шманьківців. Мої батьки, діди і прадіди походять з цієї місцини на 446 дворів. І навчатися мені довелося у цій школі, де тепер працюю. Закінчив музичне відділення Чортківського педагогічного училища. Маю багато знайомих викладачів з даного відділення цього навчального закладу. Це фактично мої друзі. Тривалий час директором педагогічного училища працював мій дядько, світлої пам’яті, Йосип Іванович Гуменюк.
Після закінчення педагогічного училища, я вступив до Чернівецького університету на історичний факультет. По закінченні університету читав історію і географію у рідній школі.

- Ви відомі як політ і громадський діяч. Звідки ці витоки?

- У 1989 році я організував у селі осередок Народного Руху України за перебудову.

- Що найбільше запам’яталося з тих часів?

- Це – тиск на мене, який виражався збоку райкому партії. Ось тоді мені було дуже-дуже важко. Навіть були такі заяви від тодішніх керівників району: “Або ти залишаєшся працювати у школі і відмовляєшся від головування осередком, або – ні”. Приїжджали з “райво” до школи, щоб зі мною поговорити”. Закликали директора школи, тоді був П. Захарчук, просили, щоб він був присутній при цьому, але він відмовився. Пізніше я звернувся до районного осередку руху, щоб мені допомогли. Багато підтримував мене тодішній редактор райони Зиновій Фрис. Так я залишився на роботі.

- Але ж й тоді жодні культурно-масові заходи не обходилися без вас?

- Так. Перша моя освіта - музична. Я не полишав проводити святкові вечори, концертні програми. З початком 1989 року ми активно взялися пропагувати наші патріотичні пісні - пісні УПА, стрілецькі.
У осередку Руху за перебудову було 30 осіб. То були люди різного віку.
Ми спорудили стрілецьку могилу, зробили таке помпезне свято, де є що згадати. У мене зберігся відео матеріал. Та й загалом збереглися відео про святкування роковин С. Чарнецького. Я вважаю, що це є нашим сільським архівом. До мене вже багато людей приїжджало за матеріалом.

- Можете про це переповісти детальніше?

- Ось до прикладу, приїжджала письменниця, член Спілки письменників України Надія Мориквас. Я надав їй дуже багато матеріалу, скориставшись яким вона написала книгу “Меланхолія Степана Чарнецького”. Я із сім’єю товаришую з родиною Чарнецьких зі Львова. Це вже онуки Степана Миколайовича. Але ми ще раніш дружили з його донькою Олександрою. Вона вже, на жаль, померла.

- Що ви можете сказати про Олександру Степанівну?

- Це була надзвичайна жінка. Найбільш вона запам’яталася мені своєю добротою.

- Чи пригадуєте ви першу зустріч?

- Звичайно, пригадую. Спочатку я нічого про пані Олександру не знав. Але Галина Сушельницька з Надією Процьків віднайшли адресу, де вона мешкала. Відтак пані Галина дала мені адресу і направила до Львова. І я зі своїм учнем Андрієм Бедрієм поїхав. Ми прихопили із собою маленький магнітофон. Чекали, що зустріне нас жінка поважного віку. А коли відшукали її за адресою, то просто подивувалися: двері відкрила нам бадьора, приємної зовнішності, інтелігентна жіночка. Як тільки ми зайшли вона одразу ж посадовила нас за стіл, запропонувала каву по-львівськи. Розпочала розповідь про батька. Я попросив Андрійка включити магнітофон для запису. Але пані Олександра це помітила і попросила, щоб ми не записували. Спочатку ми не могли зрозуміти чому. Однак згодом вона зізналася, що її вже багато “тягали” через батька в КДБ. Вона боялася. Ми поставили магнітофон під стіл. Але хлопець, очевидно, відчувши історичну важливість цієї розмови, все-таки її записав. Тепер ми маємо запис і цієї розмови.
У часі виїздного засідання товариства “Просвіта” з нагоди 127 річниці С. Чарнецького, наші учні якраз переповідають про біографічні відомості, при допомозі тих аудіо записів. Але це ще не все. Багато збереглося у моїй пам’яті. Тому що пізніше часто Олександра Степанівна приїжджала до мене додому в гості. Ми дуже багато розмовляли на цю тему. І я розпочав писати спогади про Степана Чарнецького. Вони ще не закінченні. Але вони вийдуть обов’язково.
На жаль пані Олександра, донька С. Чарнецького, вже відійшла у інший світ. Але з її сином Юрою Кучмою та його дружиною ми підтримуємо добрі стосунки й досі. Юра – інженер. Він пішов по дідусевій лінії. Тому що Степан Чарнецький до того часу як написав “Ой у лузі червона калина...”, ставши режисером театру, був інженером-будівельником.
Щодо фамілії онука С. Чарнецького, у мене була дуже кумедна історія.
Одного разу я зателефонував до Юрія, та й запитую: “Це помешкання Кучми?”. А мені відповідають: “Так, помешкання Кучми”. “Це – Львів? – питаю, чуючи незнайомий голос. “Ні, це Київ”, - відповідають. “Як, Київ?” – ніяково перепитую я. А мені відповідають: “Це президент Кучма”. Я, мабуть, невірно набрав номер, а мені попався такий жартівник, що я пізніше й зрозумів.

- Ви були одним із організаторів фестин до 110-річчя від дня народження Степана Чарнецького. Як це було?

- То був січень 1991 року. Я зідзвонився з Олександрою Степанівною Чарнецькою-Кучмою і запросив її на святкування. Вона дала згоду. На той час ще міцно тримався райком партії. Одного разу приїхав до мене представник з райкому і каже: “Дай мені, будь ласка, хоч якісь дані про Степана Чарнецького, бо я про нього нічого не знаю”. Я дав книжку.
Уже прийшов час фестин. Ми на розвилці дороги чекаємо гостей зі Львова. Як попередньо домовлялися. Наша машина зупинилася в одному кінці, бачимо – під’їжджають райкомівські “Жигулі”, “шестірка”, і зупиняються в іншому кінці. Тут під’їжджають гості, і ми з обох сторін, різні за ідеологічним переконанням, але однаково святкові, з букетами квітів підходимо до машини. Я вже на той час був знайомий з Олександрою Степанівною, донькою Чарнецького зі Львова, а усі решта – ні. Тож почали знайомитися. Опісля процедури привітань, представники райкому кажуть: “Олександро Степанівно, запрошуємо вас з нами. У гостиниці уже підготовлена для вас кімната”. Вона відповіла категорично: “Ні. Я хочу у Шманьківці. Тому що тут похований мій дідусь отець Миколай і три сини отця, три її внучки”. Представники влади сприйняли це як образу. А пані Олександра з сином і невісткою сіла до нас в машину і ми попрямували до Шманьківців. “Райкомівці” поїхали слідом за нами.
Приїхавши до села, одразу ж пішли до пам’ятника Степану Чарнецькому і поїхали на цвинтар.
А другого дня були фестини. Люди масово збираються в центрі села, поприїжджало багато з навколишніх сіл, з міста, з інших районів учасники художньої самодіяльності. Фестиваль Степана Чарнецького у 1991 році був досить потужним. А я в той час йду дорогою, бо був одним з організаторів і мав певні обов’язки і бачу: Олександра Степанівна стоїть у вікні і плаче...

- Так багато було пережито. Стільки було утисків і знущань, а нарешті, з проблиском волі, 21 січня 1991 року прийшло визнання і вшанування...

- Для неї то справді був надзвичайно хвилюючий і незабутній момент життя.

- Пісню “Ой у лузі червона калина...”, яку ми тепер всі співаємо і яка стала основною причиною утисків родини, забуття таланту, Степан Миколайович Чарнецький написав її до п’єси В. Пачовського “Сонце Руїни”.

- Так. Степан Чарнецький був режисером першого професійного українського театру Галичини “Руська Бесіда”, що став матір’ю Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької. До речі, у березні 1914 року ця вистава про героїку козацької доби ставилися і у нашому Чорткові. Пісня “Ой у лузі червона калина похилилася...” так усім припала до душі, що й пізніше стала стрілецьким гімном. Тобто геніальний твір зробив свій вибір і почав жити осібно від свого автора. Чарнецький не мав на меті створити щось таке, що сколихатиме уми багатьох патріотичних поколінь. Він зрежисерував п’єсу і створив пісню. І яку пісню! Це було провидіння Боже. Пісня піднімала раніш і піднімає тепер дух патріотів. Тому за неї довелося багато страждати.

- Але постать Степана Чарнецького є доситьпотужна?

- Так. Його історією українського театру до цих пір користуються студенти. Це – унікальна книга. Степан Чарнецький, як відома творча особистість свого часу, був знайомий з багатьма письменниками. Пані Олександра розповіла, що часто до них у гості заходив Богдан Лепкий. Хресним татом Олександри Чарнецької був Василь Стефаник. Яцків, Пачовськів – то були вірні побратими з “Молодої Музи” – відомого літературного об’єднання.

- Що відомо ще про родину Чернецьких?

- Отець Миколай, батько Степана Чарнецького, був талановитим скрипалем. Мама – грала на фортепіано. Це була досить інтелігентна і високоосвічена сім’я.

- Чому пізніше вони виїхали зі Шманьківців?

- Зі слів пані Олександри я почув таке пояснення: знаєте, як то у нас говорили: “Дзвони дзвонять – попа хоронять, попадю з дому гонять”. Коли, захворівши на тиф, отець Миколай помер, то його сім’я мала покинути проборство, щоб заселилася родина іншого священика.
Спочатку Чарнецькі виїхали до Станіслава (тепер Івано-Франківськ), а потім – до Львова.

- У чому виявляється пам’ять про видатного земляка у сільчан Шманьківців?

- У 1993-му році біля церкви, на знак пам’яті про Степана Чарнецького, ми посадили калиновий гай.
Сільчани кажуть, що Чарнецький зробив дорогу до села і селом. Бо її упорядкували до 110 річчя від його дня народження, коли окрім рідних Степана Чарнецького Галина Сушельницька запросила нашу діаспору, були й люди з Івано-Франківської, Львівської областей, часто священиків різних конфесій. Тоді був дуже великий здвиг народу. Ви собі навіть уявити не можете. І тепер щорічно 21 січня до дня народження Чарнецького в селі відбуваються урочистості, на які сходиться громада села. Хочеться повернути минулий розмах і широту фестивалю Чернецького у Шманьківцях. Плануємо створити музей.

- А де саме відбувалися урочистості у 1991 році?

- На сільському спортивному стадіоні. Там була імпровізована сцена. І висіло два прапори: червоно-синій, жовто-блакитний. А це був лиш січень 1991 року. Ще керувала радянська влада. Згадують, тоді пані Олександра, донька Чарнецького, запитує: “Чому ви повісили червоно-синій?” Мої рухівські хлопці пішли і зняли його. Правда, трохи з райкомівськими посперечалися, але бійки не було. Потім усе внормувалося. Такий був час.
Святкування транслювалося по телебаченню. Мені дали відео касету. Зберігаю її донині.

- Розкажіть трішки про свою родину?

- Моя дружина Ліда викладає математику у нашій школі, предмет, який я недуже люблю. Є заступником директора. Наша старша донька Вікторія навчається у Львівському університеті на факультеті міжнародних відносин. Син Роман закінчує 9-й клас і напевно піде по моїх слідах. Це його вибір.

- Ви - гуманітарій, музикант, дружина - математик. Як ви знаходити розуміння поміж собою?

- Моя дружина закінчила музичну школу по класу фортепіано. У нас є цей інструмент. Вона полюбляє грати класику.

- Чи не було задуму створити сімейний ансамбль?

- Ми часто виступаємо разом. І вдома, як до нас приходять гості, не проминаємо нагоди “блиснути” (сміється). Ми самі пишемо вірші і музику до пісень. Мій син - лауреат обласного конкурсу молодих виконавців. Він виконував власну пісню.
...Мстислав Романович – людина невичерпної енергії. Він член товариства “Просвіта”. Жодні конкурси і урочистості не обходяться без його участі. Він ще довго ділився своїми планами. І від цього ставало тепло на душі: як добре, що у нас є такі ентузіасти, залюблені у свій край, свої традиції. Це мов промінь нашої незнищенності. А скільки ще їх, таких променів, розсипані Україною...


Леся Легіт