 16.01.2008 - На край світу… у новорічний ранокПро дива на околиці села Монастирок Борщівського району складено чимало легенд, бо місце справді незвичайне.  Подивишся на цей світ: люди бігають, за щось переживають, щоб дім був і в домі тому, а от за душу безсмертну чомусь не завжди думають. Хоча… Думають, думають тоді, коли по краплі крові стикає їхнє життя, якому залишилось кілька днів. І аж тоді ми аналізуємо вчинки, що було не так, оглядаємось назад. Замислюємося, де була помилка, яка спричинила крах. Але тоді це вже пізно, занадто пізно.Ми часто мріємо про важко досягнуті кордони, вірніше - країни за кордоном. Податися б у країну, про яку часто описують модні журнали, побувати у великому мегаполісі. Заглядаємося на важко досягне, а те, що під носом, часто помітити не вдається. А ось чого вартий мальовничий краєвид каспірівського каньйону, де зберіглася майже первісна природа… Якби перед тим хтось спробував мені розповісти про дану місцевість, повірити було б важкувато. Розкішшю для людей, які тут проживають, є електрика, про газ мови не має, як говорить 78-річна пані Калина: "Потреби в цьому не має: ліс навкруги, дерева є...» До найближчого населеного пункту - 7 км, а до районного центру Борщова - 25. Край світу, саме так можна назвати цю землю, куди я приїхала першого дня цього року, щоб переконатися у неповторності і таємничості цієї місцевості. Найбільше привертає увагу печерний храм, колись тут часто відправлялися відправи, а тепер вже рідше – по святах. А ще, кажуть, поблизу є інші ходи до довших печер. Там свого часу ховалися від татарських набігів наші предки, зберігали зброю та інше майно козаки. А в одному з таких підземель, вхід до яких було завалено, вони сховали справжню золоту карету, хоча це не факт, швидше легенда. Археологічні дослідження свідчать, що язичницькі жерці відправляли тут свої таїнства ще за десяток століть до нашої ери. Сама ж печера утворилася у вапняках у верхній терасі каньйону у результаті процесів вивітрювання. Вхід до печерного храму ніби охороняє жертовний камінь шість метрів завтовшки, півметра завдовжки. Тепер його називають каменем Довбуша. Місцеві люди розповідають, що славнозвісний народний месник, невловимий ватажок опришків, колись підняв його однією рукою з дна каньйону річки Серет і поклав ось тут. Що ж, історичні свідчення, що Довбуш справді бував у цих краях навесні 1744 року, таки є. Однак розповіді про надприродне переміщення жертовника не більше як міф. На поверхні каменя досі зберігається рівчачок для стоку крові тварин, яких приносили в жертву. Отже, історія каменю сягає далеко в глибину дохристиянських часів. А ось той факт, що за своєю структурою він відрізняється від місцевих порід, справді заганяє у безвихідь сучасних науковців. Фігурує навіть інформація, що камінь ідентичний породам святої гори Синай, і це дає підґрунтя для найсміливіших гіпотез про його походження. А ще на поверхні цього диво-каменю відбито хрест, в який перед великими релігійними святами заливають воду. Через три дні дно видовби набуває кольору крові. І це вже не вигадка, а факт, в якому я сама переконалася. Але через мінусову температуру того дня я спостерігала не червону воду, а червонявий лід. На території є монастир, легенда і історія якого не менш цікавішою. Християнські ченці поселилися в печері ще в дев’ятому столітті до хрещення Русі. Облаштували келії, а біля стіни, рельєф який у центрі ніби нагадував образ Христа, облаштували місце для Служби Божої. Пізніше місцеві умільці вирішили прикрасити природну ікону і намалювали на стіні навколо Ісусового лику вишивані рушнички. Та фарба... зникла, і потім постійно зникала, скільки не поновлювали. Гірська порода наче втягувала її всю, залишаючи первісне зображення без змін. Але побачити малюнок прадавніх рушників таки можна. Достатньо лише… сфотографувати стіну. На фото образ виходить на тлі вишиванок, а подивишся неозброєним оком – рушників не має. Хіба не диво?  Оселившись під Монастирком, християнські ченці заснували там невеличкий печерний монастир, а згодом поруч збудували й дерев'яну церкву, яка у 1530 році згоріла. Чи то татари її підпалили, чи щось трапилось - тепер ніхто не знає. Залишився тільки образ Божої Матері. Який досі зберігся. За словами очевидців, тут перебуває особлива аура. Це доводить і той факт, як приїжджали отці із Почаєва, то зізнавалися, що місце це настільки намолене, що поступається навіть Почаєву. Коли піднести до ікони долоню, то відчуваються теплові промені, які наче струменять від неї.
Власне, на честь цієї дивом врятованої ікони й назвали відбудовану у 1560 році церкву - Успіння Пресвятої Богородиці. А десь років триста тому, переповідають, поруч, у печерному храмі, невідомо звідки з'явився дерев'яний хрест. Монахи і священики вирішили перенести його у сусіднє село, однак через кілька днів не зрозумілимишіми зусиллями пропав звідти і знову таки появився у Монастирку. Люди побачили у тому знамення Боже і з тих пір стали називати печерний храм на честь Воздвиження Чесного Животворного Хреста. Зараз він зберігається в церкві, як дорога реліквія.
Приїхавши самого ранку у Монастирок, ми сподівались поговорити з парохом Феодосієм, про якого з теплотою відгукувалися парафіяни. Зайшли додому, де він живе, але натомість познайомилися з його бабцею Галиною Іванівною, яка допомагає онуку: "А отця Феодосія немає, поїхав по справах, мій онук завжди говорить, якщо нічого не робити, то й мати нічого не будеш." Бабця отця комунікабельна у спілкуванні, а коли дізналася, що ми із Чорткова зраділа ще більше, адже вони родом із Чорткова, отець вчився у шостій школі. Світське ім'я отця Феодосія - Ярослав. Він ще досить молодий, порівняно з обв'язками, які виповняє, сім років він на парафії. Переповідає бабуся отця: „Колись тут був священик, приїжджав на недільні Богослужіння. Коли ми з онуком приїхали сюди перший раз, то він сказав, що йому ця місцевість уже відома. Феодосію приснився сон, у якому Матір Божа привела його до церкви і сказала, що тепер це його парафія. Він із самого дитинства любив молитву, правда полюбляв молитися надворі, пояснював це тим, що там йому ніхто не заважає, і він з щирим серцем і думками може поспілкуватися із Богом. Після дев'ятого класу пішов у Монастир. Звичайно, були вагання. Декілька разів він повертався додому, але коли зрозумів, що це його життя, віддав себе Богу назавжди. Він справжній господар, дбає не тільки про духовне, але й про зовнішній вигляд церкви. У його планах відкрити монастир, але це, напевно, у далекому майбутньому, адже потрібні немалі кошти. Зараз радує те, що люди знаходять у цьому розраду, але потрібна віра, якщо немає віри, допомогти просто не можливо”. У Монастирку є традиція, яку я ще ніде не зустрічала: від церкви до печерного храму тут прокладено, так звану, Хресну дорогу (у землю вкопано 12 хрестів). Кожен хрест поставлений на честь однієї із родин села. А всього таких родин у поселені - 12. Раз на рік сюди з'їжджаються родичі, вихідці з Монастириська, які тепер живуть по всій Україні, за її межами. Кожна родина прикрашає зеленню свій хрест і відправляє молитви. Тисяча людей із запаленими свічками проходять тією Хресною дорогою. Очевидно, це їм дуже потрібно. В основному прочани приїжджають у ніч з четверга на п'ятницю, саме тоді відбуваються молитви за зцілення хворих. Кажуть таке, що людям підливають всякі наврочені води, підсипають погану землю. А під час молитви ними починає кидати, людина кричить не своїм голосом. Тут і відкривається, звідки хвороба, хто наслав вроки. І коли то все з людини виходить, її це так викручує і вимучує, що іноді просто виносять з церкви. Так болісно виходить нечиста сила. Але ми цього не бачили. Чого варта сама ікона Божої Матері, коли близько 500 років, як горіла церква, згоріло все у ній, а ікона залишилась. Диво! Слава про цілющі властивості хреста та ікони вже давно розповсюдженні по всіх усюдах, тож люди здалеку приїжджають сюди покаятися. Очиститися, оздоровитися. Тепер у церкві ведеться ремонт. Гарно виглядають стіни ззовні, зроблено перекриття даху, п'ятий рік тривають роботи у середині. Службу поки що правлять просто неба, перед відбудованою капличкою. Але це не применшує таїнства. Достатньо побути кілька хвилин перед недільною службою серед паломників і можна послухати безліч історій про дивовижне зцілення з уст самих свідків та очевидців. Цікавим фактом є те, що не тільки наша газета зацікавилася територією, історією Монастирка, адже коли ми спілкувалися із людьми, то вони уже не дуже дивувалися, що ми із газети, за словами жителів, журналісти тут часто бувають: "ІНТЕР", "1+1"... А хіба ми, чи наші читачі інші, і їх не цікавить ця подорож першосічневого ранку 2008-го?.. Іванна Нога Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=746 |