A A A
Розмір шрифта: Коли я уперше побачила ці фотознімки на думку чомусь спали рядки з монологу, який би міг промовити цей ведмедик - чия ця дитяча іграшка, котра донедавна жила-була собі у чиїсь дитячій кімнаті, а потім раптом опинилася викинутою на смітник - як річ абсолютно непотрібна. Або ж така, що "прожила свій вік", віджила, як кажуть, своє...

Однак зациклюватися лише на одному предметі було б надто по-дитячому. Чому? Та тому, що за нею стоїть надто складна (навіть сказати б!) майже нерозв'язувальна проблема...
Представники мого покоління добре пам'ятають ось такі, а може трохи гірші (зовнішньо) контейнера для сміття, котрі густо "окупували" житлові мікрорайони нашого невеличкого провінційного містечка. Потому їх надовго замінили сміттєвози - авто для вивезення сміття. І ось віднедавна - знову такі ж, ще "совєцкого" періоду, контейнери, щоправда, пофарбовані як сейф, зовні здавалось би, чисті й привабливі, появилися біля будинків. Зовні... Однак їх основне призначення - нутро. А воно, на жаль, зостається недоторканим по кілька діб.
Пригадую літній спекотний день, ранок, та сонце вже підбилося високо.Їду. Бачу, а на вулиці - "апендициті", що веде від вул. Олеся Гончара до входу на продовольчий ринок, якраз прямісінько навпроти кафе "Анастасія", - зграї "жирних" мух. Вони роями гудуть над переповненими контейнерами зі сміттям, де в основному переважають харчові відходи, над торбинками зі сміттям або ж просто насипаним голіруч. Антисанітарія - повна, хоч фотографуй. Не забирали тих контейнерів комунальники принаймні до полудня - далі не знаю, як було. От тобі дизайн...
Вочевидь, потрапив у один з таких контейнерів і наш ведмедик. І - поїхав на міське сміттєзвалище. Там для нього (у кращому випадку!) розпочалося нове життя, тобто, його інший деформований період. Може, то й добре, бо там він неодмінно зустрівся зі своїми "побратимами" по долі. Отакими ж, викинутими де-будь. Це ще добре, якщо просто зустрівся й "помандрував" собі ген-ген отими височенними горбами усілякого непотребу. А якщо потрапив у вогняну зону ?!. Наше міське сміттєзвалище, розташоване на одному з південо-східних пагорбів міста, час від часу димить. Одні "специ" стверджують, що сміття усілякого пошибу самозаймається і розпочинається процес згоряння.
Мешканці прилеглого впритул мікрорайону стверджують що сміття, аби його меншало, підпалюють самі комунальники. Комунальники ж усе "списують" на бомжів та бродячих циганів...
Як би воно не було насправді, а ми таки маємо у себе "вдома" в Чорткові, "доморощений Чорнобиль". Цю проблему не раз порушувала газета "і плюс". Не раз... Однак проблема на те й проблема, що її немов ту скелю, треба "длубати" повсякчас - інакше з місця не зрушиш.
Ось погляньмо: ми встаємо рано-вранці чи лягаємо ввечері, поспішаємо (кудись в нагальних справах, а гори димлять, як у тій пісні співається). Мається на увазі: гори сміття. І поміж нього - усього вдосталь. Ми поспішаємо у своїх справах і непомітно (абсолютно непомітно!) для себе отруюємось. Поволі. Наживаємо хвороб, котрі згодом "проростають" у наших організмах загрозливими страхами...
Над тим, як впоратися зі сміттям і сміттєзвалищем, ламають списи чиновники державних кабінетів не рік, не два і навіть не десять. Як стверджує комунальний начальник штабу ЦО району, а нині пенсіонер І.В. Дієв, він прийшов працювати до райвиконкому ще 1979 року. Уже тоді часто й болісно стояла проблема зі сміттєзвалищем. Підрахуймо: минуло 28 (майже 30!) літ, уже немає Союзу, а є незалежна Українська держава. Однак ми все ще залежимо від порожнечі власних душ. А може, безпорадності діянь? Лише за України скільки змінилося господарів міста і кожен (!) прагнучи обійняти те крісло, не обминав це болюче питання у своїх передвиборних гаслах. Обіцялося, як кажуть в народі, гори-мости. Проте сміттєзвалище й далі димить. Згаданий вже І.В. Дієв разом з приватним підприємцем П.А. Бровком чи не першими забили на сполох, бо живуть поруч зі згарищем і розплідником нечистот. Однак...
Тому-то й зрозуміло, чому сумує ведмедик. Здається, з його єдиного очка ось-ось скотиться сльоза. Йому прикро за свою долю, що й казати.
А нам?!


Анна Блаженко
фото Ігоря Бандрівчака