A A A
Розмір шрифта: Микола Горбаль належить до тієї кагорти дисидентів-шестидесятників, які не зламалися у затінках таборів. Він - видатний активний учасник гельсінського правозахисного руху, його декілька разів заарештовували, засилали і прагнули зламати. Але він не зламався. У своїй книжці "Один із шістдесяти" він подає безліч цікавих інформацій про способи боротьби органів КДБ із інакомислячими у 60-ті та 70-ті роки.

Микола Горбаль - в'язень комуністичного режиму, став депутатом Верховної Ради України під час здобуття її незалежності. Брав участь у створенні нашої Конституції. Є лідером лемківської громади Києва, публіцист, композитор, автор прозових творів "Один із 60" та "Презентація життя". Він має тісні зв'язки з Чортковом та чортківчанами. За час навчання у педагогічному училищі навчався разом із Ігорем, а в Кам'янець-Подільському педінституті - із викладачами педагогічного училища Ігорем Кучером та Віктором Гончаруком (останній в минулому був заступником голови РДА з гуманітарних питань та очолював відділ культури). А з в'язнем сумління 70-х Володимиром Мармусом були в одному таборі...
Сьогодні йому 67 літ, але, попри те, що пан Микола виглядає дуже добре, - під час зустрічі у педагогічному училищі він заполонив усіх своєю і чистою енергетикою. Звісно ж, його ім'я завжди було поряд із такими іменами як Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Василь Овсієнко, Надія Світлична...
Походить Горбаль з Лемківщини, його родинним осередком стало село летяче Заліщицького району. Нині проживає в Києві.

– Пане Миколо, ви давно чекали зустрічі з Чортковом?

– Коли відзначали 50 років музичному відділенню Чортківського педагогічного училища, на жаль, я не міг сюди приїхати, лише попросив своїх приятелів, які також закінчили цей заклад, щоб передали мої книжки. Я тоді працював в Америці над архівними документами та листами Надії Світличної.
Тепер, звісно, дещо звільнився від справ і щиро вдячний Христині Михайлівні Яремчук та іншим колегам за запрошення і нагоду мати чудову зустріч у педагогічному училищі.

– Що найбільше вам запам'яталося за час навчання у нашому педагогічному?

– У викладача класу скрипки Дмитра Яковича Байдужи нас було четверо скрипалів - другокурсників: я, Іван Легкий, Іван Ткачик і Михайло Некируй. Усі ми - селюки. Поступили до училища без попередньої спеціальної музичної освіти. Вже на другому курсі було видно хто із нас здібніший, а кому все вдається трішки важче. Серед нас вперед явно відривався Іван Ткачик. У невеличкому класі для занять скрипкою ми займалися позачергово.
І ось я сиджу. Вже другу годину поспіль вчу напам'ять третю частину скрипкового концерту ля-мінор Вівальді, назавтра маю здавати. Не встигаю. З хвилини на хвилину має прийти Іван Ткачик, вже його час. Іван - красень, який встигав і вивчити, піти на гільки, полагодити приймач, відпрацювати кіномеханіком в училищному клубі.
Заходить. "Пиляєш? - запитує мене, - Відпочинь. Я не довго". Грає три рази - і все. Вивчив. Я запитую: "Іване, як ти так можеш?" А він відповідає: "Я бачу партитуру перед очима..." Кладе скрипку. Дістає з кишені в'язку ключів (від клубу від різних класів і шаф і ще бо'зна від чого), відмикає шухляду стола вчителя, дістає із пачки дві сигарети - одну закурює, а другу кладе за вухо і йде. А я продовжую "пиляти". На другий день - Іван відіграв усе чітко, а я декілька разів збиваюся...
Ось так було...

– Дуже часто викладачі училища, а особливо колишні його учні, згадують Дмитра Байдужу. Яким він вам запам'ятався?

– Це був високий худорлявий чоловік в окулярах з грубими скельцями. Завжди ходив у білосніжній сорочці і в акуратно випрасованому костюмі. Педант. Мав дивовижно прекрасний почерк, таким би писати цісарські укази, а не виставляти оцінки недоукам. У шістдесяті совкові роки він і справді видався мені пришельцем з австрійського Відня: довгі худі пальці й без того підтверджували, що це руки класичного музиканта. При училищі у ті часи був невеличкий стрункий вчительський оркестр. Байдужа грав у ньому на віолончелі. Тут, в училищі, я вперше почув божественну гру на цьому інструменті. Як би ви знали, як він чудово грав!..
Коли через багато літ, у перерві між моїми ув'язненнями я повернувся до Чорткова, то знайомі мені сказали, що Байдужа повісився (витонченій натурі важко було жити в брутальному світі).

– Коли ви закінчили Чортківське педагогічне училище і як склалася ваша доля згодом?

– Я закінчив училище у 1963 році і мене направили на роботу у школу на Борщівщині. Там я керував вокальним ансамблем. Тодішні пісні, які пропонувалися, видавалися, як на мене, сухими і нецікавими, тому я сам почав писати пісні для свого ансамблю. Очевидно саме тоді мною зацікавилися певні служби. Слідкували за кожним моїм кроком. Я не знав про це. А потім - потім це закінчилося моїм арештом.

– Як ви думаєте, чи могли ви обминути цю чашу?

– Очевидно, що міг би. Але на все воля Божа. Я впевнений, що Господь допоміг мені в тому, що я це все витримав. Після першого ув'язнення я мав п'ять років таборів і заслання в Сибіру. Мені пощастило зустрітися з такими цікавими людьми, з такою плеядою розумних людей, що іноді думав: "Боже, як добре, що я не спокусився, що витримав допити..." Я ж цілком не хотів сидіти. Але так сталося. І після того я собі зарік: як би мені тяжко не було, я ніколи ніколи-ніколи не буду нарікати.
Коли було так, що перед моїм звільненням, як мої вірші вийшли за кордоном, мене знову заарештовують і ще п'ятнадцять літ дають, я усвідомив: значить так треба. Усе це я описав у своїх книжках "Один із 60" та "Презентація життя". Інша справа, що мені зауважили, що останній твір, то є белетристика музиканта. Вона написана на тлі щоденника 2000-го року.

– Ви - композитор, поет чи прозаїк?

– Я не вважаю себе ні композитором, ні поетом. Я писав про те, що лягало до душі. Щодо композиторства, тоді як я вчився у педагогічному училищі, була така стара австрійська школа. Щось я вхопив на рівні педучилища, але то, на мою думку, не є достоту важливим. Я прийшов працювати у 63-му році, коли був ренесанс, коли появилися твори, народжені хрущовською відлигою, вони розповсюджувалися по руках. Я читав Іваничука "Мальви", і в мене мурашки по тілу бігали. Очевидно, що я був інший. Так це було. Я вбирав все нове в себе як губка. я - українець.
Під час свого другого ув'язнення я роздобув книжку Чингіза Айтматова "Больше века длится день". Зачитав її до дирок. Хто тільки попросив у мене її прочитати - усім давав. Я працював тоді у каменеломнях. Ми усі там були невільниками тієї системи. Але заховавшись за брилою граніту, я потайки переписував цікаві вислови із цієї книги. І тоді я осмислював: "Так, - я раб, що завжди готовий до втечі й до повстання..."

– Чи тримаєте в душі образу до своїх поневолювачів?

– Ні. А для чого? Все в руках Божих. Якби вони тоді мене не ув'язнили, то хто знає ким би я був. Може б і донині викладав музичну грамоту школярам. А вони вкинули мене у таке середовище, про яке я б і не мріяв. Якби ви знали, з якими чудовими людьми, високоосвіченими мені пощастило запізнатися за час ув'язнення. Тоді я почав писати вірші, читати мудру літературу.
Я - ріс. Це добре, що вони нас там зібрали разом. Може вони цього не хотіли самі, але, знаєте, зробили добру справу. Я коли став депутатом Верховної Ради України зустрів свого слідчого і, показуючи на депутатський значок, кажу: "А знаєш, це твоя заслуга. Це ти мені допоміг стати депутатом...". Знаєте, я навіть вмовив його написати мемуари. Він спочатку не дуже цьому піддавався, але мені вдалося його переконати. Знаєте, то була дуже підступна система: ось - я українець і мій слідчий українець, і чого ж нам ворогувати? А -ні, нас поставили по різні боки барикад, щоб роз'єднати. Ось тому я б дуже хотів, щоб і він написав свої спогади. Не тільки, щоб я, як в'язень тієї системи, а й він, той, якому було наказано карати. Мені було б цікаво прочитати його спогади. Дуже цікаво. Він каже, що пише, що ж почекаємо...

– Ви так легко про це все говорите сьогодні...

– Ні, не легко. Знаєте, часто мені сниться один і той же сон, що я перебуваю в ув'язненні і вже маю звільнятися й забув якого числа в мене звільнення. Хочу піти в канцелярію, щоб спитати і боюся, що там дізнаються про те, що я забув число і, користуючись цим, продовжать мені термін.
Але я не про це. Я хочу сказати, що над нами є вища сила, і вона регулює усім. Історія завжди і своєчасно народжує світочів нації: ось була зросійщина Україна - і у самому її серці народжується Тарас Шевченко, вже у радянський час, на Сході Україн,. де здавалось би, все, національна свідомість руйнується - народжуються Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба. І ще - музей Василя Стуса очолив колишній полковник КДБ. Він каже: "Я прочитав усього Стуса, яка це величина, яка глиба... ні, така людина не може бути ворогом свого народу...". Думаєте це все випадковості? Ні. На мою думку, коли нація починає гинути - Господь посилає їй таких провідників. В свій час і ми, дисиденти, також втоптали грунт, щоб створити дорогу, по якій пройшла незалежність України. Це вони, кадебісти, зробили з мене ворога, антисовєтчика, дисидента. Правда, зі мною було "всьо ясно, - я "із западной" ( бо куди вже "западніше", родом із самої Лемківщини), можна припустити, що "наслухався, начитався, попав під вплив", а от за що вони заарештували Івана Дзюбу, родом з Донеччини, вихованого комсомолом? Варто було молодому, чесному науковцеві засумніватися ( уже в 60-х роках) у щирості радянської інтернаціональної політики, як його працю "Інтернаціоналізм, чи русифікація" визнано ворожою, автора заарештовано.
А молодий літературний критик Іван Світличний, уродженець Луганщини? Тюрми, табори, заслання таки доконали цю людину. І тільки за те, що цікавився творчістю письменників розстріляного відродження і в силу своєї людської привабливості опинився в центрі "шістдесятництва". А художниця Алла Горська - з родини радянських чиновників. Чи варто було молодій здібній художниці цікавитися українською національною культурою, творчістю розстріляних художників, почати вивчати українську мову і активно демонструвати це... Доля її трагічна. Але її жорстока смерть підняла дух багатьох патріотів... Ось так, і мене політиком зробило КДБ.

– Але були й інші, у яких навіть трагедія власного роду не могла збудити свідомість?

– Так. Ось у моїй книзі "Презентація життя" є образ: "Семен Павлович - військовий пенсіонер. Народився десь на Кіровоградщині. Сталініст за переконанням. "Сталін меня спас от голодной смерті. Когда в трідцать третєм от голода умерлі мама, отєц і сєстрьонка. Помню, далі ботіночкі і гаварят: ето тєбє лічно от таваріща Сталіна. Такіє красівіє ботіночкі билі, помню как сєгодня". Відтоді він любить Сталіна. Тобто його не цікавить трагедія сім'ї, за що загинула родина...

– А чому на вашу думку, зламався Іван Дзюба?

– Знаєте, у нас, політв'язнів, такого не було, щоб наших дружин впускали в камеру. А його дружину - Марту впускали, чомусь. Марта - галичанка, все просила чоловіка: "Івасю, покайся, ти ж здоров'я не маєш. Прошу тебе, покайся...". Я так думаю, що заради Марти Іван і здався. Його невдовзі звільнили.
Хоч я сидів з хлопцями, які сиділи 7-10 років лише за те, що просто читали Івана Дзюби "Інтернаціоналізм, чи русифікація".

– Пане Миколо, у своїй книзі "Презентація життя" ви згадуєте про медаль в'язнем сумління...

– Восени 2001 року я привіз до Нью-Йорку Надійці Світличній велику ювілейну медаль "Amnestу International - в'язням сумління". Це була пам'ятна медаль авторської роботи скульптора Левка Синькевича, виготовлена на честь двадцятип'ятиріччя заснування Української Гельсінської Групи (медаль виготовлена накладом 41 штука - за кількістю членів Української Гельсінської Групи. Я теж таку отримав). Але відзначення 25-річчя не було на державному рівні. Це зроблено зусиллями Харківської правозахисної організації, яку очолює Євген Захаров (держава взірця Кучми, не зауважила цього ювілею)...
Українська Гельсінська Група, пізніше - Українська Гельсінська Спілка - задекларувала Україні і світові платформу нової політичної формації вільнодумного українства.

– Чи часто доводиться бути у родинному селі Летяче?

– Ні, нечасто, але воно завжди в моєму серці.


Віра Стасин