A A A
Розмір шрифта: Він – цікавий співрозмовник, неодружений (поки що) хлопець, добрий вчитель. Нині його, як і багатьох наших співвітчизників, спіткала доля заробітчанина. Скуштував на власному життєйському шляху і гіркоту розлуки з рідними, і насолоду від теплих стосунків із земляками. Це - Віктор Стухляк, племінник відомого в наших краях архітектора і надзвичайно хороший син своїх батьків. Вітя свої юні роки прожив з бабусею та дідусем, приділяв їм увагу та ласку, піклувався про їхню старість - за що вони любили його безмежно. Бабуся відійшла у вічність ще за студентських років Віктора, а дідусь - в цьому році. Далекі рубежі та кордони не дозволили люблячому онукові попрощатися з ним, але в серці завжди житимуть теплі почуття до близьких, на жаль, нині вже покійних, Вікторові людей.

Віктор Стухляк, на відміну від багатьох представників чоловічої статі, залюбки здобував ази педагогічної майстерності, віддавав дітям не лише свої знання, а й часточку душі. Англійська мова, яку Віктор Зиновійович викладав у загальноосвітній школі №6 міста Чорткова, покорила не одне учнівське серце, що свідчить про неабиякий талант вчителя зацікавлювати своїм предметом школярів.
За тривалий час відсутності Віктора в Україні, змінилися і політична ситуація у державі, і по-різному склалися долі спільних наших знайомих. Навіть рідний Чортків, зі слів Віті, змінив своє обличчя: звідусюди видніються розкішні новобудови і... урни для сміття частіше зустрічаються, аніж це було до від'їзду мого співрозмовника за кордон. Останнє - приємно вразило Віктора, педанта за натурою.
Наше інтерв'ю спокійно проходило у затишному кафе міста за філіжанкою запашної кави. Спогади та реалії, мрії та плани разом з сигаретним димом клубилися у дружелюбній атмосфері.

– Вікторе, розкажи щось зі свого дитинства, юності. Ось ніби й знаю тебе давно, а ті періоди твого життя цілком мені невідомі.

– Народився я у Чорткові в сім'ї вчительки та працівника залізниці. Дитячі роки мої пройшли у рідному місті. Спершу, як і у всіх, був дитсадок, початкова школа. Навчався у СШ №4,, а потім в – СШ №7. Після 9-го класу вступив до педагогічного училища на спеціальність "Початкове навчання та іноземна мова". А в період навчання в школі ще відвідував курси гри на акардеоні.

– Вступ до педагогічного училища - це твій вибір чи вибір твоєї мами-вчительки?

– 50 на 50. Тоді ще не було такого впевненого бажання вчителювати, отож половину вибору належить все ж мамі. Закінчивши два курси педучилища, вступив на заочне відділення Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка на факультет романо-германської філології, спеціальність "Вчитель англійської мови та літератури". Вже звершивши навчання в училищі, продовжував вчитися заочно і пішов працювати в ЗОШ №6 м. Чорткова. Там пропрацював шість років.

– Пригадай свої студентські роки. Які вони були?

– Про студентські роки у мене тільки найприємніші спогади, навчання проходило весело, групи були цікаві, викладачі хороші.

– Вчительство - це дійсно "твоє"?

– Так, моє. А зрозумів я це тоді, коли в училищі ми вперше почали проводити пробні уроки. На цих практикуючих заняттях я почувався як в своїй тарілці. Я від природи балакучий, люблю дітей, це вітається у роботі з учнями. Після закінчення педучилища навіть не задумувався куди йти працювати - ясна річ, в школу.

– Зараз стало звичним вважати, що в школі не престижно працювати чоловікам, що це не та робота, за яку можна утримати сім'ю, достойно заробляти. Що скажеш з цього приводу?

– Я вважаю, що це особиста справа кожного. Мені, наприклад, робота в школі дуже подобалась. Звичайно, що заробітна плата воліла б бути вищою, але сам процес навчання дітей приносив мені масу задоволення. Якщо чесно, тих грошей, що я отримував, мені вистарчало.

– То чому ж ти залишив школу і поїхав за кордон?

– Розумієш, вистарчало на прожиття. На прожиття одного, неодруженого юнака. А щоб влаштувати своє життя серйозно, придбати якісь потрібні в побуті речі, звісно, тих грошей було замало. І я вирішив підзаробити закордоном. Нічого доброго там немає, дуже часто згадую про школу.

– Вікторе, ти, як педагог, цікавився який стан освіти там в Іспанії, куди ти поїхав підлатати свій український бюджет?

– Звичайно ж, цікавився. Освіта там не на такому рівні, як у нас - це відчувається навіть в елементарному спілкуванні з іспанцями. Навіть коли вів мову з вчителями, людьми не низького рівня, відчувалося, що вони не так всесторонньо розвинуті як українці. Я сподівався, що коли приїду в Іспанію, мовний бар'єр подолаю за рахунок знання англійської мови. Та зіткнувся з тим, що англійської мови там майже ніхто не знає. Навіть молоді люди не можуть найпростішим чином спілкуватися англійською, що в нашій країні було б таки досить дивним.
Іспанці - дуже замкнуті люди. З нашими можна поговорити на різні теми, можна, як кажуть, поговорити "по душах", а з ними це неможливо.

– Не раз чуємо від заробітчан, що іспанці - це цигани...

– О, це влучний вислів. Вони, до речі, слово "цигани" дуже прекрасно розуміють, чому ми їх так "величаємо".

– Вони такі ж емоційні, "перемелені", як наші цигани?

– Так, вони дуже експресивні, не можуть спокійно щось пояснити, коли як їх запитують, використовують без зупину жести, не можуть тихо говорити, викрикують, є некультурними людьми - в магазинах, в громадських організаціях, на мій розсуд, як українця, вони поводять себе дуже непристойно, невиховано. Звичайно, не всі люди, але переважна більшість - так.

– Та що ж за іронія долі: вони - такі невиховані, не дуже освічені, живуть набагато краще від нас - культурних, розумних, а ми їздимо в найми туди. В чому секрет їхнього успіху?

– Я вважаю, що секрет їхнього успіху полягає в тому, що про них дбає держава.

– Але ж їхні державні мужі не американці, не англійці, а також, як і вся нація - цигани. То чому вони вміють керувати краще від наших? Твоя думка?..

– Вони донедавна жили так, як ми: їздили по заробітках, але в їхню країну було вкладено багато інвестицій різними країнами - і от тоді вони почали різко розвиватися. А ось тепер в Португалії почався економічний спад і я думаю, що в Іспанії через кілька років буде те саме.

– Іспанці, як і українці, заполітизовані до глибини своєї душі чи ні?

– Ні (сміється). Там люди не переймаються політичними партіями, течіями. Українці звичайно вмикають канали з політичними новинами, а іспанці шукають шоу. Вони знають, що в них все добре і живуть спокійно. А ми живемо політикою, бо нас це болить.

– Який там сімейний устрій?

– Я б сказав, вони є дуже сімейними людьми. Більшість з них є гостинними, але є й навпаки. Та як і у всіх народів. Одного разу ми гостили в іспанців, вони дуже гарно нас прийняли, нагодували. Але були приємно вражені, коли завітали до нас: по-українськи накритий стіл не зрівняти ні з чим. У них на вечерю – кава і солодке, а у нас... Вони багато чого не їдять з наших страв, але щоб нас не образити, вони пробували кожне блюдо, яке ми подавали.

– А яка їхня їжа?

– До їхніх харчів я не міг звикнути десь з чотири місяці. У нас все натуральне, а там переважно - "хімія".

– Таке суто жіноче запитання: іспанці, чоловіки справді вродливі, це правда, що вони є непостійними з жінками?

– Навіть не знаю. Є, звичайно, багато таких, що ведуть розумний спосіб життя. Та коли одружуються, у них народжуються діти - то вони дуже сімейні, вірні. До слова, в них так скоро не створюють сім'ї, як в нас - в Україні.

– А ти не задумувався над тим, щоб стати на рушничок щастя з іспанкою?

– Ні, ніколи в житті. Українські дівчата симпатичніші, врівноважені, з ними можна про все поговорити. А іспанки не підходять для серйозної бесіди, постійно, як кажуть, хіхоньки-хахоньки.

– Вікторе, а ти не плануєш в скорому часі створювати сім'ю - так часто говориш про серйозні стосунки?

– Ні. В найближчому майбутньому - ні. Але в перспективі, звісно, - так. Але тільки з українкою!

– Чи вірять іспанці в забобони, пороби як ми - українці?

– Наскільки я помітив, за час свого перебування там - ні. Ну в чорного кота і в пусті відра вони точно не вірять, - я запитував.

– Наркотики, алкоголь. Як на рахунок цього в Іспанії?

– Наркотики дуже поширені там, а алкогольні напої вони такими кількостями, як в нас, не вживають (Сміється). Переважно п'ють віскі, вина, не напиваються як в Україні. А наркотики - то їхня біда. Проста людина йде по вулиці і курить сигаретку з відомо яким вмістом. Міліція вже до цього ставиться досить лояльно - є, звичайно, визначені штрафи, але ніхто на це не звертає особливої уваги.

– А там на чужині, ти стежиш за політичними перипетіями в Україні?

– Так, завжди цікавився. Та, на жаль, не всі українці переживають за долю своєї Батьківщини. Знаю багатьох людей і з Тернопільщини, і з Львівщини, яким байдуже, що твориться в Україні. Для них головніше заробити багато грошей, аніж якісь українські проблеми.

– А для тебе гроші не стали найважливішим у житті?

– Ні, і ніколи не стануть.

– Ось твоє ім'я, Віктор, означає "переможець", чи відчуваєш, що це дійсно так?

– Не знаю. Але, напевно, що так. Коли я чогось прагну, то здебільшого досягаю поставленої мети.

– Побутує думка, що за кордоном наші люди не такі вже й добрі у ставленні до своїх земляків. Чи це справді так?

– Прикро, але це є правда на 100 відсотків. Скоріше допоможе у складній ситуації іспанець, аніж українець. Чи з роботою, чи з житлом - наші завжди намагаються щось скористати для себе.

– Ну, а чому це так? Тому що ми бідні, чи є ще якась причина?

– Не знаю. Існує якась сильна заздрість. Ось приїхав я з України і з цікавості запитую у земляків про роботу, зарплату - та де там! Ніхто нічого не сказав. Пам'ятаю, потрібно було оформляти деякі документи: мови не знаю, куди звернутися - також, от і запитав у наших. На що почув різні, як кажуть, відмазки: "не маю часу", "роботи багато". Одиниці українців щиро допомагають своїм співвітчизникам. Іспанці у цій справі надто добріші.

– У перші дні свого приїзду в чужу країну не було туги за Україною?

– Перші місяці мені все було дуже цікаво побачити, дізнатися. До цього я ніколи не бачив океану, із задоволенням спостерігав за іспанськими святами. Корида для них - це щось святе. І мені пощастило побачити таке дійство. Це був справжній драйв!

– Як думаєш, яка перспектива нашої України, хоча б у дечому наздогнати рівень життя у Іспанії?

– Порівняно з тим, що був ще декілька місяців тому на Україні мені здається. що щось таки зміниться на краще. Їхавши в Іспанію, я не бачив таких зарплат, які зараз одержують в Чорткові мої друзі. Тепер бачу трохи більше перспективи на майбутнє.

– Побувавши на чужині, чи змінилась оцінка людських моральних якостей?

– Чесність у всьому - найголовніше, що я ціную в людині. Колись може б відповів щось інше, але тепер зрозумів, що значить чесна людина.

– Вікторе, змінюється відношення до життя з роками?

– Так, дуже сильно змінюється. За час, який я провів закордоном, дуже змінився - почав говорити всім правду у вічі. До Іспанії я б того не сказав.

– За кордон часто їдуть в рожевих окулярах - впевнені, що все там буде класно. Чи ти також був переконаний в цьому, а чи реально дивився на речі?

– Я їхав, розуміючи, що насамперед мені потрібно заробити гроші. Але я, на щастя, не зіткнувся з тим, що наша людина, як кажуть, "є ніхто". Я почуваю себе там повноцінною людиною - як іспанець, тільки без права голосу. Всі блага мені доступні.
Багато моїх друзів також виїхало з Чорткова. Але приємно зустрітися з усіма на рідній землі. До речі, тільки в Іспанії я дуже сильно зрозумів, що таке родина, друзі. До того я не відчував так гостро ціни цих стосунків. Усе пізнається в порівнянні, коли нема поруч з тобою рідних та близьких. Вважаю великим мінусом нашої держави те, що батьки змушені у пошуку заробітку покидати без догляду та виховання своїх дітей. Як вчитель, дуже відчуваю цю проблему та інколи в батьків просто немає іншого виходу.

– Вікторе, а Чортків? Чи змінився він за твоєї відсутності і в яку сторону?

– Як гриби після дощу виросли новобудови і що приємно, збільшилася кількість ящиків для сміття. Та людей у місті хотів би побачити веселішими, щоб у них більше було позитивних емоцій. Мрію після наступного повернення у рідне місто побачити його красивішим: з хорошими дорогами, з більшою кількістю зелених насаджень. До прикладу, в Іспанії - усюди зелень, зелень, зелень.

– І традиційне запитання. Що побажаєш читачам нашої газети?

– Найперше - здоров'я, знайти свою дорогу в житті та задоволення від прожитих днів.


Ірина Зенчак-Гулька