і плюс

21.11.2007 - Життя у танці, чи Танець у житті

Людина народжується кришталево чистою, наче білосніжний аркуш паперу. На цьому листочку згодом життя напише багато чудового, і не тільки. І коли на аркуші з’являються перші невдачі, головне не здаватись, а боротися далі, а після падіння –обов’язково піднятись. Тому що, як перші помилки, так і перші успіхи заповнюють простір нашої душі.
Ось подумаймо, чи ми колись бачили рукописи видатних людей справжніх майстрів? Мабуть, ні. Інакше неодмінно помітили б безліч виправлень на шляху до створення шедевру. Так і в житті. Треба докласти неймовірних зусиль, щоб записи твоєї душі були варті поваги.
А якщо душу заполонив танець, якщо ти живеш лише ним і полонить він тебе кожного разу по-новому – твоя душа переповнена мелодіями, рухами та неймовірним щастям від успіхів своїх вихованців. Саме такою є Марина Євсюкова.

– Марино Анатолівно, скажіть з чого розпочалася ваша кар’єра хореографа?

– Кар’єра... Ні, це не кар’єра - це життя в житті. Колись у дитинстві по телебаченні я побачила виступ одного ансамблю "Алмази" з Якутії, як натхненно і захоплено танцювали ці маленькі дітки. І подумала про себе: якби я мала такий колектив, щоб мої вихованці теж так танцювали.

– Де ж ви навчалися?

– Я закінчила Теребовлянське вище училище культури. Але з початку, чесно кажучи, бути хореографом я не планувала. Моя старша сестра, я та брат танцювали в ансамблі Марії Максимівни Чайки, також я займалася у Станіслава Сільвестровича Майстренка при палаці школяра. Це було примусове навчання, тому тепер я розумію і шкодую малесеньких діток, які плачуть і не хочуть займатися танцями. Та пізніше, навіть не можу пояснити звідки, з’явився несамовитий потяг до танцю, я не могла без танцю настільки була захоплена ним. Але ще не думала, що це буде моєю професією. Коли я спостерігала за тяжкою працею моєї сестри, яка теж хореограф, то ж не мріяла про таку роботу. Після закінчення 8 класу захотіла поступати у Київське культосвітнє училище на хореографію. Проте туди мене не пустили мама і тато, мені ж було лише 15 років. І довелося поступати до Теребовлі.

– Марино Анатолівно, яке було навчання? Мабуть дуже цікаве?

– Звичайно, було дуже цікаво, але й важко. Там я пройшла непросту життєву школу і отримала уроки на все життя. Лише на сцені - це гарно, посмішка, а насправді за спиною у танцюючого – роки, навіть десятиліття. Велика та постійна праця не лише над своїм тілом, але й за своєю душею, посмішка у танці , це не просто награна посмішка - це, перш за все, має бути посмішка душі.
В училищі в ансамблі я була солісткою. І саме там зрозуміла, щоб досягти вершини, треба багато працювати. Були і сльози, і розпач, треба було пройти через біль, через образи, через незручності. Була звичайно і фізична біль, формуючи свої ноги, приходилось тренуватися по шість, а то і більше годин. А коли виходиш на сцену і даруєш людям радість, танцюєш і піднімається адреналін.., і стоїш.., і дихаєш.., і не дихаєш... передати ці почуття - просто не можливо. Саме ця мить і заражає усіх хореографів. Навіть тепер я це ціную у своїх вихованцях. Коли людина у стані задоволення від виступу, вона сама точно не може пояснити, що з нею. Навіть дослідники і вчені не знаходять відповіді на це питання, що це за стан, коли дитина вчилася старалася, та й мама затратила сили шила та й вишивала костюми і після вдалого виступу, доброго відгуку – це чудовий стан душі, і саме тоді з’являється велике прагнення танцювати. Просто без тяжкої праці не може прийти винагорода.

– Серед ваших одногрупників багато стали хореографами?

– Професійними, які мають свої колективи, чесно кажучи, ні. З курсу трохи є. Просто життя складається по-різному: хто виїхав за кордон, кому сімейні обставини не дозволяють працювати за фахом.

– Після закінчення училища, де ви працювали?

– Перших півроку працювала в Теребовлянській школі-інтернаті для дітей з обмеженим слухом та мовою. Потім – у Чортківському районному будинку культури ім. Катерини Рубчакової. Я була керівником аматорського зразкового дитячого танцю ";Джерельце", керувала цим колективом 12 років, з 1994 по 2006.
А з вересня 2006 року почала працювати в педагогічному училищі ім. Олександра Барвінського керівником народного художнього ансамблю танцю "Яблуневий цвіт".

– Як ви вважаєте, з яким настроєм треба йти на роботу?

– Часом буває, коли йдеш на роботу, що й настрою немає. Але я вважаю, і звичайно цього дотримуюсь, що педагог чи хореограф, коли йде до дітей, то настрій неодмінно повинен бути гарним, а погані думки мають залишатися не перед дверима класу чи танцювального залу, а далеко за подвір’ям школи. Це потрібно вміти, і я стараюсь цього навчити своїх вихованців. Навіть коли в тебе особисті проблеми, ти маєш танцювати, тренуватися не зважаючи ні на що. А коли настрій у тебе поганий, то він переноситься на дітей. І я старюсь, щоб він був просто дуже чудовим, щоб частинка мого настрою передавалася дітям, як кажуть: "Йде від серця – до серця доходить."
Так само, коли дитина на сцені може передати радість людям і вони сприймають це. Але до цього, дуже непростий шлях і до нього треба довго йти.
В училищі мене вчили ставити мету і неодмінно її досягати. Спочатку були малі, а потім більші прагнення, і я стараюсь їх втілити у життя.

– Скільки років існує ваш колектив "Джерельце"?

– Я працюю вже чотирнадцятий рік. Проте мені здається, що це зовсім недавно. В нашій роботі час летить непомітно. А коли працюють із захопленням, то отримуєш безліч приємних емоцій.

– З ваших вихованців, хтось пішов по ваших стопах?

– Так, є діти, які вчаться на хореографів, і я дуже пишаюся ними. В мене вони тренувалися більше восьми років. Це - Оксана Слюбик, Вікторія Біль, Христина Цвях, Олександр Казачков, Олег Говда, Константин Козак.

– Ви постійно працюєте: репетиції, виступи. Хто ж у вашому серці займає перше місце: діти чи робота?

– Звичайно, діти і сім'я. Був такий випадок, коли мене запросили, перший раз у моєму житті у журі і тут дуже захворів мій молодший син Владислав. І звичайно, як у кожній жінці, материнство перемогло над улюбленою справою.

– Хореографія забирає дуже багато часу? Як же вам вдалося ще виховати двох таких мужніх та веселих хлопців?

– Мені завжди допомагали, та й допомагають мами: моя і чоловікова. Постійна підтримка рідних, вміння страхувати, коли я на репетиціях чи у від'їзді, це багато важить.

– Як чоловік ставиться до вашої роботи?

– Він як і всі мої рідні старається мене підтримати. Але мені самій не по собі. Я постійно прагну розірватися між: бути мамою, дбайливою дружиною та роботою - це дуже важко. І саме життя ніби навмисно приносить нам неприємні сюрпризи, коли в тебе кар'єрний взлет, то неодмінно проблеми у сім'ї. Але людина тим і живе, що постійно намагається встигнути усюди і бореться з примхами долі. І напевно ця вічна дилема кожної жінки: робота і сім'я. Коли робота забирає від дому, а дім – від роботи. І коли жінка зможе знайти золоту середину, то можна вважати, що вона знайшла саму себе.

– Марино Анатоліївно, ваші діти також займаються танцями?

– Молодший син - танцює. Фактично я потягнула його за собою. Він хотів зі мною їздити на всі виступи і я сказала: хочеш їхати, то треба танцювати. І через прагнення бути поблизу до мами він і почав танцювати. Але зараз я помічаю, що в ньому з'являється прагнення танцювати гарно і ще гарніше. Він постійно працює над собою. Крім танців Владик добре вчиться, трохи грає на фортепіано, співає і любить читати. І тому в колективі я не лише керівник, але й мати. Деколи батьки говорять: "Моя дитина змучена, вона жаліється на біль у ногах та багато іншого". Я сама мама і теж знаю, що таке, коли болять дитину ноги і ніч не спиш, масажуєш і переживаєш. А коли моя дитина після виступів біжить зі сцени і радіє чи плаче, дивлячись, який виступ, я його підтримую і з ним переживаю його успіхи та його невдачі.

– Син вам докоряє за брак уваги, тобто чи ревнує до інших дітей?

– Звичайно, так. На виступах він бачить як інших дітей переодягають та підтримують батьки. А я йому говорю, щоб одягався сам, а сама біжу ще владнати програму виступу. І він може мені сказати: "Мамо, ти знову про мене забула". Але це не так, просто все інше – це ж моя робота. Я стараюся, щоб уникнути таких моментів, але не завжди виходить. Завдяки йому я прагну бути ближче до своїх дітей та сім'ї.

– А старший син чим він захоплюється?

– Ростик дуже енергійний, його цікавить все на світі. Більш за все - техніка. Тепер він дуже захопився волейболом, і разом з чоловіком відвідують тренування в волейбольному клубі "Сапсан". Я радію, що він захопився спортом, для хлопця це добре.
Але головним завданням, яке стоїть перед моїми дітьми – це навчання. Ми разом з чоловіком пояснюємо їм, що те, що вони здобудуть у школі - це і буде їхнім скарбом у житті.

– Марино Анатоліївно, кому ви завдячуєте своїм успіхом?

– Успіхом я завдячує своїм батькам, сестрі, брату, які повірили в мене, допомогли здобути освіту, та своєму чоловікові і його родині. Сама я б цього здобути не змогла. Просто, якби сім'я мені не допомагала не підтримувала нас, щоб було тоді? Кожна людина, коли приходить додому розповідає рідним про робочий день. І коли не відчуває підтримки, вона може зламатися. І тому цей успіх, ці досягнення насправді не мої, а моїх батьків, моєї сім'ї, моєї родини, моїх вихованців та їхніх батьків. Нічого просто так не стається, все приходить до нас з великою натхненною працею та підтримкою рідних.

– Скажіть, на вашу думку, коли треба починати займатися танцями?

– Зараз у самій молодшій групі дітям по 4-5 років. Раніше наймолодшим вихованцям було 5-6 років. Просто в 4 роки діти більш піддаються навчанню, вони гнучкіші, швидше опановують рухи, наші уроки побудовані у формі гри. Цікаво займатися і їм, і нам. Але я вважаю, що для танців не може бути обмеження у віці. Навчатися танцям можна не залежно скільки вам років, головне, щоб було бажання і танцю прагнула душа.

– У вас є улюбленці? Чи не бувало такого, що ви сказали, що з цієї дитини не вийде танцівниці?

– Я не виховую професійних танцівниць. Діти танцюють в своє задоволення і роблять лише те, що їм під силу. На рахунок улюбленців, то в мене їх немає. А не талановитих дітей просто не існує. І мені дуже радісно, коли вони хочуть навчитися чогось нового. Мені дуже приємно, коли я буваю в оточенні дітей, і я одразу помічаю дітей, які танцюють: спинки витягнуті, правильна постава. Чотири роки дітки приходять на танцювальний за примхами власних батьків. Та коли дитина протанцює на сцені свій перший танець, аж тоді з'являється бажання продовжувати танцювати.

– Зараз у вашому колективі працює ще один хореограф. Розкажіть трошки про неї?

– Ми з Тетяною Володимирівною Жук працюємо разом уже 3 роки. І нам дуже легко працюється, тому що ми пройшли одну і ту ж школу (закінчили Теребовлянське училище) і з півкроку розуміємо одна одну. Якби не Тетяна Володимирівна, то якийсь час колективу взагалі не було. Вона суттєво мені допомагає. У нас свого роду такий собі творчий тандем. Під час постановок вона багато чого мені підказує, і я до її думки завжди прислуховуюся. Тетяна Володимирівна як самостійний хореограф вже сформувалася: дітки її люблять і батьки поважають. Я задоволена, що ми спрацювалися. В постановці танцю, як кажуть, одна голова добре, а дві – краще. Та й однієї людини не вистачає на таку кількість дітей і загалом на весь обсяг роботи.
Навіть наші вихованці раз запитали мене: Скільки в професії хореографа заховано інших фахів - це і педагог, і психолог, і фольклорист, а також знаток сучасності, щоб поєднувати минуле та сьогодення. Ще й – костюмер та й гример, а у поїздках, ще й мама. Треба і пожаліти, і не кричати, і просто пригорнути.

– У яких конкурсах брав участь ваш колектив?

– Їх є багато, і перелічити їх неможливо за 14 років проживання колективу. Але є найбільші це - міжнародні, українські, телевізійні "Крок до зірок", у якому ми пройшли два тури. Виступали у міжнародному конкурсі у Польщі. І туди нас постійно запрошують. Гран-прі отримали на Всеукраїнському конкурсі у Києві. Також здобули переш місце у Криму на фестивалі. За це колективу дали путівку в "Артек".

– Чи плануєте вести танці для дорослих?

– Так, планую. І вже є перші пари, які займаються. Полки що це є експериментальне, вік необмежений. Дуже багато людей просили, щоб створили танці для дорослих. І я спробую, надіюся, що з цього щось вийде.

– Що ви можете побажати нашим читачам?

– Бажаю, щоб усі люди серед усієї цієї сірої буденності та інших проблем вміли берегти хвилини свята і старалися сприймати життя як подарунок. Щоб, ідучи додому, усі думали про добро, а не про проблеми. Повсякчас треба дякувати Богу за те, що ми маємо. Бо ж є десь гірше життя: війна в Іраку, буревії, цунамі в Америці, коли в один момент людина лишаєшся усього, що мала: рідних близьких та даху над головою. А ми можемо прийти додому, сісти в крісло і не думати про стихійні лиха. Також треба проганяти лінь, тому що людина часом свідомо обмежує себе, незважаючи на те, що Бог подарував їй, а люди обмежені в русі можуть руками працювати над собою заради одного кроку. Давайте станьмо трішки дітьми, які радіють пташці, яка перелетіла з гілки на гілку, ранковій росі, і першому снігу. Цінуймо кожну мить життя.


Наталія Бжитських
Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua
Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=695