A A A
Розмір шрифта: Олег Михайлович Герман проректор з гуманітарної освіти і виховання, кандидат історичних наук, доцент, член Національної спілки письменників України, член Національної ліги композиторів України, директор Інституту національного відродження...

Щасливі ті,
Які спізнать готові
Любов у мудрості,
А мудрість у любові.

– Розкажіть нам декілька штрихів із своєї біографії?

– Однієї щасливої весни, у день коли прилітають із вирію журавлі, принесли вони мене, 21 березня 1948 року в село Чернихів Зборівського району на Тернопіллі. Навчався у сільській школі, закінчив конструкторський факультет Львівської політехніки, факультет художнього конструювання інституту прикладного мистецтва у Львові. Потім працював дизайнером на виробництві, викладачем художнього конструювання у Тернопільському філіалі Львівської політехніки, старшим викладачем кафедри українознавства приладобудівного інституту. У 1990-1991 роках був завідувачем відділу культури Тернопільської міської ради, заступником голови обласного об'єднання Товариства української мови (нині - товариство "Просвіта"). З 1992 - доцент кафедри українознавства і філософії. Захистив дисертацію на тему: "Діяльність товариства "Просвіта" на Поділлі наприкінці XIX і в першій половині XX століття".

– Хто були ваші батьки?

– Моя мати Марія, працювала у колгоспі, батько – Михайло пройшов великі випробування, був у полоні в Польщі, потім його відправили за Урал в радянські табори. Коли він повернувся, то за один рік народився я. Помер два роки тому, на 93 році життя. Батько був тією людиною, на яку я завжди хотів бути схожим. Він вчив хористів співати у церкві, селі, школі, вів драматичний гурток. Був моїм вчителем і батьком одночасно. У сім’ї мені й привили такі почуття як порядність, патріотизм. Коли він сходив у інший світ, його похорон був оповитий піснею.

– Хто ваш ідеал?

– Мені часто задають це запитання, на кого я хочу бути похожим, хто мій ідеал. А я знаю хто це - це Олег Герман. Треба мати свій стиль, образ, світобачення і вміти його відстояти. Хто говорить сьогодні одне, а завтра друге – нікчема. Кожна людина хоче бути красивою зовнішньо чи в середині, а треба бути таким, як ти є, і в цьому ти виграєш, зберігаєш себе, а не займаєшся показухою.

– Перелічіть окремі із свої досягнень?

– Я є автором більше тридцяти наукових статей. Опублікував понад сотню публіцистичних матеріалів у пресі, створив і веду цикли радіо і телепрограм з питань культурології. 31995 року до нині - проректор з гуманітарної освіти і виховання ТДТУ. У 2002 обраний директором Інституту національного відродження імені Ігоря Герети. Автор 14-ти книг поезій, серед яких: "Прислухайтесь... Дзвенить струна", "Настрій полудневого дощу", "Краплини тихої довіри" , "Для тебе", "Душа болить словами", "Хресне сходження". В регіональній акції "Галицький лицар — 2003" був визнаний переможцем у номінації "Літератор року". Є автором циклу музичних творів, учасником фестивалів авторської пісні "Оберіг-89", "Оберіг-90", першого конкурсу української естрадної пісні "Червона рута" в Чернівцях (1990). Режисер, сценарист і автор масового святкового дійства до 450-ліття Тернополя у 1990. Режисер-постановник художніх телефільмів "Ріка часу" та "Червоний жупан". Як художник-графік, неодноразово брав участь в обласних художніх виставках, оформляю свої поетичні збірки та книги багатьох місцевих авторів. Займаю активну позицію в культурно-громадському житті.

Стає нестерпнішим деталі
Двобій між „хочу і „не треба”.
...Не знаю більшої печалі –
Любить Тебе
Але... без тебе.

– Окрім творчості, чим ще займаєтеся?

– Я проректор університету, тому у мої обов’язки входить дбати про студентів. Ми працюємо над тим, щоб створити їм умови, аби були фізично загартованими, для цього організували спортивний комплекс, басейн. Я хочу доказати нашому студенту, що він не тільки людина, а майбутній батько, майбутня мати, які повинні себе розвивати, пізнавати звичаї українського народу. Я добився у вузі такого курсу, як народознавство, який і викладаю.

– Це правда, що ви маєте нагороду від Віктора Андрійовича Ющенка?

– Так. Я маю звання „Заслужений діяч мистецтв України”, яке мені вручили цього року у серпні.

– А матеріальна допомога була?

– Ні. Але коли як буду отримувати пенсію, то матиму 20 відсотків добавки.

– Ваші погляди на політику сьогодення?

– На жаль у мене склалась така думка, якщо ти позбавлення таких якостей, як чесність та порядність, то тобі місце у політиці. Деякий час я був у політичному житті. Але я ніколи не опускався до того, щоб хтось керувався моєю свідомістю, врешті-решт, діями. Я належу до тих людей, які мають власну думку і її висловлюють. Політика сьогодні у тій формі, що вона є, а майбутнього не має. На жаль, це тільки фінансовий бізнес.

– Чи вірите ви у надприродні сили?

– Все у руках Божих. Я християнин, часто ходжу до церкви, віруючий... Хоча іноді люблю читати гороскопи, у тому є доля правди, хоча, і зважувати особливо на це треба.

– Чим ви зараз займаєтесь?

– Готую із оркестром програму „Під музику Вівальді”. Вівальді – італійський композитор епохи середньовіччя. Мені пощастило відвідати те місто, де він народився, щоб ближче познайомитися з його творчістю, маю багато відео матеріалів, а також багато інформації про епоху Барокко. Я зроблю все для того, щоб цю працю побачило якнайбільше глядачів. Прагну, щоб глядач більше дізнався про класичну музику, творіня того часу, але, щоби це все йшло у ногу із сучасністю.

– Мені відомо, що ви не тільки неперевершений митець слова, але й пензля. Розкажіть про це більше?

– Мене Бог обдарив дивовижним даром. Я можу свої думки виливати не тільки на папір словами, але й пензлями, фарбами. Одна моя рука може малювати, тобто виводити контури, а іншою – одночасно розмальовувати. Також я одночасно можу писати двома руками.

– Відкрийте нашому читачу ваш секрет бадьорості і успіху?

– Я завжди бачу себе у шаленстві руху, у динаміці душі, динаміці почуттів. Мені одночасно доводиться бути у багатьох місцях, я складаю собі траєкторію переміщення. Хочу знати світ не тільки у межах Тернопілля, але й України, світу...

Горілка йде під страву будь-яку.
Достойно йде лимон до коньяку,
А до вина, найліпше за дарунки, –
Жіночі ненаситні поцілунки.

– Ви любите подорожувати, і куди?

– Я відвідав Італію, побував у Римі (Ватикані), зустрічався з Папою, побував у музеї Леонардо да Вінчі, Мікеланджело. З’їздив у Флоренцію, був у Венеції. В українському університеті, що у Німеччині, мав можливість читати лекції. Все це залишається у моїй колекції відео, яке часто демонструю своїм знайомим, друзям... Також мені доводилося іти дорогою імператорів, які йшли у давньому Римі. Коли я провожу лекції з історії культури, то в супровід до цього я демонструю відео.

– Що вас здивувало під час подорожі?

– Я ходив по Римі, захоплююся цим містом. Дивуюся, як тут ввечері, не шкодують електрики, щоб освітити небо, щоб подивитися, як літають голуби. Це як зорі, що постійно переміщаються – фантастика, жива музика. Одного разу, коли я перебував у Римі, зі мною сталася кумедна історія. Я бродив нічними вуличками міста, робив відео сюжети. Повертаючись у собор св’ятої Софії, де перебував під час подорожі, не відчув, що мені витікає кров із носа, нічого особливого, можливо, – перепади тиску...і не надав цьому великого значення, адже був надто стомленим. І коли підходив до собору, то перед моїм носом закрили ворота. Виникло питання чому? А справа у тому, охорона помітила, що наближається чоловік у якого футболка в крові, а знімальну камеру переплутали із зброєю. Мене не впізнали, подумали, що я терорист (Сміється). Уявляєте ?.. Я залишаюся сам у великому не знайомому місті. Переді мною закрито двері, що робити?

– Ви залишились ночувати на дворі?

– На щастя мене побачили мої колеги. Взяли мене попід руки і ведуть у собор. А тут знову не передбачувана ситуація. Наш львівський хор вирішив в вночі піти прогулятися, уявляєте, знали коли іти на спацер (Регоче). І коли помітили мене, Олега Германа, у ролі терориста, були просто шоковані... Це був такий штрих. Але я завжди говорю про те, щоб щось мати, потрібно ризикувати. Людина, яка м’яко собі стелить, рідко коли чогось досягає у житті, вона просто стоїть на місті. А коли в тебе яскравий рух і міцні ноги, ненаситне бажання і ти долаєш перешкоди за перешкодами, то цим зміцнюєшся. Стаєш сильнішим.

– Де ви максимально можете відкрити себе як творчість?

– У своєму селі. Це дотик до історії, дотик до моєї свідомості. Я особливо по суботах, намагаюся завжди завітати у свою маленьку Батьківщину. Там я поринаю в інший світ, де живе муза мого натхнення, де я можу спрагло творити... Саме там я й написав більшу половину творів. У мене є оповідь про моє село ”Від хати до хати”, пишаюся тим, що є вихідцем з нього, зараз часто можна почути, що молоді люди соромляться того, що є вихідцями села, забуваючи про те , що саме багато славних людей власне вийшли із села.

– Чим ви ще пишаєтеся?

– Своїми друзями. Тим, що Бог дав мені чудових дітей, дивовижну дружину Марічку. Вона так, як моя мати – Марія, яка все життя присвятила моєму батькові, створюючи умови для творчого росту, плідної праці. Я пишаюся тим, що мої оточуючі, завжди мене підтримують. Щоб написати рядок, потрібний папір, щоб розвивати натхнення, потрібно знайти розуміння в оточуючих. Бо, можливо, завтра натхнення не прийде, а якщо мене не зрозуміють і не дадуть вилитися у папір, то це тяжко мене покалічить, і це вже не буде Олег Герман, а духовний інвалід.

– У чому не вдалося себе не реалізувати, як митець слова?

– У мене на поличках лежить багато блокнотів (близько 20-ти) і там я записую свої ідеї про, що я б хотів написати. І я добре розумію, що не виконаю свої плани, навіть коли б прожив 100 років. Про це я й шкодую. У мене багато цікавих ідей, і я б хотів знайти однодумців, які повні енергетики, вікових можливостей, мають бажання їх реалізувати. Адже сходити на Олімп слави, визнання самому дуже важко. Це те саме, що сходити у самотність. Я вважаю, що треба знайти у людині талант, його відкрити і привести до успіху. Так як колись Демків Борис вводив мене у світ слова. Він мене навчив простої істини, що у кожної людини перед собою багато стежок, і одночасно йти усіма ми не можемо. Треба вибрати одну, свою, і йти нею до кінця. Я б радий був молодих літераторів направити на цю стежку, інакше будуть блудити, можливо і все життя, і не стануть на вірний шлях. Я це добре розумію, тому зобов’язаний показати цю стежку, так сам Бог велів.

– Під час інтер’ю з вами, я розглянула ваш кабінет. Він дивовижний, тут стільки цікавих речей. Ось, наприклад, розмальовані стіни. Розкажіть нам по це докладніше?

– Для того, щоб ефективніше працювати, я створив для себе необхідні умови: переніс з дому бібліотеку, щоб все необхідне було в мене під руками. У 1992 році за допомогою фресок я розмалював стіни. Коли я стомлююся від роботи, я граю на одному із музичних інструментів, в мене тут є: бандура, кобза, піаніно... Довгий стіл – за яким провожу наради... Іноді і сам дивуюся, скільки речей у мене є під рукою. Ось погляньте, там біля шафки є картина, над якою я працюю, це поки що моя таємниця і я нікому її не показую.

– Що ви побажаєте читачам газети „і плюс”?

– Читати вашу газету, а ви творіть таку газету, щоб там було, що читати.


Іванна Нога