 17.10.2007 - На службі в Господа. ЗавждиПогодьмося, за роки незалежності України ми починаємо тільки звикати бачити на вулиці жінок у монашому одязі. За радянських часів це була дивина. Тепер складно собі уявити життя Церкви Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії без сестри Матеї, яка віднедавна служитиме во славу Господу у місті Долина на Іванофранківщині. – Сестро Матеє, скільки літ ви віддали Чортківщині, засіваючи духовне зерно у дитячі і юнацькі серця?– 28 вересня якраз минуло одинадцять літ. До цього часу я працювала на Львівщині у Ходорові, у нас, сестер, є таке завдання: перевід з одного монастиря в інший, і ось мене перевели сюди. Нас в Чорткові спочатку було багато сестер. Ми проживали при церкві Непорочного Зачаття. Тут був наш монастир, пізніше ми перейшли на вулицю Лесі Українки в Чорткові. Там є монастир сестер, які ще жили в ньому у період радянських часів. – Чи відомо вам щось раніш про Чортків? – Так. Чула з розмов сестер. І мій рідний брат Іван служив строкову військову службу в приміщенні, яке колись знаходилося біля нашого храму. Там, де у нас тепер церква - у них був спортзал, хоч до приходу радянської влади це була духовна споруда, монастир. – З якої ви родини? – Я народилася в Івано-Франківській області Долинському районі, у селі Церківна, яке знаходиться біля чудотворного місця Гошів, то так як на Тернопіллі – Зарваниця. Моя родина була одна дуже простою. Нас з братом виховувала одна мама. Батько помер. У післявоєнні роки було вбито мого дідуся, який воював в УПА, пізніше померла бабуся, і ми залишилися самі. Мама працювала в колгоспі. Вона нас з братом виховала в любові до Бога. Ми постійно ходили до церкви. Коли я закінчувала 8, а потім – 10 клас (1987-1989 рр.), це був період виходу з підпілля Католицької церкви. мама нас часто водила на богослужіння. У селі нашому служив отець Антоній Бучацький з Ходорова, який мене хрестив. Спочатку він приїжджав таємно, відправляв Служби Божі. Пізніше був отець Лесів, який також був надзвичайно обдарованим духівником, писав вірші. Життя останнього обірвалося трагічно... – Коли ви відчули в собі покликання? – У мене це було закладено з дитинства. Я постійно ходила до церкви, хоч офіційно вона вважалася закритою. Це все бачили шкільні вчителі. Щопонеділка урок розпочинався з мене: чому я була у церкві? Але згодом до цього звикли. – Це був комуністичний час, час атеїзму. Тоді скептично ставилися до тих, хто відвідував церкву, часто цей септецизм сусідив із агресивністю, утисками... Серед своїх однолітків ви не відчували себе відірваною? – Бувало таке, через те, що вчителі ставилися із зневагою, а учні дивилися на мене як цілком іншу, аніж вони... – І все-таки ви відважилися прийняти монаше життя. – У 1989 році до нас приїхав нині знаний отець Матей Гаврилів. Це була особливо його поміч, його вплив, навчання дало мені поштовх до монашого життя. Тому я й вибрала монаше ім'я Матея. – А яке ваше світське ім'я? – Моє світське ім'я Марія. – Це також дуже гарне і величне ім'я. – Беззаперечно. Але Матея - це дар Божий, подяка Господу за мою службу. Моє покликання - ходити до людей спілкуватися, нести науку Божу, а Матей - євангелист якраз проповідав Слово Боже. – Чи пам'ятаєте, коли вперше ви повідомили своїх рідних про вибір? – Так. Звичайно. Хоч я завжди їм про це говорила раніше, але тоді, коли я сказала про свій остаточний вибір, мама була трохи засмучена. Згодом вона переконалася, що це моє покликання. Правда, брат таки трохи плакав за мною. Тепер все добре. Вони зрозуміли, що монаше життя - це спосіб духовного життя, і тут немає нічого дивного чи, принаймні, такого як про це говорять охочі до всяких розмов, мовляв, все "пропало". Адже люди в монашій одежі - покликані служити Господу і нести у світ добро, віру, любов до ближнього, молитву. – Мабуть ваша мама спочатку засмучувалася, що не буде онуків? – Мій брат, який є старшим од мене на 10 років, - одружений. Має троє дітей. Донька вже одружена, а двоє синів навчаються, здобувають професію. Так що все тут добре. Онуки у мами є. Господь подбав про все. – Часто доводилося бачитися з рідними? – Тепер часто, бо наш монастир недалеко до мого дому. Але основним своїм завданням життя вважаю виконувати місію свого покликання. Коли жила в Чорткові, хоч це і не так далеко додому, відвідувала рідних здебільшого раз на місяць. – Хто з людей був вашим порадним наставником? – Звичайно, такі люди були на моєму шляху. Я тут в Чорткові прожила 11 років. За цей час таким порадником і наставником водночас для мене був отець Григорій Канак. Він, не зважаючи на всякі труднощі, яких йому довелося пережити, намагався завжди порадити, підтримати. Його підтримка як духовно, морально, так і матеріально, для мене була суттєвою. Ми разом співпрацювали, коли дбали про духовний ріст нашої молоді. Хочу додати, що отець Григорій - священик який кожному подасть руку допомоги. Це не тільки моя особиста думка. Це знають практично всі. Та й хочеться подякувати й нашій Марійській дружині, Молоді Христовій, бо без них без їхньої співпраці не було б нічого. Вони наповнюють душу і дають прагнення працювати все більше і більше. Ви досить-таки вживаєтеся в молодий колектив, вмієте знайти до них підхід і діти вас люблять. Коли я приїхала до Чорткова у нас в "Карітасі" відкривався благодійний центр дітей-інвалідів. Тепер цей центр називається "Боже Милосердя". То я півроку до весни, працювала з такими дітьми. У нас склалися досить довірливі стосунки, а потім пішла викладати основи християнської етики до загальноосвітньої школи: у школу-інтернат та у загальноосвітні школи І-ІІІ степенів №5, 2 міста Чорткова, у ЗОШ №2 я працювала сім років, також їздила на заняття до дітей у села Ридодуби і Білобожницю. А вже пізніше, через три роки я стала працювати у церкві Непорочного Зачаття з дітьми і з молоддю. – Коли взяти в розрізі Чорткова з оціночної точки зору, мені видається, що на сьогодні церква Непорочного Зачаття найбільше працює з молоддю, тут присутні і вокально-інструментальний ансамбль, і проводяться святкові заходи, театральні постановки як для парафіян, так і для мешканців міста. Звідки черпаєте таке натхнення? – Звичайно, це не є винятково моєю заслугою, бо без керівника, без духового пастиря нічого б не могло бути. За це все треба дякувати отцю Григорію. Скільки я його знаю, він сам тим живе. Завжди приходить і каже: "Давайте, ще щось зробимо..." Це все для того, щоб залучити якнайбільше молоді до віри Христової. Навіть у часі Помаранчевої революції діти виступали з релігійними піснями на площі, бо кожну справу треба робити з Богом. Окрім цього наші діти і молодь брали участь у фестивалях духовної пісні у Зарваниці (там був з'їзд марійських дружин), Молодь Христові їздила в Одесу і виступала в Чорткові. – Монаше життя з чого складається? – Чогось особливого, щоб піти у монастир немає. Необхідна віра. Спочатку ти йдеш до згромадження і просиш, щоб тебе прийняли до нього. Потім певний термін сидиш вдома, відтак - живеш у монастирі як кандидатка, приглядаєшся до способу монашого життя. А через півроку дають одежу. Ти живеш 2 роки новіціяті - це школа монашого життя. Перший рік вдома практично не буваєш. Постійно триває наука, вивчаєш Біблію, завжди триває Служба Божа, сповідь. А вже коли складаєш певні обіти: убожества, чистоти і послуху, тоді переходиш жити при парафії і складаєш ці обіти, а після восьми років – вічні обіти. Я вже маю цих 8 років. На наступний рік буде - 10 літ. Так склалося, що на День Конституції я складала вічні обіти. Щоб обрати монаше життя - треба бути готовим духовно. Коли у тебе вже є професія, то вона може знадобитися, а якщо немає, то можеш її здобути. – Ви, маючи обітницю послуху, продовжували навчання? – Ще до монастиря, коли я була вдома, то закінчила Львівський технікум харчової промисловості, а згодом - були катехитичні курси при Люблінському католицькому університеті (Польща), а з 2001-2006 рік я навчалася у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника на факультеті історії і права. – Сьогодні ви зателефонували і сказали, що прощається. Вас знову направили у нове місце? – Так. Мене направили у місто Долина Івано-Франківської області. Там є наш монастир. Я також працюю у гімназії та школі №6 з поглибленим вивченням англійської мови. Окрім того, маю працю в церкві. У ній є зразковий дитячий ансамбль "Діти світла" який надихає о. Вітольд Левицький. Він організовує поїздки дітей за кордон, а сам є радником єпископа, декана і одночасно - парохом церкви. Тобто я працюватиму у тому ж самому руслі. – Взяти б нашу сучасну молодь, оком людини духовної, щоб ви їй порадили? – Найбільше - любові до Бога і ближнього. Бо, коли вони будуть любити, то ніколи не зроблять зла. Пригадується вислів одного святого: "Люби Бога - і люби все, що хочеш". Молодь є добра. але не все знаходимо необхідні ключі. Бо часто вдома вчать, що все подається зі срібної тарілки. А в житті доводиться їсти з простої, буденної. При відсутності необхідної науки - приходить розчарування. Але Господь діє, але він ніколи не діє насильно. Треба, щоб людина вміла шукати поради, дослуховуватися, хотіла змінитися. А помиляються завжди лише вперті та горді. А хоч гордість - це є перший гріх. Різне буває в житті. Часто виникають великі проблеми. Необхідно знайти в собі сили і звернутися до Господа. Господь є добрим, він завжди приходить на допомогу. – Як триває день людини духовної у монашому чині? – Початок - це найголовніше: зустріч з Богом через молитву. Ми прокидаємося в 5 год. 30 хв. або 6 годин (хто як), якщо свято - то трохи пізніше. Знаєте, коли ти починаєш день з молитви - то цілий день буде щасливим. Вже не скажеш, що ти став з лівої ноги, як це тепер можна почути. бо хто не молиться завжди на ногу скидає. Фактично, початок молитви - це початок дороги до Бога. Потім - тривають молитви, від 1,5 до 2 годин, відтак - служба Божа, опісля кожен йде виконувати свої обов'язки. В обід є також молитви. І за таким же розпорядком - все триває до вечора: спілкуємося, обговорюємо релігійні книги та інші питання... – Наше суспільство не завжди є доброякісним. Трапляються такі люди, які мають внутрішню потребу кого-небудь осудити. І не важить, чи це світська, чи духовна людина. Як ви ставитеся до таких? – Звичайно, ми не осуджуємо нікого через це, такі люди мають свої певні упадки: так як вони живуть - думають так живуть і всі інші. Нечистий спокушає людей, ось і окремі піддаються йому. Коли ж брати вище, то пригадайте як Ісус Христос творив дива. Були такі, що говорили про нечисту природу цих див. Хоч він виганяв те зло... Звичайно, життя людини є важливим, але все залежить з ким воно пов'язане: якщо з Богом, то Господь складні ситуації вирішить досить скоро і перевертає їх на добро, а якщо людина піддається якісь спокусі, то здебільшого вона проживає так життя і це переходить на її сім'ю. Ось через несправедливі осуди люди собі заробляють дуже тяжкі гріхи. Пригадую, коли я цьогоріч була у Меджигорії (Герцовина), один отець сказав, що через осуди, коли людина робить на когось неправдиві свідчення, виникають такі хвороби як рак. Бо практично досьогодні медики не можуть констатувати причину його виникнення. Тобто одним з наслідків ось таких гріхів є така хвороба. Знаєте як Христос каже: "Не судіть і не будете суджені". – Багато чого змінилося, за ті часи коли наша церква боролася за виживання, а на Заході - розвивалася. тепер церква не тільки проповідує, а й сама видає книги, сприяє цьому. У духовних храмах можна придбати таку літературу чи статуетки. Є такі, що не сприймають цього. – Сьогодні є багато видавців, та не всі їхні книги відповідають вимогам церкви і добре, коли літературу духовного змісту можна придбати за згодою церковної влади. Я не бачу нічого дивного, що таку літературу люди можуть придбати в церкві. Це й дешевше і надійніше. Тим більше, що ми є проповідувачами духовного слова. А те, що стосується статуеток, образків - то треба пам'ятати, ми не молимося саме до них. Вони просто є нагадуванням нам, що Бог існує, що є святі тощо. До прикладу наведу: юнак має фотографію дівчини, яку кохає і весь час думає про неї. Це є відображенням того, хто поруч, хто є. Так образ нам нагадує, щоб ми знали, де ми знаходимося і як маємо поводитися. І коли ми не будемо все це подавати через літературу чи інші духовні атрибути, то часто слова будуть кинуті на вітер. А так, виходить, подвійна наука. Коли людина читає духовну літературу, вона отримує відповідь Бога. Як ми знаємо "Біблія" - це є лист Бога до людини і розповсюдження Божого слова... ...Ми обговорили із сестрою Матеєю ще багато питань. До речі, також цікавих. Вона напрочуд хороша співрозмовниця: відкрита і світла. Сестра Матея згадувала з вдячністю усіх, з ким доводилося співпрацювати від дяківсьо-катехитичної академії до церков міста, району та навчальних закладів, де працювала. Висловлювала щирі і приємні слова на адресу газети. А ми з нею не прощаємося, знаємо, що недалечко - в сусідній області працює на славу Божу ця монахиня і молімось за неї, бо за нас вона молиться завжди. Леся Легіт Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=661 |