A A A
Розмір шрифта: 22 серпня у Чорткові відкрилася персональна виставка відомого в Україні і світі чортківського фотохудожника Ореста Лижечки. Виставку названо “120 зустрічей”. Її приурочено до ювілею автора та до Дня незалежності України.

Нині фотографують усі, або майже усі. Сплеск розвитку цифрової фотографії та комп’ютерних технологій породжує ситуацію, коли робити якісні фотознімки, здається, може будь-хто. Причому робити це швидко та без зусиль. Тривалі чаклування фотографів над світлофільтрами та ванночками з реактивами, схоже, назавжди відійшли у минуле... Але технічна якість сучасного цифрового фото – то звісно ще далеко не гарантія їхньої художньої довершеності.
Знайти, побачити і передати досконалу картину реальності під силу лише Майстрові. Та створити ВЛАСНУ реальність, відштовхнувшись від реальності буденного, може лише Художник Божою милістю. Ця, рукотворна, паралельна реальність, часом видається більш живою, напруженою, пульсуючою аніж та, що оточує нас. Саме вона бентежить та лікує душу, розкриває очі, виховує!..
Роботи Ореста Лижечки вирізняє лише йому властивий неповторний художній почерк. У ньому – бринить ностальгія за кожною миттю, кожною зустріччю з Життям - з його гармонією і дисонансами, які розкриваються лише сьогодні і більше ніколи не повторяться.
Часом дивуєшся, з яких непомітних буденних сюжетів він створює свої художні образи. От стоїть сірий, здавалося б - найбуденніший з днів, сповнений звичного нам сміття, калюж, бризок болота з-під коліс авто і роздратованості усіх проти усіх.
Але приходить Митець і викресає з тієї всепоглинаючої буденності - Свято. І фотокамера в руках у нього – то лише робочий інструмент... Творчим матеріалом тут є його власна душа, власні очі і ... саме Життя.

Хтось з тих, хто виступав на виставці зауважив, що у фотопортретів роботи Ореста Лижечка – ЙОГО ОЧІ. Та у тому то й річ, що не лише у фотопортретів! На усіх його вдалих роботах – будь-то портрети, пейзажі, натюрморти, просто замальовки з життя – ВІН, ЙОГО ОЧІ , ЙОГО НЕБАЙДУЖИЙ ПОГЛЯД!

Дякуємо Вам, Маестро...

Поза сумнівом, Орест прийняв сміливе рішення, погодившись виставити свої кращі твори у тісній кімнатині місцевого краєзнавчого музею. Навіть щира гостинність директора музею, п. Яромира Чорпіти, не могла компенсувати дефіциту вільної площі і нормального світла. Хіба ж можна дивитися ці картини, якщо їх збито до купи на одній стіні та впритул одна до одної розкладено по столі!
І тому чи не кожен з гостей виставки, як про давно наболіле, говорив про те, що Чортків нарешті повинен отримати місце, до можна виставити та побачити художні твори. В якому форматі його створити і як назвати – Картинна галерея, Художній музей, Дім мистецтв, Будинок художньої творчості – то не принципово. Важливо, що цю справу не можна відкладати на завтра-післязавтра.
Чому такі культурні осередки мають Кременець, Бучач, Бережани? Чи у них багатші бюджети? Чи активніші підприємці? Чи просто дух дріб’язкового гендлярства там ще не наскрізь пройняв душі людські і люди ще не остаточно відівчилися бачити навколо себе правдиве життя і світло гармонії - у ньому?
І знову у відповідь лунало: “на рамки для фотографій ще знайдемо кошти, а з вільними приміщеннями у Чорткові складно”... Чи справді так складно? Це тоді, як відмовляємося від споруди кінотеатру? Це тоді як рік за роком руйнуються стіни Сінагоги Головної, що перестояла у XVI столітті турецьку навалу, а у роки нинішньої гендлярської диктатури вже схоже – впаде остаточно. І діла до того немає ані владі, ані власникам, ані заїзжим емісарам з міжнародних єврейських організацій. Це тоді, як вирішення долі Домініканського монастиря, що у самісінькому центрі міста, відкладається на десятиліття?

Пробачте, Маестро...

Втішає лиш те, що на відкриття виставки Ореста Лижечки прийшло чимало людей. Так начебто виходить, що тих, хто потребує справжнього художнього мистецтва, у Чорткові не бракує. Пригадую у цьому сенсі слова одного з можновладців, сказані у дні, коли точилися дискусії довкола продажу міського кінотеатру: “Я й не знав, що у Чорткові стільки кіноманів!”
Так, вони ще є серед нас – люди, для яких рекламні ролики не замінили Поезію та Кіномистецтво, банківські котировки валют – літературну Прозу, попсові фонограми – справжню Музику... І для того, аби відвоювати у агресивного Вселенського Базару хоча б невеличкий архіпелаг Культури їм необхідно так небагато – усього лиш об’єднати свої зусилля...


Олександр Степаненко