 22.08.2007 - Татарка з росохацьким діалектомДружина дисидента Миколи Мармуса, яка приїхала в Україну у 1984 році із Росії (Тюмень), проживає у селі Росохач на Чортківщині. Я прийшла до пані Соні із рядом запитань, адже наближається День Незалежності. Мене цікавило, як її сім'я і вона ставиляться до цього свята і, зокрема про її життя, перемоги, поразки... – Як сталося, що ви, пані Соню, приїхали в Україну?– Я закінчила інститут. Здобула фах на інженера, приїхала у рідне село на роботу, а мого майбутнього чоловіка відправили сюди на заслання. Так ми й здружилися. Разом працювали на роботі. Я була начальником цехів. Потім так сталося, що я залишила дім, сім'ю, вийшла заміж за дисидента, і приїхала сюди у 1984 році. – І що там хлопців не було, що ви до нас приїхали? – (Сміється). Чого, були. Така, напевно, щаслива моя доля. Я була мусульманської віри. І моїм домашнім було нелегко сприйняти мій крок - це було щось на зразок зрадити мусульманську віру. Мама заспокоювала мене, казала, що яка би то не була віра, але то віра в Бога. Так і говорила моя бабуся: " Хай вже буде інша віра, адже це ліпше, ніж бути невірником." Мусульмани вірять у Аллаха, пророка Магомета, і перейти на якусь іншу віру для моєї родини було не дуже добре. – Важко було з мовою, як ви її вивчили? – Я і не намагалася її вчити - була російськомовною, знала і мову моїх батьків - татарську. Просто багато спілкувалася з людьми, пам'ятаю, як читала на вулиці бабусям газети, так і навчилася української. Спочатку сміялися з моєї вимови, хоча й слухали. У перший рік мого проживання тут, я вже могла вільно говорити українською. – Розкажіть нам про своїх батьків? – Тато і мама мої вже повмирали. Вони працювали у сільському господарстві. Померла вже й старша моя сестра. Маю ще дві рідні сестри: одна живе на нашій батьківщині, а друга - на Півночі. – Яке було ваше перше враження від України? – Мій чоловік з села Росохача, тому й жити ми приїхали на його землю. Перше враження було дуже незвичайне, я не готова була до фізичної праці. Тут дуже тяжко працювали люди: і на тютюні, і на цукрових буряках, і на цегельному заводі. Я запитувала тоді жінок: "Як ви можете так тяжко працювати день і ніч?" Мені було дивно, що в Україні так тяжко працюють, у Росії такого не було. Ми відробили зміну, прийшли додому, і були звільнені майже від усієї роботи, а тут - нагрузка цілодобово. – Що вам вперше довелося робити? – О, це я пам'ятаю дуже добре. Ми з чоловіком ходили по конюшину на поле й зробили в'язанку (сміється). Потім вже принесли її додому - я мокра, змучена, плачу, кажу, якби була хоч якась ванна. А чоловік на те: "Обсохнеш, і все буде добре". А народжувати дітей я три рази їздила додому. Чоловік не довіряв тогочасній медицині і наполіг на тому, щоб я народжувала у Росії. У вас тоді у пологовому був стафілокок. Останню дитину ледь не народила у літаку. – Як ви вчилися сільської роботи? – (Сміється) Перший раз до нас прийшли гості у неділю. Свекруха каже, що треба наварити борщу і наліпити вареників. Коли ліпила вперше вареники, усі були різні: один маленький, другий - завеликий. Але мені пощастило в тому, що мій чоловік не був до мене прискіпливий, в усьому допомагав, розумів, і на те сказав: "На перший раз можуть бути і такі". Я співала в росохацькому хорі. Мене все цікавило, хотілося все спробувати. В той час казали, хто з вищою освітою, то не може брати шлюбу в церкві, хрестити дітей. Але мій Микола запевняв, що у нас такого не буде. Мене охрестили тоді, коли й першу нашу дитину. У нас навіть один і той же хресний батько. – Що довелося вам робити по господарству? – У нас троє дітей. Ми змушені були купити корову, бо до когось ходити і купляти молоко не дуже й то пасувало. У селі казали б, що я хочу бути панею. А я роботи не боялася, сама доїла корову, гонила пасти... Коли приїхала сюди, не знала як кукурудза росте, а серп бачила тільки на малюнку. А треба було жати кукурудзу. Пішла на поле - не жну, а рубаю тим серпом. Сусідка мене запитує: – Соню, ти, напевне, серпа не бачила? А де я мала його бачити (сміється)? Тоді вона мене й навчила жати кукурудзу. – Пан Микола один із перший, хто підняв у Чорткові синьо-жовтий прапор у 70-х роках. Як ви до цього ставилися? – А я - перша із жінок з Росохача взяла прапор до Дня Незалежності на мітингу. Люди боялися. Це приблизно були 1986-91-ші роки. Мій чоловік ще до одруження сидів у тюрмі і три роки на засланні у Тюмені, звідки я родом. Сидів за те, що вивішав жовто-блакитний прапор разом із шістьма чоловіками із свого села. Також разом із своїм братом був на засланні, у нас в Росії. Мої земляки не знали, що за таке можуть сидіти у тюрмі. – Ви разом із чоловіком відстоювали патріотизм. А навіщо вам це, адже ви не українка? – Мені було шкода за те, що у вас так працює КДБ, у Росії такого не було. Не всі односельчани могли винести прапор, був страх, люди були в очікуванні. Тоді ніхто не знав, що Україна буде вільною, а це вже, Богу дякувати ,16 років. Нам навіть казали, навіщо ви добиваєтеся незалежності? І саме тоді я з цілим серце полюбила Україну. Ми багато перетерпіли. Мені було образливо за матір чоловіка, адже вона не побачила того, що живе в державі, в якій підняли синьо-жовтий прапор і визнали її незалежною. – Вам погрожували? – Погрожували. Тягали. Приїжджали на чорних машинах. – Як вас сприймали жителі села? – Я тепер всіх знаю, навіть Микола не знає молодих так, як я. Довгий час я працювала в сільській раді, тому знаю: хто де живе, яка у кого хата, і навіть хвіртка у який бік відкривається. То ще щастя, що Бог дав мені таку роботу, і я обійшла кожен двір у нашому селі. Пам'ятаю, як я просилася на роботу на консервний завод. Найменша дитина моя тоді пішла до першого класу, і я могла йти працювати. Треба було на щось жити. Мій чоловік тоді уже почав хворіти, але мене на роботу не взяли. Я прочитала в газеті, що до сільської ради потрібен працівник з вищою освітою. Дуже мріяла про роботу і була щаслива, що її знайшла. Але у житті бувало по-різному, коли ще діти були малі, прибігають до мене і кажуть: "Мамо, ходить циганка і просить те, чого у нас немає, хочуть тушонки, грошей" (сміється). Тепер уже легше, ніж було колись. Між людьми більше любові, спокою. – Чим ви пишаєтеся у житті? – Я ніколи не жаліла, що доля мене відправила в Україну у село Росохач. До мене добре ставляться односельчани. Пишаюся своєю сім'єю: чоловіком, дітьми. І сусідами своїми пишаюся (сміється). Я всіма пишаюся, кого знаю. У житті є неприємності, але це все проходить. Пишаюся своїм чоловіком, йому дали орден "За мужність". Їздив до Києва. Наш Президент Віктор Андрійович Ющенко вручав нагороду. Ще б грошей дали, а то тільки був фуршет(сміється).. Він одержує невелику президентську пенсію. – Які неприємності вам запам'яталися? – У житті по-різному буває. Коли були молодими, то ходили до православної церкви. Микола тоді був у лікарні. Ми із дітьми чекали колядників, але вони нашу хату проминули. Мій чоловік тоді йшов на підтримку відродження католицької церкви. Але громада католиків почула, що біля нашої хати не колядували і прийшла, заколядувала. Трохи неприємно було. Тодi Микола сказав, що як Бог дасть, він стане на ноги, то ми підемо до католицької церкви. Так i сталося...(плаче). На мою думку, католицька церква більше пiдтримувала державну мову, прапор, обряди, звичаї, врештi-решт i майбутню Незалежнiсть України. – Нашiй Українi 16 рокiв. Можна сказати, що це i ваша робота? – Я рада, що ми добилися цього, що йшли через власну кров i чужу зраду. Я не уявляю, щоб то було, якби не стала Україна вільною. Чим ми б жили, чим жила б моя сiм’я, мої діти, до чого прагнули б, чим би переймалися? Напевно, просто б iснували. Ми є членами наших партiй, сповiдуємо Христову вiру. Трохи боляче за патрiотiв, яких вiдкинули олігархи, не надаючи підтримки ні матеріальної, ні духовної. Але на все свiй час. – Яким ви бачите майбутнє нашої держави? – Бачу щасливу, Незалежну державу. Ми заслужили це своїми стражданнями. А щоб пiднятися, потрібен час, а ми ще такi юні. Чого може добитися людина у 16 рокiв? Так i держава не може встати iз колін, бо ще надто молода. Я сама виховувалася у Росії, у комунiстичному дусі, була комсомольським секретарем, але нас виховували вiрити у Бога, тому, що віруюча не зробить зла. – Яка ваша сім'я сьогодні? – У нас вдома немає такої диктатури, мовляв, що так має бути і не інакше. Діти із розумінням ставляться до нас. Я можу спокійно із гордістю сказати, що вони у нас хороші, виховані у християнському дусі, патріоти своєї держави. Найстаршому Василеві 24 роки, вже відслужив у армії, сам на себе заробляє. Ані - 22 роки, закінчила медколедж - відмінниця. Ми усією сім'єю хочемо подякувати Любомиру Степановичу Білику за підтримку. Цей чоловік з розумінням поставився до нашої ситуації, за що ми йому дуже вдячні. Наймолодшій доньці - Оксані 20 років, закінчила торгово-економічний коледж, теж відмінниця, вчиться заочно у фінансовому інституті, працює. Ми щороку усією сім'єю святкуємо День незалежності, виходимо біля могили у селі, згадуємо тих, хто поплатився за Незалежність своїм життям. Ведемо активне життя, часто буваємо на мітингах, концертах, зборах, з'їздах. Були на перепохованні "Бистрого" у Великих Чорнокінцях... – Чи привезли ви із Батьківщини свої традиції, можливо пісні? – Дещо привезла. Колись, як діти були ще малі, співали зі мною, а тепер вже й позабували. – А кухню привезли? – А що може бути краще за український борщ і вареники (Сміється)? Ну ще печу біляші. Я як приїхала сюди, не вміла готувати, але навчилася від мами чоловіка. – Скільки років як їздили додому? – Уже два роки, як я із сином їздила на свою Батьківщину. Мене там гарно зустріли, організували зустріч, прийшли однокласники, вчителька. Я завжди була активною, за те вони, напевно, мене і люблять. Але мені важко було перейти на російську мову у спілкуванні з ними. – Де називаєте своїм домом, тут в Україні чи там у Росії? – Перед тим, коли їздила додому, як ще були живі батьки, тоді я називала, це своїм домом. Тепер, коли вони повмирали, мій дім - тут. Усі живуть своїм життям, а я живу своїм, у своєму рідному селі Росохачі, до якого я приросла корінням. – Чим зараз займаєтеся? – Працюю я уже 18 років. Два останні - у земельному відділенні у Чорткові - є начальником відділу земельно-ринкових і майнових відносин. Активно беру участь у заходах, співах, знаю багато колядок, щедрівок. Навчалися пекти хліб у печі, кажуть люди, що смачний. тут в Україні навчилася пекти паску, а на Спаса - печу паляницю з маком, садимо, як всі, картоплю, кукурудзу... – Що ви побажаєте читачам газети "і плюс"? – Бути більш терплячими, і дочекатися кращих часів в Україні. Зараз молоді, щоб показати свою сучасність, говорять російською мовою. Так не має бути. Потрібно берегти своє: мову, звичаї, традиції... Іванна Нога Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=599 |