 25.07.2007 - Назавжди запам'ятається юним і усміхненимПам'яті товариша Я вкотре заходжу у відділ міліції, щоби отримати певну інформацію для шпальт газети. Здається нічого особливого: мені показують документи, перечитую, шукаю потрібну інформацію... Але цього разу все було по-іншому. Серед заяв на тих, хто пропав безвісти я побачила знайому фамілію - Плішка Віктор Павлович, 1986 року народження. До кінця не могла повірити, що з ним щось подібне сталося. Очі повні сліз, голос тремтить... І тут у кабінеті відкриваються двері – заходить мати потерпілого. Ця зустріч, її і мене, була дуже болючою, адже ми з її сином ровесники, однокласники, навіть впродовж чотири роки сиділи разом за партою.
Юність – яскраві, чисті роки молодості, період реалізації, мрій, впливу приємних почуттів. І тут на сході життя – несподіваний його захід. Кажуть: “Від долі не втечеш”. Так і в нашого Віктора, жителя села Росохача Чортківського району, який працював у Вінницькій області. На тиждень наперед відпросився з роботи, ніби щось тягнуло його додому. Пішли з хлопцями на став: веселилися, купалися, коли зібралися іти додому, бачать, Віктора, немає – тільки мобільний телефон і одяг. Водолази шукали тіло цілу добу. В моїй голові крутиться одне запитання: Чому він? Адже коли хлопці за шкільним парканом скурювали свої перші сигари чи набивали один одному синяка, він в той час прочитував одну з своїх цікавих книг. Віктор був завжди спокійний, вихований, врівноважений... І тут мені пригадалися слова мого батька: "Не встигнеш і оком зморгнути, як і роки пройшли. Спочатку рахуєш хто одружився, хто став батьком, а там і не задовго хто відійшов у вічність". Але в мене все по-іншому. Ще й третина однокласників не встигла стати на подружній рушничок, а уже збираємося проводжати друга... Як бути батькам: татові, якому зателефонували, щоб їхав з роботи; мамі, яка досі не усвідомлює всього, що сталося. Так, у неї ще двійко малих дітей, заради котрих потрібно жити далі, але хто їй поверне уже втраченого сина? Є підтримка, розрада, яка не допоможе крику душі матері? Матері тепер мені найбільше шкода. Вона ладна сама лягти у цю холодну землю, щоб це тільки повернуло сина. Вона ще довго буде згадувати їх останню розмову, останній погляд, який супроводжував ще тоді живого сина. Ця дата закарбується у їхньому сімейному календарі назавжди чорною плямою. Так, час гоїть рани, але великі рани залишають глибокі шрами. Іванна Нога На фото: серед однокласників (Віктор внизу другий зліва) Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=564 |