A A A
Розмір шрифта: Павло Скрипка 1913 року народження, учасник Другої світової війни, член ОУН,УПА

Пане Скрипко, скажіть, будь ласка, у якій сім'ї ви народились?

– Моя сім'я була бідною, але Бог дав мені дар, я швидко навчився читати. Дуже хотів ходити до школи. Коли прийшов перший раз, мене запитали, чи вмію я читати Я відповів, що вмію. Хотіли відразу віддати мене до другого класу, але вчителька сказала: "Нехай йде у перший, йому не зашкодить". Ой, як я любив вчитися, відходив я, доню, шість класів до школи.
Пригадую, у нашого священика були свої діти, і він запропонував моїм батькам, щоб я і вони разом вчилися у Чорткові. А мій батько в той час був у Росії. Мати написала йому листа, чи можу я йти вчитися. Тато був неписьменний, і не розумів, як це може бути потрібно. То ж відповідь його була короткою: "А хто буде худобу пасти?" Зараз люди дають тисячі, щоб запхати дитину у вуз, а мене тоді "босого" брали. Одного разу священик мене побачив у полі: "Пасеш, Скрипко?" - питає. "Пасу" - відповідаю. – "Шкода тебе дитино..." – додав він.

– Познайомте нас ближче із своїми батьками?

– Мати моя померла при родах, коли їй було 37 років. У неї тяжке було життя. Народила восьмеро дітей. Медицина у той час була недосконалою, не всі діти вижили. Я дуже любив, коли мама співала колискові. Через це у мене й привилася любов до рідної землі. Ховали маму на Спаса, а на наступні Зелені свята тато одружився другий раз. Йому було 49 років, а нашій мачусі – 25. Мати перед смертю просила, щоб він не приводив дітям чужої жінки:" Маєш 15-річну доньку, вона тобі зварить і випере, все зробить по господарству."
Наймолоддшому нашому братику тоді тільки виповнилось 3 роки. Наша сестра не хотіла жити з мачухою, пішла у сусіднє село вчитися на кравчиню, з поваги до батька я залишився біля нього, ми жили разом доки він не помер.

– Важко було без матері?

– Коли померла мати мені було 11 років. Ми із сестрою за нею дуже тужили. В ніч перед весіллям нашого тата ми, діти, обнялися і дуже плакали. Не хотіли, щоб батько приводив другої мами. Електрики тоді не було, в кімнаті було темно. І тут ми побачили ясність, яка засліпила нам очі, а у тій ясності вималювалася постать жінки. Це була мати. Хоча вона нічого не говорила, це і добре, бо ми малі були, як би почули слова привида, то би повмирали зі страху. Цим приходом вона нас підтримала, що треба жити далі. Правда, після цієї історії ми з сестрою на деякий час оніміли.

– Ми знаємо, що ви член ОУН, УПА, учасник Другої світової війни, розкажіть з чого починався ваш дух патріота?

– В місті була організація для студентів. У селі – тільки "Сокіл", який входив у організацію (ОУН). Ми робили велику роботу, яка приносила користь: організовували концерти, декламації, забави... Наша організація будувала школи в Чорткові. Школа №1 (гімназія) – наша робота.

– Де ви на все брали кошти?

– Ходили по селі, збирали милостиню: яйця, городовину і тоді продавали.

– Як це було, і чи доводилося вам вбивати?

– Дитино, дитино, що діялося у той час, то око не бачило, а вухо не чуло (пан Павло підняв голову вверх, і хоча чоловік 9 років не бачить, він ніби переглядав кадри свого минулого – Автор). Я не вбивав, але розповім як прибрали П'єрацького (сенатора Польщі).
Скликали декількох людей. Один з них мав вбити. Рука за рукою, – хто витягне вирок чужої смерті?! За правилами організації той, хто витягне жереб, не мав права нікому про це говорити, навіть своїм колегам. Ця особа поїхала до Варшави, де зібралося багато людей, мали відбутися збори, на яких чекали виступу П'єрацького. Людина з організації була в капелюсі і в чорному плащі, щоб не впізнали. Відбувся постріл. Почали кричати: "Лови, лови!" Він скинув маскуючий одяг і побіг з всіма людьми, щоб не впізнали, і теж кричав: лови! Убивцю не зловили, але за нього відплатилися інші українці...

– Розкажіть, будь ласка, як саме?

– У Польщі тоді було багато українських студентів. І вони думали, що це хтось із них вбив П'єрацького. Запідозрили двох юнаків: Данилишина Дмитра і Біласа Василя. Коли ті втікали полем, наші люди думали, що то бандити і почали їх бити сапами. А Данилишин сказав: "Ми українські націоналісти, як так будемо любити Україну, то не будемо її мати, ви ж своїх б'єте!" Люди припинили. Але хлопця все одно зловили, і повісили у Львові. Про цих, героїв бандерівських, народ складав пісні.

– Ви говорите із високопатріотичним духом про свою організацію. Чи є історія, яка може показати нашим читачам любов до рідної землі?

– Чоловік замислився, і почав говорити. Правило організації було таким: "Не хочемо ні слави, ні зарплати, зарплатою є нам радість в боротьбі", друге не менш важливе - "За зраду – смерть".
Пригадую, одна пара, хлопець і дівчина дуже любили одне одного. Вони двоє входили до організації. І тут хлопця захопили противники. Дівчина довго не думала, пішла його визволяти. У відповідь почула: "Назвеш чотири особи з своєї організації, відпустимо коханого". Думала, вагалася, розповіла... Милого справді відпустили. І тоді УПА дізнавшись про це, наказало хлопцеві вбити його кохану, адже вона їх зрадила. Останній поцілунок, останній раз звучить - "люблю". Він обіймає її над прірвою їхнього майбутнього - над ямою на цвинтарі, у які вона вже завтра лежатиме мертва.
– Коханий, виконай, будь ласка, моє останнє прохання, як будеш стріляти, то в спину, щоб я не бачила твоїх очей, – сказала вона.
Він взяв зброю. Постріл. Постріл, який обірвав не тільки її життя, але і його перетворив в існування.
– "Земле, забери її тіло, небо - забери її душу" - крикнув на всю силу, після чого волосся перетворилося в колір молока. Дівчина померла. (Це не одна із історій, які переповів нам Скрипка – Автор).

– Ми знаємо про те, що вас було поранено, розкажіть про це.

– В той день я ніс звіт до районного провідника на Угринь, і дізнався про те, що в наших краях є триста німців. Я дещо мав вдома не сховане: документи, можливо, була і зброя... Вдома жінка, діти, як німці знайдуть, могли і повбивати. Так пішов понад річкою, а там – верби. Не бачив я німця, а він мене побачив. Хоч я і мав зброю, не думав, що він вистрелить. Німець кинув ракету. Я відлетів на декілька метрів, стало ясно. Куля поранила мене в трьох місцях. Він цілився в груди, щастя, що був на посту і не біг за мною. Я знепритомнів. Чую через поранене місце проходить вітер, кров заливає - думаю, що помираю. Сильного болю не відчував, бо все затерпло. Страшно, жити хочеться. Надворі холодно, 25 листопада 1943 року, перейшов річку сили не стало, на горбі біля могили приліг. Коли добрався додому, дружина покликала сусіда, мене поклали на фіру – і до Чорткова. Там ми мали свого організаційного лікаря - Павлишина. Зробивши свою роботу до Росохача, боялися мене везти, а повезли у Сусулівку. На другий день мене оглянув лікар Озерянський, жидок, боявся, бо мав ще молоду дружину і двоє діток. І таких хворих як я мав багато. Пам'ятаю, як нині, коли Гаджала із Сусулівки помер за тиждень після того, як його поранили. І таких, як він було багато.
За місяць моя рана присохла. Хоча лікар крім перекисю більше нічим мене не лікував. Їсти нічого не міг, через соломку пив молоко. У моєму селі, думали, що я помер. А я переховувався, то в одних людей, то в інших. Тільки дружина знала, що живий. Деякий час перебував у Романючки. Вона була монахинею і жила із своїми сестрами (перед смертю – осліпла). У ті роки мене переслідували. Я навіть мав псевдонім - Буревій.

– Але через місяць ви пішли на війну. Хоча через поранення могли відмовитися. Що вас стимулювало?

– У нас був такий провідник - Володимир. Він сказав: "Ідіть хто може, щоб побідити німця". Була така політика, як німця побідимо, то Польща дуже слабенька, Америка подиктує Росії і повстане Україна. Так ми пішли з хлопцями на Фінляндію. Та нам пощастило, за один тиждень фінляндці відступили. Ми ще три місяці були в тих лісах, голод – страшний. Потім поїхали на польський фронт, а там німці почали відступати. За той вогненний період я вивчив німецьку та польську мови.

– Чим ви займалися після війни?

– Після війни ми з хлопцями організували так звану "Січ" у селі, щоб захистити людей від нападників.
А тоді почалися колгоспи, і люди мене вибрали бригадиром будівельної бригади. Мене почали тягати до "тюрми", бо знали, що я з організації. Одного разу в Чорткові мене тримали чотири доби, але то ще щастя, що мене подав прислужник комуністів, який не міг нічого довести. Досталося мені тоді багато. Тягнулося слідство. Я до сьогоднішнього часу пам'ятаю, як мене били головою до стіни: "Росказивай"- кричали вони, "Уб'ю сволоч". Начальник, який не тільки бив, а й читав мораль, говорив, що я бандит, не маю права називатися батьком своїх дітей. Відливали мене водою і знову били, знущалися, насміхалися. Мені довелось говорити, але вони не знали, що це не правда. Могли дати 15 років тюрми, але пощастило – відпустили.

– Які народні методи лікування ви використовували? Ваше здоров'я міцне, адже дожити до 96-ти років – це в наш час дивина.

– Я мав книжку з народної медицини, лікувався травами, ось, наприклад, від кашлю помагає липа, а при болі в животі - гравілат міський...

– Ми недавно святкували дні Шухевича, що ви можете про нього сказати?

– Так, я знаю про кого ви говорите, особисто ми не знайомі, просто я не міг його знати, тому що Шухевич був генералом, а я – підрайоновим, відповідав за п'ять сіл - Шманьківчики, Шманьківці, Струсівка, Колиндяни, Залісся. Моїм обов'язком, було те, що я робив збори для людей, аби вони були більш ознайомлені із ситуацією, яка на той час відбувалася.

– У нас у Чорткові є пам'ятник "Бистрому", що ви про нього знаєте?

– "Бистрий" мені більш знайомий, ніж Шухевич. Він – провідник з Великих Чорнокінців. Із наших земель Кульчицький був у нього сотником. І я мав йти до "Бистрого" в службу, але захворів. Бистрий – мудрий, войовничий.

– Пане Скрипко, ви вже дев'ять років як осліпли. Ви не задумувалися над тим, що вас покарав Бог за якийсь не правильний вчинок?

– За своє життя я багато бачив: розстріляних священиків, голод, війну... Я терпів фізичні знущання, мене били. І ще тоді я задумався над тим, коли буду старим, щоб не зійшов з розуму. Бог дав мені набагато менше випробування, я – тільки сліпий, а це набагато краще, аніж би я був не при своєму розумі. У свої роки я ще розв'язую задачі із правнуками, вчу їх любити Вітчизну...

– Ви прожили багато років, як ви думаєте, чи варто вірити в Бога?

– Варто. Я завжди звертаюся до Бога, відчував господню підтримку. Шевченко каже: "Тільки безумний вперто каже, що Бога немає".
Я вам наведу приклад із власного життя. До війни я був здоровий чоловік, а коли пішов воювати – дуже голодував, важив 45 кілограм. І тоді, коли я сидів у вагоні підійшла німкиня, і дала мені кусень хліба. Нас там було десятки або й сотні воїнів, чому вона дала мені? Я ж не просив? Це повторилося двічі. Після війни я розказував своїй дружині, вона мені оповідала таку історію, що дала милостиню одній жебрачці і попросила, щоб та молилася за мене, бо там у Німеччині наші дуже голодують.

– Що б ви побажали читачам газети "і плюс"?

– Більше читати історію, рекомендую Богдана Лепкого. І тоді пан Павло процитував Григорія Сковороду : "Хто не знає минулого, той не вартий майбутнього".
З паном Скрипкою ми говорили декілька годин, і я дивуюся, як в цих сивих скронях скільки інформації. У його поведінці є щось шляхетне. Він живе з великою сім'єю. Слухає радіо, багато розповідає про політику сьогодення. Правнуків Назарчика і Тарасика вчить любові до Вітчизни, допомагає з навчанням, а на мої запитання часто цитував Шевченка, на його столі стоїть вервечка. У кімнаті – прибрано. Цьому затишку пан Скрипка завдячує своїй внучці Надії Богданівні.


Іванна Нога