A A A
Розмір шрифта: Володимир Луців - українець, який більшу частину свого життя прожив у Лондоні, проте живе - з безмежною любов'ю не тільки до української культури, етносу, а й до кожної людини зокрема. Наша зустріч з музикантом, співаком, журналістом, громадським діячем, імпресаріо, людиною котра володіє майже усіма європейськими мовами і просто чудовою сердечною особистістю відбулася одразу ж після зустрічі маестро Луціва із громадськістю Чортківщини.

З розмови із Володимиром Луцівим в неділю мені вдалося винести природню істину: Луців - це людина, котра вміє любити не тільки своїх рідних і близьких, а кожного, хто бодай частинкою своєї сутності живе любов'ю до творчості, до землі його одвічних пращурі, мальовничої України. Будучи далеко від вітцівського порога, пан Луців робить для визнання України набагато більше, аніж окремі наші земляки при добрих посадах і можливостях. Він є тим зразком, який гідний наслідування. Хоч при цьому залишається відкритим до спілкування, порозуміння, підтримки.

– Пане Володимире, зазвичай відомо, що більшість відомих людей дбають про особистий творчий злет, а ви клопочетеся за інших. Що вас на це скеровує?

– Але, коли основну частину моєї зайнятості займав професійний спів, адже у мене є родина, її також треба було матеріально утримувати, то на все інше у мене не було часу. А як у 1990 році я полишив співати, то став допомагати іншим. Але мене ніколи не покидало бажання хоч раз заспівати в Україні. І коли я після зняття залізної завіси у 1990 році я привіз в Україну Візантійський хор (до того часу я 28 років працював на професійній сцені), то мріяв спрівати одну думу. І я у концертах голландців, а у Візантійському хорі нема жодного українця, лише 40 голландців, виконував одну думу. Ми виступали у Києві з трьома концертами, у Львівській філармонії та оперному театрі, в Дрогобичі. Але до цього часу як приїхати в Україну, я багато своїх зусиль присвятив організації різних концертів ансамблів. З них - щонайменше 24 великих турне. Спочатку я робив власні турне, а потім сприяв тому, щоб там виступав якийсь інший ансамбль. Все починалося з того, що мене попросили про це мої друзі, знайомі і я погоджувався. Просто не міг відмовити. Я не є імпресаріо. Але бачив, що немає інших. Нема українських імпресаріо, і тому я робив цю роботу.

– Коли ви почули, що Україна стала незалежною і можна сюди приїхати без перешкод, який вокальний гурт вам хотілося привезти на вітцівщину найперше?

– Тільки Візантійський хор, бо це самі гужинці, які співають тільки українські пісні. У них з того немає жодної вигоди - лише одні витрати на дорогу, на костюми і усе необхідне, але вони настільки залюблені в українську пісню, що готові для неї на все це. Їх виступ в Україні є важливим не лише з музичного пункту, але й з політичного.
Я вам щиро кажу, коли цей хор виступав у Києві, це була ніби якась духовна революція. Чому? Тому що, усе було зросійщене. І тут приїжджають чужинці, голландці, які майстерно виконують цілий концерт українські пісні. З даного приводу Олесь Гончар в газеті "Літературна Україна" написав надзвичайну статтю і про мене, і про Візантійський хор.

–Вам доводилось більшість зорганізовувати гастрольних турів до України?

– Не тільки до України. Приміром з США, Канади до Великобританії або навпаки. Наприклад, для хору "Думка" я зорганізував великий концерт в Нью-Йорку, турне по Європі. Працю імпресаріо я робив дуже скурпулятно, приготовлявся до всього, як треба і то мінімально за вісім місяців до туру. З умовою, що я буду мати контроль над усім. Перед тим, формував комітет, орендував зали, готував оголошення, статті по телебаченню, радіо, де артисти будуть жити, де харчуватися тощо. Це - грандіозна робота. Бо привезти групу з приміром з 80-ти осіб, то є відповідальність. А жили артисти не по готелях, бо це дуже дорого, а лише в українських родинах. Останнє було також вагомим для виконавців, це ще більше працювало в нашу користь.

– Загалом ваша діяльність виходить за межі співака, бандуриста, імпресаріо...

– Так. До прикладу у 2005 році вийшла книжка в Національній академії при науковій бібліотеці В. Стефаника у Львові "Журналістика в іменах". Я був подивований читати у цій книзі на трьох сторінках про себе. У журналістиці я написав понад 400 статей і репортажів. До того ж не тільки на музичні теми. Я зорганізував в Англії прекрасні виставки художнього мистецтва. Ще один приклад. Це зі сфери неможливого. У 1994 році мною зорганізовано разом з Міністерством внутрішніх справ і Академії внутрішніх справ України першу міжнародну конференцію по боротьбі з організованою злочинністю з наркобізнесу. Маю грамоти від цього міністерства.

– А як це так сталося, що ви, поціновувач музики і мистецтва, взялися за суто правничу справу?

– Тільки через музику, через мистецтво. В який спосіб? Коли я привозив сюди хор "Думка", то головою хору був полковник Ігор Раковський, який належав до американської армії, а крім того, дуже любив співати, навіть мав невеличкий оркестр. Ігор Раковський мав таку велику позицію, що був головою служби безпеки летовища "Кенеді". Ось звідси й все почалося.

– Ви були організатором приїзду Блаженнішого Івана-Мирослава Кардинала Любачівського в Україну?

– Я не міг те все сам організувати на таку велику скалю. А був координатором того. І коли мене вислала Церква в Україну, щоб все підготувати, то я приїхав сюди першим. Тоді я зустрівся з паном Іваном Гельком, десидентом і церковним діячем, ми узгодили, що він буде головою, а я йому заступником і зорганізували комітет приїзду Блаженнішого.
Хочу вам сказати дуже цікаве. Я така людина, що б я не робив, стараюся все робити серцем. І коли приїхав до Львова і як уклав собі програму, то для її реалізації бігав, як шалений, і бачу, що біля оперного театру люди грають в доміно, в шахи. Я собі думаю: ну як то є, то я не встигаю полагоджувати справи для України, а ви граєте доміно? Просто для мене це було трохи дивно. Я розумію, що не всі можуть то робити, чим я займаюся. Але то було таке перше враження.

– Втім, попри все, знаю, що ви постійно намагалися допомогти Україні у становленні незалежності. І зорганізація гастрольних турів вищезазначених колективів та хору англійок, котрі, до речі, з вашої доброї руки співають гімн "Ще не вмерла Україна", "Заповіт" та ряду інших близьких серцю українця пісенних творів - це ще далеко неповний перелік вашої лепти. Розумію, не все можливо зараз охопити, але з чого доводилося починати?

– У 1988 роках діаспора жила з вірою на кращі зміни в Україні. Це відчувалося в усьому, пожвавлення було велике. І я також замислювався над тим, чим би суттєво допомогти Україні. Маю переконання, що все в житті залежить від духовності і культури людини. Коли це буде на доброму рівні, то буде доброю і економіка, і політика. Тому, перш я собі постановив допомогти Україні духовною літературою, бо це був час, коли не тільки український народ вставав з колін, а й церква. То надсилалася в історія української церкви, молитовники, катехизми. Тобто багато літератури релігійної змісту. Бо Блаженніший кир Йосиф добре до цього доклався, видруковуючи літературу. Я долучився допомогти, бо за півроку до цього вони вислали в Україну понад 600 посилок. А це копітка праця. Тим більше, щоб надсилати посилки в Україну невільно було друкувати адреси - тільки писати від руки. Було таке, що й вертали посилки назад. Я побачив, що все треба переробити інакше, і закупив великі конверти, які в середині мають пластику, їх не можна розірвати. Всю роботу я скеровував так, щоб було як на конвеєрі. За наступних дев'ять місяців я і ще два пани та владика Іван Хома вислали 64 тисячі таких посилок в Україну.

– У 2001 році у вашій родинній Надвірні створено благдійний фонд Володимира Луціва.

– У Надвірній створено комітет, який вирішує, хто більш гідний отримати премію в галузях "Митець", "Науковець", "Громадський діяч" є лауреати з різних міст України. Я не втручаюся в роботу комітету. Довіряю йому. На це є причини. Тільки жебраю по світі гроші для підтримки фонду. І тепер 17 червня буде висунення нових номінантів.

– Як вам вдалося переконати хор Великобританії, у якому співають лише англійки, мати в репертуарі українські твори?

– Я їм кажу: ви співаєте Мендельсона, Брамса по-німецьки, Верді, по-італійськи, чи не хотіли б ви збагатити свій репертуар, скажімо, українською тематикою? І вони погодилися. Правда були проблеми з вимовою. Але на то був я.
Зізнаюся, мене трохи рознервувало то, що під час гастролей в Києві мене запитували, чому англійки співають українською. Я не розумію, чому, до лиха ясного, не можна, не те що захоплюватися, а пізнати українську культуру, а музичну культуру – тим більше?!. Якщо можна захоплюватися китайською культурою, німецькою, французькою, то чому не можна українською? Чомусь вони вважають, що російська є світовою мовою? Звідки це все у них я не знаю. Але чомусь ніхто не говорить про те, що в Лондонському університеті вивчають українську мову, те саме є в Канаді, США. Але люди того чомусь не знають. Чи не хочуть знати?.. Ми мусимо боротися з тим всім. Стояти на своєму, бо інакше розпорошимося. Ми не маємо права поступатися назад. Якось президент Кенеді сказав: "Ти не думай і не дивися, що тобі держава дасть, ти думай, що ти сам даси державі".

– Зізнаюся, мене приємно подивувало те, що в Лондоні при катедрі Пресвятої скитальчої родини було створено хор, у якому співають українські емігранти останньої хвилі. Міряючи на теперішній меркантельний час, до глибини душі приємно бачити як люди всеціло віддаються духовності.

– Aбсолютно вірно. Хором "Промінь надії" керує Петро Кочанський, головою управи хору був ваш Василь Градовий. Шануйте його тут, бо нам його там дуже не вистачає. А окрім того, в хорі співає людина, яка називається Григорій Курцеба. Це він написав хорову музику Літургію. Але уявіть собі, що Григорій працює фізично 6, а часами - 7 днів на тиждень. Я кажу до нього: "Григорію, коли ви то пишите? А він відповідає, що з 24 до 3-ї години ранку. Я написав про нього статтю. Єпископ - Помічник Глави УГКЦ Блаженнішого Патріарха Гліб Лончина - усно і письмово висловив вдячність маестру. Ми плануємо видати його доробок.

– Пане Володимире, давайте повернемося до вашого особистого життя. Маю певність, що наших читачів це також цікавить. Ви часто згадуєте свою дружину пані Лесю. Де ви з нею запізналися?

– Є у Франції така місцевість, що називається Сошо, славетна тим, що там продукують автомобілі "Рено". Я, будучи студентом Римської академії, давав там концерт. Громада попросила Лесю, щоб вона подарувала мені квіти. Так відтоді вона мені сподобалася. Щиро кажу. Я не встидаюся цього казати, я дуже кохаю свою дружину. Моя дружина з дому Нестирчук. Вони родом з Тернопільщини, а до Франції переїхати перед Другою Світовою війною. Коли Леся на моє запрошення приїхала до мене в Рим, прийшло мені запрошення від швейцарського радіо співати українські пісні. Леся поверталася до Франції, я назад до себе в Англію. Це було після навчання. Мені було дуже приємно, що таке гарне запрошення і така чудова дівчина поряд зі мною. Це додавало піднесення.
Правда, Леся ще мене знала, але не особисто, раніше. Тобто чула мій голос, бо я працював для італійського радіо. На другий рік буде 50 років нашого з Лесею спільного щастя. У нас троє дітей. Моя донька Анна є найстаршою. Вона одружена. Чоловік – напівукраїнець: батько українець, а мати – ірландка. У них є двоє синів: один називається Андрій, другий - Максим. Анна практикує альтернативну медицину. Друга донька – Оксанка дуже добре співала, але працює в бюро. Остання, наймолодша доня Іванка минулого року вийшла заміж і владика Гліб Лончина зі Львова дав шлюб, а співав хор "Промінь надії" про який ми вже говорили. І "Апостола" на весіллі читав Василь Градовий. Все було дуже гарно.

– Що б ви хотіли сказати на завершення нашої зустрічі?

– Я дуже тішуся з того, що я був тут в Чорткові і стільки всього гарного бачив. Хочу подякувати управі району, міста, всім тим, хто спричинився чим-небудь до цієї зустрічі. Не можна пропускати, щоб події, які творять добро і приємність, йшли в забуття. Тому щиро дякую і вам.


Олександра Іванців