A A A
Розмір шрифта: Із Стефанією Дмитрівною Аксенчук мені хотілося зустрітися давно. Пам’ятаю її директором Чортківської загальноосвітньої школи №7. Їй найдовше довелося директорувати у даній школі і бути водночас строгим, де це необхідно, і водночас мудрим та поблажливим керівником. Завжди ефектна, інтелігентна і висока на зріст жінка вигідно виділялася серед оточуючих. У неї все було до ладу: і фігура, і зачіска, і манера спілкуватися. Тепер про таких прийнято казати “харизматичний лідер”.

Вона дивним чином вміла поєднувати строгість і сердечну доброту, бути мамою ввіреному їй колективу вчителів та учнів, залишатися вірною дружиною і матір’ю у свої сім’ї. Тепер у неї друга немала заслуга у Господа Бога – вона стала надійною і коханою бабусею та мамою своїм обом невісткам.
А ще, вона, крізь жорстокі труднощі життя, зуміла створити саму себе, створити до ідеалу, бо й тепер, по спливі літ, Стефанією Дмитрівною неможливо не милуватися. Тобто – як її зовнішністю, так хазяйновитістю, любов’ю до землі, рослин. І при цьому вона залишається надійним плечем і прихистом для рідних.

– Стефаніє Дмитрівно, де ви народилися?

– Я народилася в Чорткові. Але життя моє склалося так, що я своїх рідних не знаю, зовсім. Мене покинули (з очей течуть сльози).

– А де виховувалися?

– Мене залишили у моєї мами, тієї жінки, котра виховала мене і стала для мене найріднішою (плаче). Звали її Катерина Василівна Хадай. Вона сама залишалася сиротою. Жила у сестри. Сестра не хотіла тримати обузу на своїй шиї і видала її за чоловіка, який був на тридцять літ старшим від Катерини Василівни. Їй було двадцять років, а чоловікові – п’ятдесят. У них не було дітей і мене їм залишили. Батька мало пам’ятаю. Мені було 7-8 років як він помер. Йому тоді виповнилося десь 78 літ. А ми залишилися жити разом з моєю мамою. Дуже тяжко жили. Трудно нам доводилося.

– А ваша мама не пробувала прилаштувати своє життя інакше, одружитися?

– Вона вийшла заміж, але теж їй було дуже складно. Мене не приймали в ту сім’ю. І я залишилася жити в хатині, де раніше жила мама. Там жили квартиранти. Я з ними була. Ходила звідти до школи. Вони мене зачісували. Тоді мені було 10-11 років. А пізніше, коли я закінчила сім класів залізничної школи, то пішла вчитися в Чортківське педучилище. То потім я вже вимушено повинна була жити там, в тих людей, де жила мама. Закінчила педучилище. Спершу працювала в Росохацькій школі.

– Кажуть, що Бог дає батькам дітей, дає для того, аби вони опікувалися один одним. У вас саме так і склалося. Розумію, що ви обоє були найріднішими один для одного. Підтримували один одного на складних перехрестях життя.

– Так. Мамі було дуже складно жити в тій сім’ї, куди вона вийшла заміж. Коли мене направили в Росохач, я винаймала помешкання в тому селі і забрала до себе маму. Жила я на квартирі в Слободянів. Цей Слободян, що разом з Володею Мармусом розвішував жовто-блакитні прапори, був їхнім сином.

– Ви стали класоводом, читали в молодших класах?

– Ні, мені одразу довелося мати уроки арифметики і німецької мови у п’ятому і сьомому класах. У нас в педучилищі тоді були факультативні заняття з німецької, на які я ходила, і це згодом мені пригодилося. А на другий рік дали мені четвертий клас. Я вже була класоводом. І вже після Покрови мене перевели у залізничну школу №15, у мою рідну школу. Допоміг мамин родич.

– Як було у новій школі?

– Спочатку я дуже переживала. Директор був строгим. І він мені так сказав: “Я тебе беру з місячним випробувальним терміном”. Я дуже переживала. Думала, якщо мине місяць, а я не справлюся, що тоді буде? І куди я піду? Було надзвичайно важко. Зарплата була 475 карбованців. Тоді це було дуже мало. А мені треба було ще й дбати про маму. Вона пенсії не мала. Незважаючи на це, я після двох років праці одразу ж поступаю до Чернівецького університету на українську філологію, на заочну форму навчання. Жили ми разом з мамою: одна зарплата, мама – старенька, на роботу вже не могла йти. Мучено жили. Але нічого, вижили.
Я поступила в педучилище десь у 1954-у році, з 1956-1958 – працювала у Росохачі в школі, а вже у 1959-1960 перебралася назад до Чорткова.

– То десь в цих останніх роках ви вже були одруженими? Де зустріли свого чоловіка?

– Тут. Він був із сусідньої вулиці Броварової, а я жила на Середній, там була мамина хата. Мого чоловіка звати Богдан Євстахович Аксенчук. Ми з ним одружилися в 1958-у році. Він пропрацював все життя машиністом на залізниці. У 1960-у році у нас народився син Ігор, а у 1966-у син Олег.

– Чим ще зустрів вас Чортків?

– Я працювала у школі №15 Львівської залізниці до її закриття. Потім вона перейшла в систему нашої середньої освіти і стала школою №6 міста Чорткова. Відтак працювала завучем молодших класів. Коли у 1974-у році відкрили в Чорткові сьому школу, що над Серетом, мене перевели туди завучем старших класів. Директором сьомої школи був Йосип Іванович Гуменюк.

– Складно було працювати завучем в новій великій школі, в нових умовах, куди прийшли працювати вчителі з різних шкіл?

– Самі розумієте: люди всі нові, в кожного свій характер, уподобання. І завжди ці люди казали: “А в нашій школі було так...” Я повинна була до всіх прислухатися, кожного вислухати і знайти підхід, щоб все було тихо, мирно, спокійно. На той час навчалося тут 1200 учнів, бо доїжджали ще із селища Заводського. Там ще не було школи. І вчителів нараховувалося близько 90 осіб.

– Тобто колектив був немалий?

– Звичайно. Але ми якось зуміли згуртувати колектив. Ярослава Іванівна Федун, Ярослава Михайлівна Ліщинська були завучами (останньої вже давно нема серед живих. Царство їй небесне), Галина Яківна Личак – організатором, і так ми всі разом працювали, радилися як краще зробити, щотижня збиралися спільно на нараду.
У нас був дуже дружній колектив. Ми вміли заохотити вчителів, кожен прагнув, щоб його клас був якнайкращим, аби було чисто, акуратно. Можливо в кінці трошки розмагнітилися? Але на початку це був дуже-дуже згуртований колектив, працьовитий. Ми завжди намагалися відзначити дні народження людей. Роман Корнійович Дерманський, наш вчитель, вмів гарно писати шаржі. Людям це подобалося. Придумав цікаві адреси. Ми цим здружили колектив. Дружно бралися за працю, дбали про благоустрій шкільної території. Разом з учнями працювали вчителі: кожен клас мав свою закріплену ділянку, старші поралися на клумбах – школа цвіла і розцвітала. Дуже багато уваги з благоустрою школи приділяв директор школи Йосип Іванович Гуменюх. У нас навіть є в школі план насаджень дендропарку, вказано назви дерев насаджених.
Вчителі спільно з учнями брали участь у всіх заходах в місті. Вболівали і підтримували дітей на спортивних змаганнях. Прагнули всюди бути першими. Школа мала хор, яким керував Ігор Тадейович Андриїшин. Для хору спочатку шили одну форму, потім – другу. І вокально-інструментальний ансамбль в школі був, і ансамбль дівчат. Грошей не було на костюми, то ми знайшли вихід: випрошували кошти по колгоспах, а потім восени відробляли.
Завучем я була три роки.

– Але невдовзі вам, жінці, мамі двох синів, довелося очолювати колектив школи?

– Я дуже не хотіла бути директором школи. Просилася. Мені було страшно. Все думала: ой, це треба буде робити, і те треба робити... На той час менi виповнилося 40 рокiв. Менi пощастило в тому, що моя мати допомагала поратися по дому. Вона була дуже доброю жiнкою. Мама все в хатi поробила, доглянула дiтей,i менi вже було набагато легше (плаче). I мiй чоловiк багато допомагав менi.Хоча дисциплiну зi своїми синами я тримала строго. Вони слухали мене, бо я контролювала їхнi оцiнки в школi, i не давала спуску вдома. Тобто привчала до працi. Мiй старший син,i до тепер, дуже любить роботу на городi, грядках. Та й молодшого доля так склалася, що попри те, що здобув освiту лiкаря, змушений заробляти “на хлiб” працею рук. Тяжкою працею. Вiн проживає iз сiм’єю за кордоном. Тiльки ось тепер через 10 рокiв став потроху ставати на ноги.

– А що найбiльше вам закарбувалося з роботи в школi?

– Найбiльше менi пригадуються перевiрки. Вони тодi були дуже часто i не давали спокою. Особливо – мiнiстерськi перевiрки. Останнi хоч i бивали рiдко, але забирали чимало здоров’я. Iз самим колективом особливих проблем не було. Хiба лише з кочегарами, якi працювали в шкiльнiй поливнiй. Це були своєрiднi люди, що полюбляли чарчину. Була необхiднiсть iз такими наводити лад. Спочатку трохи побоювалася, але виду не показувала. Не кожен чоловiк мiг говорити з нетверезими людьми. Часом доводилося переборювати себе i застосовувати бiльш радикальнiших методів впливу.
Менi як директору школи доволилося займатися й господарськими справами. Одною з таких була робота з переведення школи з опалення твердим паливом на газ. Треба було i документацiю виготовляти, i закупляти котли, труби, вкладатися в строки, щоб дiти не мерзли.

– Пiсля такого насиченого директорського життя, ви у 1993 роцi вiдiйшли на заслужений вiдпочинок. Як ви себе почували в новій ролi?

– Моя сiм’я не дала мені можливості щось відчувати. У моїх синiв були малi дiти, невiстки змушенi працювати, вони обидвi медики за фахом. То я стала i нянею, i вихователем у домашньому дитячому садочку. Вранцi одна невiстка приводить свої двох дiтей i друга – теж. З одного боку цiкаво з малими дiтьми, а з iншого – втомлюєшся, що й нема часу думати про щось iнше.

– У вас вже великі онуки?

– У старшого сина Ігоря – двоє синів: Ігорчику 16 років, а Ростику – 11. Вони ще обоє учні. А в молодшого дві донечки: старшій Катрусі вже 18, вона вже вступила до університету, а Софійці –12.

– Як так сталося, що у молодшого сина старші діти?

– Він раніше одружився. Після служби в армії вступив до медичного інституту і на першому курсі одружився. Моя невістка Лариса тоді вже закінчувала медінститут. Через рік народилася у них Катя, а Ларисі треба було проходити інтернатуру. Так що мені довго доводилося їм допомагати, бо нелегко їм приходилося: і вчитися, і сім’ю утримувати. Та життя таке, що й терміном навчання сина необхідність у моїй підтримці не відпала.
Пропрацювавши рік в Чорткові, Олег подався до чоловікового брата в Канаду. Але один день у свого вуйка погостив і мусів від нього йти. Тяжкі дні в нього були. Спав у такому вагончику, що взимку подушка до стінки примерзала... Заробітчани знають, як то нашим людям ведеться на чужині (плаче). Спочатку не було роботи, а потім подався на будову. Один священик пожалів його. Будували церкву, то й взяв мого Олега на будову. Через два роки він забрав сім’ю до себе. А наймолодша Софійка дуже хворіла. Ми її витягували з біди і при Божій допомозі витягнули, але на то пішло багато сил. Ця боротьба припала й на життя моїх дітей за кордоном. Син працював. Лариса сиділа з дітьми. Одного разу він телефонує мені і каже: “Мамо, допоможи мені, бо мені дуже-дуже тяжко”. Що б ви сказали на таке? Та я ночей не спала. Поїхала до них. Син сказав своїй дружині Ларисі: “Я буду працювати, а ти йди вчитися”. Так моя невістка після диплома лікаря пішла вчитися на медсестру. Треба було багато їй працювати. Я весь дім і догляд за дітьми взяла на себе. Три роки я з ними була, щоб діти хоч до чогось могли доробитися... Тепер вони часто до мене телефонують, присилають фотографії. Радію, що дітям стало трохи краще. Ми разом виходили з труднощів, тому перемогли. Тільки коли в родині підтримують одні одних, тоді є добро для всіх. Мої невістки Руслана і Лариса завжди мені кажуть “мамо”, і для мене вони є рідними. Мені з ними пощастило і моїм синам теж.

– А може їм пощастило з вами?

– Не знаю.

– Стефаніє Дмитрівно, в неділю святкуватимемо День Матері, з чим вас і вітаю. А що б ви побажали матерям нашого краю?

– Бажаю усім здоров’я, терпіння і терпимості, бо мама – це найкраще, що може бути в житті. Мама – це підтримка, порада і розрада. Мамою бути нелегко, але мамою бути чудово. То ж дорожіть цим і нехай вами дорожать ваші діти й онуки.


Леся Легіт