A A A
Розмір шрифта: У 12 номері нашої газети ми писали про світ байдужості органів місцевого самоврядування до долі молодої людини, 26-річного Ракоче Віталія. Сусіди хлопця стукали у всі двері, щоб хворому на епілепсію Віталику, у якого померла питуща мати, посприяли: подбали про групу по хворобі, оприділили на лікування... Віталій залишився сам. Сам зі своєю бідою і з способом життя, який залишила йому мама... Втім, він наче уособлював втраченість молодого покоління, якому нікуди іти. Хоч депутат міської ради Микола Гербера і зазначив, що Віталиковий життєвий випадок єдиний на сьогодні в нашому місті, проте, можливо і в меншій мірі, але ця проблема є непоодинока. Так видається.

А чому ми знову повернулися до цієї теми? Відповідь проста. В останньому абзаці статті “На узбіччі життя, або Синдром непотрібності”, №12 нашої газети, ми писали, що ще повернемося до цієї теми і повідомимо читачів як просуваються справи... Минуло два тижні... Можливо ледь більше... Істина тут в одному: нам мріялося про оптимістичну інформацію, на зразок – добро переможе. Але не так склалося, як гадалося. Минулої п’ятниці до редакції зателефонували сусіди. Тривожний голос в слухавці запитав: “А ви знаєте, що Віталика вже немає?” “Як, немає?” – схвильовано відповіла запитанням на запитання я. А думки полинули у минуле.

Чому ми їх втрачаємо?

Я працювала вчителем української мови і літератури у одній із загальноосвітніх шкіл міста. Ракоче Віталик був моїм учнем. Вчила я його української мови з 5-го по 9-й клас. Але чомусь він закарбувався у моїй пам’яті несмілим п’ятикласником, що сидів за першою партою одразу ж коло вчительського стола. Від своїх шибайголів-однокласників хлопчик відрізнявся: був тихим, спокійним. Всі знали, що у хлопчика епілепсія і те, що його мама прикладається до чарки. Це був для неї початок. Пізніше жінка деградувала більше. Що її змусило піти на такий крок – не відомо. Але це стало початком трагедії і її самої, і її дітей.

Родинна трагедія

Сусіди Віталика переповідали, що дідусь і бабуся хлопчика були досить порядними і господарськими людьми. Мали вони дві доньки. Старша Марія вивчилася на вчителя англійської мови і літератури. Працювала у загальноосвітніх школах №№ 5 і 7 нашого міста. Не я одна зазначу: розумна була жінка, дуже розумна, але... немудра, бо пристрастилася до оковитої. Так і пізніше загинула під ножем співмешканця. Поховали жінку. Залишилося тільки співчуття за змарнованим життям. Мати Віталика – майже моя ровесниця, трішки старша од мене. Ми ходили на одну ж дискотеку у районний будинок культури. Красуня вона була... Зустрівши її через багато літ – не впізнала. Від минулої краси не залишилося й сліду... Що робить з людьми горілка?
Не жалує, нищить все: красу, здоров’я, сім’ю, добробут і... дітей. Так сталося із Ольгою, матір’ю Віталика. Хоч сусідка пані Ніна Астребська зазначила, що вміла колись Ольга і в’язати, і спільний коридор у будинку, як хтось попросить, пошити, що й ніхто не вміє, вміла зробити, але...
Але чотири місяці тому поховали Ольгу. Причина? – Горілка. Вона, та сама. Померла Ольга, зібралися сусіди і поховали, як належить.

“Тяжка доля Віталика”

Так стверджували сусіди Анна Черкашина, Марія Матушек, Ніна Ястремська та Юлія Кубіцька “Що він тільки не натерпівся. Бувало, тягне випившу матір на своїх плечах додому. Так ще з маленького. Трохи сварився з мамою. Часто й вона його до хати не пускала. А не раз і сама наливала хлопцеві горілки та і не звертала увагу на те, що в хлопця епілепсія”. “Та нічого йому не буде, ним покидає, як когутом, та й мине”, - зазначила мати. Їй було байдуже, що у її сина було мертвенно-біле обличчя і завжди побите. Цим переймалися сусіди. Але скільки вони могли втручатися у чуже життя?
Навіть за такого тяжкого життя, жити удвох легше. Після смерті матері хлопець залишився без засобів для існування: пенсію по інвалідності не отримував, необхідно було їхати до Тернополя, а коштів не було; жив завдяки тому, що приносили сусіди. Але у хлопця частими гостями були “бомжі”. Та й за атрибутикою побуту, він також став таким. Сусіди його жаліли: “Наш Віталик добрий, злого слова нікому не сказав, завжди вітається”...
...Минулого четверга Віталик із однією старшою жінкою ходив копати город на Горішню Вигнанку. Ввечері жінка дала йому 10 грн. Хлопець був вдома.
А вранці прийшла сусідка Люба принесла їжу. За столом у хлопця сидів “бомж”, котрий останнім проживав у Віталика. “Де Віталик?” – запитала сусідка. “Він – труп”, - зазначив бомж, який в той час сидів як ні в чому не бувало, і їв булку з ковбасою. Сусідка сприйняла слово “труп”, як означення слова п’яний. Віталик лежав доліниць край дивана. Смикнула його за руку – рука була вже холодна... І не останню тут роль відіграла горілка.
В суботу ховали хлопця. Прийшли люди. Але не було друзів, котрі приносили горілку. Навіть було проблемно, щоб хтось ніс труну на цвинтар, який від Залізничної, 90, де проживав Віталик – недалеко... Адже серед тих, хто прийшов поспівчувати були жінки-сусіди.

Йому було тільки 26

Віталик скінчив своє життя у молодому віці. Крапку над “і” поставив сам Господь. Він міг ще жити й жити. Міг виправитися, бо не був до кінця зіпсутим. Він – тяжко жив і скоро вмер. Тільки ця стаття не для того, щоб оправдати хлопця. Ні. Він пішов на суд Божий. Пішов – молодим. Хотілося б, щоб ця історія, хоч когось заставила замислитися... І якщо це допоможе хоч одній людині – значить є результат. У часі всепоглинаючої байдужості головне не бути байдужим хоча б до самого себе.


Леся Легіт