 04.04.2007 - Його життя не зламало, а загартувало...Сьогоднішнє інтерв’ю є великою дякою людей лікареві-дерматологу Ярославу Івановичу Вівчаруку, адже саме з ініціативи вдячних пацієнтів, що зателефонували нам, ми мали унікальну можливість познайомитися з чоловіком непересічної волі, лікарем-поетом і, як його колись називали – з “ходячою енциклопедією”. Доля не шкодувала йому страждань: Ярослав Іванович пам’ятає війну, матеріальні нестатки сім’ї та найбільшим випробуванням у житті стала хвороба. Саме вона змусила передчасно залишити роботу і не дала довести до кінця ще так багато запланованих справ; саме вона гіркотою оповила дні і ночі Ярослава Вівчарука. Недуга не зважає ні на вік, і на характер, ні на професію. Лікуючи інших, сам не зміг обійти пекучого болю, лікарняної постелі. Та йому не дають падати духом його сім’я, друзі, колеги і пацієнти, які до цих пір звертаються за порадою до мудрого лікаря.Кажуть – світ вузький. І це справді так. Завдячуючи телефонному дзвінку людей, що розповідали про Ярослава Івановича, я поспілкувалася у лікарняній палаті із земляком мого батька, адже вони обидва виросли в селі Королівна на Борщівщині, дізналася багато цікавого про батьківщину моїх предків. А ще зрозуміла, що за будь-яких обставин не потрібно падати духом, тим паче, – якщо ти ще потрібен своїм рідним та близьким, тебе люблять, поважають і пам’ятають. “Від дитинства над Нічлавою до старості над Серетом” Ярослав Іванович Вівчарук ділиться своїми спогадами про дитинство: – Дитинство моє було важке, бо то були воєнні часи. Я навіть спогади про це написав: “Від дитинства над Нічлавою до старості над Серетом”. Пам’ятаю дуже добре початок війни, мені було 3 роки, це була неділя і ми гралися під церквою та почули сильний гул, який був від літаків. Люди вийшли з церкви, позбиралися купками і шептали: “Війна, війна”. Потім прийшли німці в село, і майже чотири роки була окупація. Це були дуже жорстокі люди, вони збиткувалися над нашими, молодь ховалася від примусового вивезення до Німеччини. Податки тоді були великі, контингенти. Війна завжди супроводжується лихом: болячками, голодом. Млини позакривали, хто робив жорна – за це розстрілювали. Випивок, так як зараз, в селах не було, якщо спіймали, що женуть самогонку, теж могли розстріляти. У 1944 році прийшли визволителі другий раз і пам’ятаю 20 квітня випав такий сніг, що ми з сестрою сиділи на печі, а німці вигнали корову і коні надвір, то у корови було видно тільки роги, все тіло було закурене в сніг. А через два дні почалася відлига – німці відступали, доріг не було, вся техніка буксувала. Через те в людей забирали перини, верети – кидали під автомобілі, щоб проїхати. За німців я пішов у перший клас. Закінчив початкову школу в рік першої грошової реформи. Після сьомого класу вирішив поступати до Чортківського гідромеліоративного технікуму, який на той час був в нинішньому будинку адміністрації, а гуртожиток був там, де сьогодні бібліотека на вулиці Зеленій. Здали документи з друзями і поселили нас в цьому гуртожитку, а ввечері прийшли міські хлопці і, як кажуть, пустили нам з носа юшку, спали ми на підлозі на матрацах і перелякані цим всім на другий день поїхали додому. Пішов у середню школу у 8 клас в сусіднє село. Але через певні обставини залишив навчання: і туга за домом, і друзі тоді залишили школу. Так я провчився одну чверть – приїхав на канікули додому, захворів на ангіну, потім вже трохи симулював, бо не мав бажання повертатися. У рідному селі в школі організували ми драматичний гурток, їздили по селах грати вистави, але я школярем не був. Ще живе мій дядько довгожитель Г. Ковпак – нині йому 102 роки і він мені казав: “Ти не бий байдики, а пиши і добивайся, щоб середню школу в селі відкрили”. І почали ми під його керівництвом писати в Міністерство освіти СРСР, УРСР, ходили по довколишніх селах збирати підписи і 1 вересня 1952 року відкрили у нас середню школу. Я закінчив її, в школі мені подобались гуманітарні науки, а математиком я був нікудишнім. Літературу дуже любив, в декламаторстві брав участь, і тому мені вчителька завжди говорила, що моя дорога тільки в філологічний. Так я поїхав поступати в учительський інститут, а там набір закінчився. Мене направили в педінститут, а там приймали на мій “улюблений” факультет – фізико-математичний (сміється). Тоді мені порадили іти в університет, але вдома батьки попередили, що я можу поступити лише на два роки, бо вони не матимуть змоги більше мене утримувати. Додому я приїхав ні з чим, а батько домовився з бригадиром про роботу в селі. Та мудрий дядько Ковпак заперечив татові, сказав, що шкода здібного хлопця, що на полі в селі хіба горілку добре навчиться пити, і мене знову відправили в Чернівці, навіть дозволили вчитися 4 роки. Приїхав, поблукав по місті і раптом побачив гарний архітектурний будинок і там метушиться молодь. Підійшов ближче і бачу, що це медичне училище. Зайшов, здав документи, потім через деякий час, екзамени і став студентом. Коли мене запитують: чи десь в підсвідомості в мене жевріла тяга до медицини, відповідаю історією з життя. А саме: коли я був десь в 9 класі захворіла мама. Прокинувся серед ночі від стогону матері, ми з сестрою плачемо, мама вже каже, де її сорочка на смерть, а тато побіг до сусіда-фельшера. Він промив мамі кишечник і рано вона вже поралась на грядках, а то від холодної їжі була кишкова непрохідність. Мені це дуже вбилося в голову: мама вже прощалася з нами, а він своїми руками зробив чудо. І напевно тоді відчув потяг до медицини. Я дуже був задоволений навчанням в медичному училищі. Після того трошки пропрацював, а пізно восени мене забрали в армію. Після служби пішов на роботу в санстанцію, але це мені не подобалось. Треба було сидіти і писати акти, а то ще зараз нема що вимагати – не що те в ті часи стояли тут нафта, поряд ковбаса, мило, пряники. І тоді я вирішив вступати до інституту. Три роки під час навчання я отримував підвищену стипендію – це була вагома допомога. А ще ми з друзямиходили підробляти – грузили на залізничному вокзалі вагони: цемент, сіль. На четвертому курсі одружився – вона на той час працювала в школі-інтернаті, а заочно навчалася у Львівському університеті, закінчувала Дарія Чортківське педучилище. Тоді мені, як сімейному, дали відкріплення по місцю роботи дружини. Штатним, я пішов на роботу в медучилище, але одночасно працював у лікарні. Вісім років працював в медичному училищі, а потім перейшов в шкірний диспансер. Там я працював до серйозних проблем з моїм здоров’ям: був і ординатором, і завідуючим відділом, і головним лікарем, а потім сталася біда – прооперувався в Києві спішно, після того став інвалідом. Часом падаю у відчай, бо біль дуже виснажує. До всього можна звикнути, але до болю не звикнеш. А як трошки попустить, поколять – тоді хочеться жити. Жити заради дітей, онуків, дивитися на світ, тішить те, що приходять старі і нові пацієнти. Не заради заробітку, а тому що розумію, – ще комусь потрібний. Друзі, колеги приходять поговорити. Маю двоє внучат по синові: старша внучка навчається в моєму рідному інституті, а молодша, на першому курсі в Чортківському педучилищі. Донька проживає з нами, неодружена. Не тільки лікар, він – поет Наша розмова з Ярославом Івановичем розпочалася з його творчих доробків, які він залюбки декламував. У нього є вірші, присвячені друзям, рідним, колегам, студентам, з якими навчався. У кожному творі відчувається український дух, який малюється уявою лікаря-поета. Присутня з нами його дружина Дарія Йосипівна підказує про його кумедний випадок в школі на уроці математики, де учень Ярослав замість короткого математичного пояснення широко та художньо розписав задачу, за що й отримав непогану оцінку. І вчителька жартома сказала, що зачитає усім найкращий твір з математики. Мене особисто до глибини душі вразив реквієм – пам’ять, написаний у вересні 2005 року та присвячений щирим друзям, товаришам, що передчасно відійшли у небуття. Ярослав Іванович написав його до зустрічі випускників і зачитав мені зі сльозами на очах. А я, в свою чергу, хочу запропонувати його читачам нашої газети, який мимоволі викликає сльозу, а душа проймається трагізмом наших жителів, скалічених доль перерваних жорстокою та невблаганною смертю: Реквієм – пам’ять Крізь болі пелену я бачу вас щоночі Ще юних, запальних і посивілих рано. Всміхаються з глибин не вицвілі ще очі У спогадах субтитрами з погаслого екрану. Життя своє коротке прожили ви достойно, Дороги прокладали в борні добра і зла. І рвали жили й серце, не щадили гойно – Свічу дали другим й згоріли ви дотла. Навіки змовкла пісня і струни обірвались, Ваш спокій береже лиш кам’яна плита. З далеких повоєнних дитячих літ озвались Два страшних слова – вдова і сирота. То ж мовчки підніміть вина терпкого чашу За пам’ять їхню, за труди й діла. Згадайте згаслу молодість й студентську юність нашу З сакраментальним – а наступний хто? – Можливо – я... Літературний талант був присутній у пана Ярослава з юних років, але відкрився у своїй повній силі лише тоді, коли він зазнав страждань від невблаганної недуги. Ярослав Іванович ініціював зустріч випускників у рідному селі, хоча підступна хвороба вже тоді не давала можливості пересуватися самостійно. Інвалідний візок став його транспортним засобом, як по-доброму жартують колеги, а дружина Дарія – персональним водієм. Ярослав Вівчарук щиро вдячний колегам по роботі, усьому медперсоналу, бо вони ніколи не залишаються байдужими до його біди. Він поіменно відзначав їх – щирих та добросердечних, але я боюся випадково упустити когось, і тому не перелічую. Та Всевишній знає кому віддячити сторицею за добрі діла. Болить, щемить у серці політиків нечиста гра – “Дуже тривожна ситуація в нашій країні”. Я так як і більшість людей розчарований в усьому. Два роки тому було таке велике піднесення! Сільські люди є дуже розумні, філософсько розвинуті, у них проста селянська філософія. Моя покійна мама мала 2 австрійські класи, а пам’ять прекрасну зберегла до смерті, померла на 95-у році. То вона під час початку відлиги всі публікації з преси повирізувала і в хронологічному порядку підшила, пропонувала усе це мені читати. Вона казала: “Діти, з того нічого не вийде, бо в нас вже було не один раз таке. Ми є не та нація, ми самі себе розіпнемо”. Під час Помаранчевої революції я щиро вірив в кращу долю нашої Вкраїни – та нема в нас свого предтечі. Дуже розчарувався я в Президентові. Президент повинен мати міцну волю, прислухатися до всіх, але мати свою точку зору. Ми мали все, перемогли на виборах з таким фурором, і що з того вийшло? Друзі, оточення, куми, швагри збили Ющенка з пантелику. І навіть, якщо він видасть указ про розпуск парламенту, то є цілий ряд таких речей, якими можуть скористатися узурпатори влади. І я не вірю, що можуть вже бути зміни на краще. Крові нам не треба, а вони так просто владу не віддадуть. На краще йшло, але ми те втратили. Я читав, що нам багато шановний міністр освіти казав, що в класах буде три парти, а діти будуть вчитися стоячи й босі. Спершу подумав, що це жарт, але до 1 квітня було ще далеко. Настоячи – для того, щоб була осанка, а босі – для того, щоб загартовувалися. Але це молодий вік – може бути варикоз, особливо в дівчат, коли будуть весь день на ногах. Якщо займати таку високу посаду в галузі освіти і так “дбати” про майбутнє держави, додуматися до такої дурні. Я роздумав собі усе і зрозумів, що під цією заявою-експерементом можливо Ніколаєнко прикриває дуже велику політику. Якщо держава наша буде так йти, як казав Азаров: “Давайте аплодируйте нашим достижениям...”, тоді наступні покоління підуть до школи так, як ми ходили – босі, і парти не буде, тому що будуть палити, треба чимось буде загріти дітей. Газ коштуватиме шалену ціну і не буде можливості ним користуватися. У всьому є прихований дуже тонкий смисл – у словах та висловлюваннях наших, політиків. Таке наше майбутнє... Усе на двох ділили – смуток й радість Ярослав Іванович та Дарія Йосипівна прожили в парі багато років, виховали двох дітей, як і присягали, – до нині ділять смуток і радість, підтримують один одного у всьому. Дарія Йосипівна: “Я працювала в школі-інтернаті, весь день на роботі, а Ярослав вранці діток відводив у садочок, а потім гуляв надворі. Та якось він сказав мені: “Або – в Чорткові, або ти – в інтернаті”. Потім я працювала в дитсадку, а пізніше інспектором з дошкільного виховання. А Ярослав дуже відповідальний лікар, навіть будучи на лікарняному ліжку та страждаючи від жагучого болю, не зміг відмовити хворій жінці, що приїхала до нього за порадою. Отакий він в мене – клятва Гіппократа для нього основне” – ділиться дружина Ярослава Вівчарука. Нехай щастить цій сім’ї, а здоров’я не звертає з стежин до їхньої оселі, бо лікар Ярослав Вівчарук потрібен своїм рідним та близьким, знайомим та чужим. Хай опікується людьми непересічної долі, незламної волі Христос, воскресіння якого ми незабаром святкуватимемо. Ірина Зенчак-Гулька Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=431 |