 21.02.2007 - Якщо ми горіти не будемо, хто тоді розвіє пітьму?Ми так часто мовимо про «зірковий» час! А зіркою - такою собі звичайною, майже смолоскипом, можна народитися й сьогодні. І не просто народитися, а палати вже упродовж шести десятиліть. Багато це чи мало для людського життя? Вочевидь, не надто багато. Однак Учитель від Бога, історик, краєзнавець та громадський діяч (які тут лише епітети не спадають на думку!) Степан Бубернак є справжньою зіркою.Сьогодні він - гість нашої сторінки.  - Степане Івановичу, ось ці слова:Якщо я горіти не буду, Якщо ти горіти не будеш, Якщо ми горіти не будемо - Хто тоді розвіє пітьму? і є Вашим гаслом? - Так, упродовж усього мого свідомого життя. А хіба можна інакше? - Зазирнімо у день вчорашній. Тепер це історія, але Ви - один з кращих піонервожатих не тільки України, а й Союзу (!), лауреат премії імені Ленінського комсомолу. Адже було таке? - Так, було. Скільки добрих справ започаткували тоді мої «ластів`ята» - це я так любовно про вихованців. Ну, добре, а що, скажіть, було поганого в тимурівському рухові допомагати стареньким, слабосилим людям, яким тепер допомагає держава, або ж у своєрідному покаранні двієчників - тих, хто погано вчився? Загалом нічого поганого не бачу у слові «піонер», що означає перший. Піонери є в Данії, Іспанії, Швеції, одне слово, - у 60 країнах світу. - Степане Івановичу, я пригадую, уже за України, десь 1991-1992 рр., Ви відважились «тримати» у своїй Ягільницькій школі піонерську організацію. Це вже справді було нечуваним «нахабством». - Абсолютно не було, хоча дехто, може, так і думав. Мої тодішні піонери носили на шиї жовто-блакитні галстуки і вивчали, аби вступити до організації, «Декалог»! - Отже, то були вже піонери зовсім іншого пошибу? - Справді іншого. Узагалі піонерський рух (маю на увазі радянські часи) виник на основі і щось на кшталт пластунів. Ми й повторювали їх у 1992 році, як ви згадуєте. Це була СПОУ - Спілка піонерських організацій України, добровільна спілка дітей та дорослих - усе, як в Пласті. Піонерів СПОУ об`єднувала любов до України, рідного краю, бажання зробити наше життя кращим, добрішим, справедливішим. Піонери спілки збиралися разом, щоб об`єднати зусилля для добрих і корисних Україні справ, а також утвердити себе серед людей і для людей. - Ви сміливий, коли б не сказати, відважний чоловік, якщо пішли на це, бо в часи крайнього радикалізму задля України не кожен міг Вас зрозуміти. - Мабуть, так воно й було. Однак ягільницькі школярі пройшли СПОУ. І це - добре. Бо ми й організовували фольклорне свято «Українська зіронька», і ярмарок дитячих виробів, і збір активістів туристично-краєзнавчої експедиції «Козацькими шляхами» на острові Хортиця, і багато ще дечого різного, національного. - Степане Івановичу, запитання, як кажуть, «на засипку»: Ви ніколи не відступали від свого гасла? - А хіба личить відступати? Тим більше людині, в котрої за плечима - майже 60? - Але ж пітьми не поменшало й донині, Ви згідні з цим? - Звичайно. Проте я завжди відношу себе до таких собі «білих ворон». А може, то відносять люди. Їх видно здалеку у зграї чорних, та через це їм нестерпно важко. Бо таки їм (і нікому більше!) дістаються найперші, найсильніші удари... - Випробування - тим більше - на усе життя - -справді не з легких. Однак кожна людина свідомо обирає свій шлях. Ви, очевидно, належите до тих яскравих особистостей - перепрошую за вислів, котрий може бути сприйнятий за лестощі, - котрі «при ваших» чи «при наших» йдуть на прю проти сірості, хамства і підлості. Адже так?  - Знаєте, про самого себе судити важко. Нехай скажуть люди.- Люди вже й сказали, обравши Вас на одну каденцію депутатом до районної ради і довіривши очолювати комісію соціально-культурного розвитку району та на три чи то чотири каденції - до сільської, Ягіьницької. - Знаєте, моя депутатська робота чи діяльність, - то, мабуть, окрема тема розмови. - Я знаю, упродовж всієї нашої бесіди Ви чи не найчутливіше очікуєте тієї миті, коли поведемо мову про, кажучи образно, Ваших «дітей» - про книжки. - До певної міри - так. Досі спромігся видати їх 14, готую 15-ту. Про що вони? Це - книги з історії рідного краю, дидактики. - Мені-то добре відомі майже всі, а ось читачам... Давайте перелічимо хоча б декотрі, щоб «вималювався» профіль Вашого стилю, Вашого напрямку роботи. - Гаразд. Поміж написаного - «Легенди про Ягільницю», «Доля моя з Україною злита», «Читальня «Просвіти» в Ягіьниці», «Мала сакральна архітектура в Ягільниці», «Ягільниці -555», «Глосарій історичних понять і термінів», «Нетрадиційні типи уроків історії» та ряд інших. - Зупинімось хоча б на тому, що запам`яталося найбільше мені. Не хочу виставляти напоказ своє «его», однак як редактор багатьох Ваших «дітищ», мені здається, маю на це право. Ось, скажімо, книжка-нарис про Вашого земляка Степана Батюка. - Нарис чи документальна повість, як поставили мені підзаголовок у видавництві. Книжка називається «Степан Батюк: учитель, митець, людина». І цим, мабуть, мовлено багато. Він був простим сільським бібліотекарем. Проте зостався у пам`яті односельців на все. - Пригадую, як зворушливо й сокровенно Ви оповідали про читальню «Просвіти» в Ягільниці. - Бо й справді є про що розповісти. Усе почуте, накопичене - з вуст моїх односельців, котрі бережуть пам`ять рідного роду, свого народу. - Степане Івановичу, а ось переді мною - «Відкритий урок. Методика. Практика. Досвід». Це - методичний посібник на допомогу вчителям історії. До того ж, як початкуючим, так і досвідченим. Отже, Ви маєте таке право? - Можу сказати, що маю. Постараюсь перелічити чому. Маю звання переможця у районному конкурсі «Учитель року-1996», фіналіст Всеукраїнського конкурсу «Класний керівник - крок у ХХІ ст.». За підсумками атестації мені присвоєно звання «Старший вчитель». Двічі «Відмінник освіти України» (1998, 2000 рр.). Член Всеукраїнської спілки краєзнавців. Заслужений працівник культури України (2003). - Знаєте, щодо працівника культури мова піде нижче. Надто вже хочеться ще трохи погортати сторінки Ваших книжок. Відкриваєш, скажімо, збірник сценаріїв шкільних свят «На калині мене мати колихала» - і оживає, постає перед очима Україна, така мальовнича, така до болю рідна... - Книжка видавалася ще 1999 року. І була надто потрібна вчителям, класним керівникам, педагогам-організаторам, студентам педагогічних навчальних закладів... Усе побудовано на власному досвіді роботи. Що в книжці? Сценарії шкільних свят «Україно, мій духмяний дивосвіт, через терни йшла до волі стільки літ», свято-зустріч з вояками УПА «За тебе, свята Україно, до бою снага нас веде», сценарій літературно-музичного ранку «Без верби та калини нема України»... А ще - козацькі забави, український вертеп, суто ягільницькі вечорниці, родинне свято «Роде наш красний, роде наш прекрасний», відроджене із забуття Свято Матері... - Ви, колишній ідеолог (!), відчуваючи «вседозволеність» за нинішніх сприятливих до цього часів, ось так собі берете та й починаєте описувати духовні храми, зокрема, церкву Вознесіння Господнього у тій же Ягільниці. - Справді, це - історико-публіцистичний нарис про пам`ятку архітектури ІІ половини ХІХ ст. Робота над ним разом з моїми земляками принесла надзвичайнно багато задоволення. - Вочевидь, було б гріхом не згадати про ще одне Ваше «дітище» - музей історії села, котрий ще у 1990 році дістав звання народного. - До слова, Ви минулоріч побували ж у ньому? - Так, мені поталанило. Звісно, не кожне село може похвалитися таким музеєм, який фактично є краєзнавчо-просвітницьким осередком, таким собі згустком народної віри, надії та любові, добра, довіри, уваги. Однак вже тепер візьмімо та й перейдімо до теми іншої, розпочавши її мов би жартома. Отож, пане Степане або, як Ви іноді любите називати себе - теж в жарт! - граф де Бубернак, торкнімося Вашого родинного коріння, котре «тягнеться» з Лемковини, адже так? - Так, я - родом з лемків. І тепер, коли ця етнічна «гілочка» нашого роду забриніла-защеміла так болюче, намагаюся не обминати жодноЇ із лемківських сходин, повсюдно вкладаючи часточку свого серця. - Понад те, Ви створили у Ягільниці чоловічий вокальний ансамбль «Любисток», котрий вже й здобув звання народного, адже так? - Пісня завжди була часткою душі українця. А любисток - це перлина карпатських гір. Тож у такий спосіб і передаються почування щирої і широкої душі. - Оруда ансамблем - то данина Вашій першій за ліком професії культармійця? Чи Ви, ставши учителем, десь глибоко, в сховках власної душі, ним і залишилися? - Ого, Ви знаєте, ось це - доволі складне й філософічне запитання! Навіть не збагну одразу, що ж то відповісти. Мабуть, що так. Перепрошую за нескромність, однак тепер, у 2003-му, мені ж за щось присвоїли звання заслуженого працівника культури України! А якщо серйозно, то намагаюся виховувати своїх учнів через призму краєзнавства, демократизації, народознавства. - Одне слово, мабуть, ми в своєму районі щасливі тим, що маємо таку неординарну особистість, яка вміє перебувати постійно в пошуку, у творчому, історично правдивому підході до життя, діяти безперервно, наполегливо домагатися мети і неодмінно доводити розпочату справу до кінця. Це - складові Вашого педагогічного кредо? - Ні, нізащо не погоджусь. Це - складові мого життєвого кредо. - Якщо ми горіти не будемо, хто тоді розвіє пітьму, так? - Неодмінно! - Степане Івановичу, під завісу розмови - традиційно про плани. Ви щось там згадали про останню в часі, 15-ту книжку, над якою працюєте. - О, це буде «Таємниця Ягільницького замку». Щось таке загадкове і досі не бачене, тобто не читане. Однак нехай мине час. - Ну що ж, успіхів Вам на щодень і на майбутнє! - Спасибі! Запитувала Анна Блаженко Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=375 |