 07.02.2007 - Семен Уруський: “Почуття з роками не старіють”Подружжя Уруських, мабуть, знає кожний корінний чортківчан. Їх практично ніколи не можна зустріти порізно: минають роки, а вони, мовби й не помічають змін літ, пір року, ідуть містом разом, незмінно взявшись попід руки. І немає у цьому ні фальші, ні показості. Акустичність малого міста, де чутки розбігаються зі швидкістю світла, не здатна привнести дещицю гіркоти у цей закохано-тріумфальний хід Людмили Павлівни та Семена Івановича Уруських... Вони не тільки пара, що шанобливо і любовно ставиться до свого партнера по життю, вони шановані в місті музиканти, викладачі. Чортківського педагогічного училища ім. О.Барвінського. Втім, щодо викладацької справи у Чортківському педагогічному училищі, то тут цілком доречно вартує й назвати їхнього молодшого сина, відомого на наших теренах композитора Ігоря Уруського. На нашому фото ми бачимо їх трьох. Але то ще далеко неповна сім'я. Втім, давайте за порядком.– Людмило Павлівно і Семене Івановичу, знаю, ви не народилися в Чорткові, хоч скільки літ, прожитих тут, і якось складно від'єднати вас від нашого міста. І все-таки, звідки ви родом? Людмила Павлівна: – Ні, звичайно, ми не чортківські, але з Тернопільщини. Я із Зборова, а Семен Іванович із Борщова. Тут в Чорткові я вчилася. Як медалістка без вступних екзаменів вступила до педагогічного училища. То був 1957-й рік. Якраз цьогоріч минає п'ятдесят років. У 1960 році в училище прийшов Семен Іванович працювати. – Семене Івановичу, пригадуєте ті дні? – Я служив в ансамблі пісні і танцю Балтійського флоту. У Чорткові навчався мій племінник і розповідав як тут гарно в Чорткові, які хороші викладачі в училищі. Він мене так заохопив що я звільнившись з лав армії, прийшов сюди в училище запитатися чи потрібен їм такий спеціаліст як я. До речі, ще до призову в армію, я працював вчителем співав в одній із шкіл. Але я вам переповім таку гарну історію, коли я вперше прийшов сюди в училище. Зайшов я у приміщення цього навчального закладу, підіймаюся сходами на другий повер і чую як у хоровому класі хор виконує Сабадаша “Марічку. Мені складно охарактеризувати той стан, коли я почув, як майстерно і чудово співає цей хор, аж мені дух захоплювало. Я ж тільки повернувся з армії і через армійські роки не чув української пісні, а тут враз до мого слуху донеслося таке диво.Я навіть сльозу пустив... Мені самому захотілося співати разом з тим хором. Але я зайшов до тієї аудиторії і запитав, де можу знайти директора, сказав у якій справі прийшов, то порадили спочатку звернутися до завуча. А завуч тоді працював в учительській. Я зайшов до нього, представився, сказав про мету свого візиту, назвав свою спеціальність – деригент хору і зазначив, що можу бути викладачем по класу домри. Завуч зрадів моїй появі, бо якраз два “хлопці”, яких залишили викладати після училища, мали йти “в армію”. І сказав, щоб назавтра з документами я з'явився до нього. Бо один з тих, що йдуть в армію, якраз був хоровик, тобто за моєю спеціальністю. Так в жовтні 1960 року я прийшов викладати сюди в училище. – І училище було на той час цілком іншим, аніж тепер? – Колектив був не дуже великий. Директором був Павло Іванович Назаренко. Він був заслужений вчитель України. Дуже цікава особистість. Так я почав під його керівництвом працювати. – ...Як ж то Ви зустрілися з Людмилою Павлівною? Людмила Павлівна (сміється): – Ото було дуже смішно. Стояла осінь. У ті часи в осінні дні нас відправляли на колгоспні поля збирати буряк аж на цілий місяць. А мені кажуть ти, знаєш, в училище прийшов новий вчитель, такий собі моряк. А я, відповідаю: “А, велике діло. Подумаєш, моряк...” І так ми поверталися з дівчатами “з поля”, йдемо згори, а він – назустріч. Так ми й побачилися. У нас тоді теж був ансамбль дівчатка “Веснянка”, вона так співала, - продовжує далі Семен Іванович, - і я її в тому ансамблі запримітив. Я й сам співав. У нас був чоловічий квартет в інструментальному супроводі. Ми виступили, потім – дівчата співали свої веснянки. А мої колеги педагоги допомагали мені підшукувати пару, кохану дівчину. Ось і один мені каже: “Ти приглянься, є у нас така Коструба Людмила Павлівна, вона і відмінниця, і дуже гарна собою. Я ж так дивлюся на дівчат, які співають і думаю: “Ой, котра ж то з них? А, бачу, гарна, дійсно”. І так вона мені до серця припала... І знаєте, вона, коли була молодою, вміла посміятися, пожартувати, а мені це в ній дуже подобалося. Були жовтневі свята, після них – вечірка. Одного разу після тої вечірки я відважився її провести додому. А коли її провів і повертався, то зрозумів, що це вже буде багато разів, що вже не раз буду її проводжати. Мені сподобалося. Так цього року буде вже 45 років, як ми разом. 1 липня 1962 року у нас було весілля. – Скільки Вас пам'ятаю, Ви завжди разом. Як Вам так вдається йти крізь роки і вміти слухати один одного? Семен Іванович: – Коли є почуття один до одного, коли є повага один до одного, коли є таке, що багато справ треба все вирішувати спільно – то і є добрі стосунки. У нас ніколи за все життя не було такого, щоб ми розприділяли повноваження: ось це має робити жінка, а це – чоловік. У нас було усе обумовлено само по собі: у дружини є свої обов'язки, у мене – свої. І так були ми виховані у своїх батьків, що потім нам дуже легко все вдавалося в спільному житті. Я знав свої обов'язки як мужчина, а дружина – свої як жінки. У нас ніколи не виникало з цього приводу жодних проблем. А те, що ми постійно ходимо разом, то я вважаю тут немає нічого дивного, немає нічого штучного. Так складається наше життя: йдемо на роботу – разом, бо обоє викладаємо в педучилищі, повертаємося – також разом. А потім коли треба щось допомогти один одному, коли ідемо за покупками на ринок – теж усе зрозуміло. Бо необхідно і сумку нести. Людмила Павлівна: – А часом і просто порадитися треба. І так ми живемо. Семен Іванович: – Це не виходить у нас штучно, просто є таке у нас взаєморозуміння. – Чи не було у вашому житті періоду сімейної кризи? Семен Іванович: – Ні такого не було. Можливо як і в кожній сім'ї бували десь і гостріші моменти. Але не виходило за рамки моралі і нашого спільного сімейного життя. Однак, бувало так, що десь дружині треба було зрізати гострі кути щодо мене. А можливо і мені трохи більше, бо вона у мене гостріша за характером. Але ми все добре ладнати. Людмила Павлівна (сміється): – Я трохи з перцем у нього, з перцем... Семен Іванович: – А я більше поблажливий. Людмила Павлівна: – У нас так було, як я синів десь там добре прикрутила, то чоловік їх трохи попускав. – У Вас двоє дорослих синів. Ким вони стали? Людмила Павлівна: – Старший Олежик проживає в Києві. Але нехай скаже чоловік, він трохи краще це переповість. Семен Іванович: – Олег закінчив Суворівське училище з відзнакою, а потім – вищий інженерно – авіаційний інститут. Як кращого випускника, його залишили на кафедрі асистентом. Захистив дисертацію кандидата технічних наук і перейшов працювати в Міністерство оборони. Відтак, був начальником управління космічного агенства України. Потім пішов в РНБО, був начальником управління, і коли він працював у Раді національної Безпеки і оборони – захистив докторську. Потім працював у міністерстві – заступником міністра промислової політики. Людмила Павлівна: – А наш Ігор закінчив з відзнакою Тернопільське музичне училище, потім – Київську консерваторію, композиторський факультет. Навчався в професора М. Дремлюги. Тепер викладає у нашому педагогічному училищі. Випустив чотири збірки своїх творів: “Шість багателей” (для фортепіано, хорові твори: “Одкровення”, для хору і ансамблю: “Струни душі моєї”; хорові твори та обробки українських народних пісень для дво-трьоголосого хору і для дитячого хору. Пише пісні на слова наших місцевих авторів Романа Пахолка, Михайла Кота та Г.Сеньків-Петрівської, а також – на слова Івана Франка, Лесі Українки... 15 березня у нас буде творчий звіт, творчий вечір “Струни душі моєї”. (Коли Людмила Петрівна переповідала про синів на очах її теплилися сльози – сльози радості – Авт.) – Це щастя для батьків виховати таких дітей. Чи є у вас онуки? Людмила Павлівна: – Маємо двоє онуків від старшого сина (молодший неодружений). До речі, дружина старшого сина також походить з Чорткова, з дому Новіцька. Вона закінчила музучилище і консерваторію “по скрипці”, грає в дитячому музичному театрі. Виховують вони двоє синів: одному 21 рік, другому – десять. – Часто щастить бачити онуків? Людмила Павлівна: – Так. Вони приїжджають часто, майже кожного літа вони відпочивають у нас. – Ми не дарма зачепили тему вашої сімейної вірності і взаєморозуміння. Зараз чомусь це стало рідкістю. Але я знаю, коли буду комусь бажати добра, то обов'язково побажаю жити так, як Уруські... Людмила Павлівна: – Необхідно, щоб була взаємодопомога і розуміння. Семен Іванович: – Це ще залежить від спільності інтересів. Ми з дружиною обоє музиканти, працюємо разом, обговорюємо все разом. У нас часом буває так: педрада на роботі і педрада вдома. Але все ж таки, попри все, я ставлю на перше місце – почуття. Почуття з віком не старіють. Я інакше не вмію. Так мій внутрішній голос каже, що ця жінка мені мила і рідна. Поважаю свою дружину і люблю. Думаю, вона мене – також... – Семене Івановичу, коли мені не зраджує пам'ять Ви раніше були заввідділом музвиховання? Семен Іванович: – Так. Двадцять років – з 1965 по 1985 роки. За цей час, я хочу сказати, мені пощастило працювати з добрими досвідченими педагогами. Не менш пощастило із керівництвом училища. Як я уже згадував, перший мій директор – Назаренко, а так – А. Підручний. Їх обох уже, на жаль, сьогодні немає. Добру славу для училища створили і нині сущі Й. Гуменюк і теперішній директор Б.Гречин. Кожен з них вкладав у навчальний заклад свою лепту. І тому ви бачите красиво задбане приміщення і розмаїття талантів. – Знаю, окрім педагогічної діяльності, яка є основою, Ви займаєтеся і плідною громадською... Семен Іванович: – Ми виступали з дружиноюна усіх урочистостях. Я був керівником хору, співав у квартеті і – як соліст. Людмила Павлівна грала в ансамблі баяністів, а тепер років тридцять – в оркестрі народних інструментів, яким керує теперішній заввідділенням талановитий Петро Гарбуз. Десять років я працював у районному будинку культури хормейстром капели бандуристів, якою керував наш місцевий кобзар Олег Шумилович. Це було десь із 1979 по 1989 рр. В основному капела складалася з інтелігенції Чорткова: викладачі мед і педучилищ, медики, працівники підприємств і установ міста, а основу складали викладачі музичної школи і студенти педучилища. З капелою ми багато разів виступали по телебаченню, були у Каневі, брали участь в республіканських та обласних конкурсах. У ній було задіяно близько 50-60 осіб. Це була потуга. Чортківська капела бандуристів славилася і своїм репертуаром, і своїм мистецтвом. – Що Ви скажете про теперішнє засилля “попси” у нашому телебаченні і на сцені? – Звичайно, молодь любить усе красиве. Але ми не дбаємо про те, щоб вона слухала хорошу музику. Сьогодні нам пропонують музику не для голови, а для ніг. Забуваємо, що музика розвиває почуття в людини, робить її глибшою, змістовнішою. Музика – це диво, яке не підвладне часові, але керує нашою душею, розкриває її і наповнює. – Чи складно працювати з молоддю? Яка вона, теперішня молодь, на вашу думку? Семен Іванович: – Сьогодні, на жаль, відчувається розшарування у суспільстві. Це видно і серед молоді. Але вона тепер більш відкрита, більш відверто іде на діалог. Може сперечатися часом не вистачає тієї наполегливості, яку мала молодь раніш. Але як казав М. Рильський і я це все повторюю: “Я молодий, бо з молодими працюю”. – Щоб Ви побажали нашим читачам? Семен Іванович: – Щоб для свого інтелектуального розвитку читали різноманітні жанри літератури. Особливо наших українських авторів. Це збагачує людину. Хотів би побажати нам усім, щоб до Чорткова приїжджали багато хорових колективів, музикантів, котрі виконують класичні твори. Класика розвиває душевність людини, почуття. А почуття ніколи не старіють. Це, ми, люди з роками старіємо, а почуття – ні. Олександра Іванців Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=356 |