 24.01.2007 - Батько ''Червоної калини'' - наш земляк(Продовження, поч. у №2)Попід вікнами веселої хати, дихаючи вогнем у промерзлі шибки, топталися і бубоніли розгнівана Кліо: “Вертеп, кажете... ось і Циган з козою, і Смерть з косою, і Жид з калибою... а то хто? Москаль з крісом... думаєте Ірода подолати, дитятко Боже захистити... А не знаєте, що ще прийде Ірод на вашу землю, і москалі йому будуть вірно служити... Буде вам ще вертеп на цілий світ... буде...” Та й поминула за село, та й покинула Україну. Скривився малий Степанко й заплакав. Споваджнілі гості покидали хату, обдаровані щедрими гостинцями та божим благословенням місцевого пороха, співаючи “Многая літа” господарю й господині, великій родині. Якщо ви ніколи не були у Шманьківцях, то обов'язково завытайте! Це село прекрасне у будь-яку пору року. Величава долина р. Нічлави постаэ такою нерукотворною красою, що серце завмирає! А соснина на пагорби, а стави понад греблею – це справжній туристичний райський куточок нашого краю!.. Це – Опілля, порганиччя Прикарпаття і Поділля. Це славне село колись лежало в центрі трикутника: Тернопіль-Станіслав-Чернівці. Сьогодні воно “тупикове”. Та ж хіба ми не не в силі повернути йому статус фестивального, запросити гостей до колиски славетного автора Гімну стрілецької слави “Ой у лузі червона калина похилилася...” Бо це вже на нашій совісті – шанувати чи ні... “Нема кращої дороги в світі, що веде теплого літнього ранку від Шманьківчиків до Шманьківців, - ділиться своїми враженнями Надія Мориквас, - дорога білокам'яна, рівненька, як велотрек, весела і вільна, в неділю і бусики тут не ходять, - хоч співай, хоч танцюй. Ніхто не почує і не побачить – дорога ця загубилась у всесвіті.ю навколо поля без меж і жодного опізнавального знаку. Церква разом з горбом зникла давно і давно вже б мало бути друге село... Шманьківці виринули несподівано, мов з-під землі. Ще було видно далекий горизонт, а вже біла дорога, здається, спіткнулася об якийсь квадрат. То був дах першої хати з червоної дахівки. Село лежало у величезній долині, під ногами”. Давайте разом привідкриємо завісу химерного сплетива історично павутини, яка сповила й утаємничила для нащадків ім'я Степана Чарнецького відомого й популярного серед його сучасників поета - “молодомузівця”, режисера першого професійного українського театру Галичини “Руська Бесіда” що став праматір'ю Львівського драмтеатру ім. М Заньковецької). Чому так сталося, що до 1990 року навіть ніхто з односельців не пам'ятав нічого про родину Чарнецьких? Як вдалося вирити таку глибоку могилу безпам'ятства у рідному краї? Чому ми протягом сторіч дозволяємо “з нашої слави робити забаву світові на сміх”? (Дякую за пісню ансамблю РБК ім. К.Рубчакової “Меломани” - Авт). “Адже саме зі сцени приміщення Чортківського Народного Дому у березні 1914 року зійшло “Сонце Руїни” - вистава за п'єсою В. Пачовського про героїну козацької доби” - так хотілося мені написати про виставу “Руської Бесіди” в Чорткові. Але насправді було трохи інакше. Цей будинок, який ми сьогодні називаємо Народним Домом ім. К.Рубчакової, був вибудований польською владою для потреб польського суспільного життя у 1908 році. А “хлопи”, “русини”, “бидло”, чи то пак українці, мали вдовольнятися жертовною грою, у театральному шатрі українського столичного (але мандрівного!) театру в Галичині, цього українського театру, якого доля ще й сьогодні така схожа із циганськими шатрами... У 1913 році тих кілька міст, що мали свої (зали) – такі самі, що ними розпоряджалися українці (точніше, українські установи), були всюди заняті “на кіно”... (приблизно на десять вечорів у рік мають вони відступити салю на виставки українського театру)... Кіно грало майже до години в котрій мала починатися вистава... А всі інші міста й містечка?! Треба було виходити ноги,... щоби дістати неукраїнську салю (залу – Авт). На виставу українського театру. А де цих труднощів не було, там виринала нова перешкода у формі незабутнього спомину про неоплачений за салю довг одного з попередніх директорів чи підприємців. В таких умовах працює український театр на галицькій землі вже 70 років!” - писав С. Чарнецький у грудні 1933 року у часописі “Новий час”, друкуючи свої новели “Моя мандрівка з Мельпоменою”. (Далі буде). Віра Дмитрів, педагог Палацу позашкільної роботи Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=343 |