 24.01.2007 - Час газетним рядком, або Шістнадцять запитань через шістнадцять роківІм`я журналіста від Бога Зіновія ФРИСА і нині, по перебігу 16 літ відтоді, як він залишив наше старовинне місто й районку, у багатьох простих людей, читачів (а газета тоді, без всіляких там «натяжок», мала тираж понад 18 тисяч примірників), як кажуть, на слуху. І не тільки в переносному, а й у прямому розумінні слова: адже він уже майже десятиліття торує свою журналістську стежку на радіо «Свобода». Журналіст районки Анна Блаженко - натепер одна з тих, хто працював тоді із Зіновієм Фрисом, зв`язалася з ним по Інтернету - всесвітній інформаційній «павутині» - і адресувала туди, до Праги, своїх 16 запитань. - Зіновію Петровичу, пригадуєте 1990 рік, коли Ви разом з передовими «умами» громадськості нашого міста, району буквально «воювали» за те, щоб районка стала незалежною?! Тепер - уже рік! - в Чорткові є незалежна газета «І плюс», котра у кожному номері декларує гасло, що й місцева преса може бути цікавою. І не просто декларує, а досягає цього. Що скажете з такого приводу?- Звичайно, Аню, я це пам`ятаю. Це було, звісно, наївним на той час. Адже я хотів, щоб партійна районна газета, яку я редагував, стала незалежною ...від райкому партії! Такого «нахабства» ніхто б не допустив. Якщо ви маєте зараз справді незалежну газету, то я безмежно радий. Краще пізніше, ніж ніколи. Це чудово - залежати лише від читача. - Свого часу Ви пропрацювали в Чорткові два з половиною роки. Однак ті часи жовто-блакитної «відлиги», загальної ейфорії в суспільстві, а відтак і здобуття Україною незалежності, були настільки цікавими, насиченими подіями, що, здається, упродовж 2,5 року прожите ціле життя. А як Вам? - Це був чудовий час - час великих сподівань. Щасливий, що був тоді редактором чортківської районки. Це був, якщо хочете, мій зірковий час у журналістиці, у всій моїй журналістській практиці. Кажу без перебільшення. Нічого подібного я більше не переживав. - Які спогади тепер, з висоти прожитих літ, будить у Вашому серці наш старовинний Чортків? - Чортків залишив у моїй пам`яті дуже добрі спогади. Тут зустрів чудових людей, а в редакції - ще й чудових журналістів, які дуже фахово робили свою справу, нікого не боячись і не зазираючи нікому до рота. Як редактор я це тільки вітав. Значною мірою це вже тоді була незалежна журналістика, бо ми вже нікого й нічого не боялися. Але цей період тривав не дуже довго. - Що і які люди запам`яталися Вам під час роботи в газеті найбільше? З ким би Ви тепер, по перебігу стількох літ, хотіли б зустрітися? - Я би з усіма хотів працювати, якби така можливість раптом була у мене. Кожен по-своєму мені запам`ятався з доброго боку. А разом це була сила, яка робила двічі поспіль одну з найкращих районних газет в Україні. А з дописувачів - Андрій Базалінський, Юхим Макотерський, художник-графік Степан Шевчук, очільник першого на теренах Чортківщини товариства інвалідів «Надія» Надія Мойсеюк, отець-мітрат Тарас Сеньків, котрий згодом вчився в духовному університеті побіля Праги і ми спілкувалися. Нехай вибачать ті, кого не згадав - це просто неможливо. - Ви, як журналіст справді високого рангу, тоді, наприкінці 80-х - поч. 90-х, пригадується, повсякчас сповідували гасло, що міць газети - насамперед в її людському факторі. Мабуть, тому й обрали для районки з-поміж численних заголовків ось такий - «Голос народу». А як вважаєте тепер, коли живете в інші часи, в іншій державі і, наскільки мені відомо, не маєте українського громадянства? - Людський фактор залишається головним. Газета, будь-який мас-медіа, не може бути таким собі сухим інформатором. Районка має бути особливо близькою до людей - тільки це може зачарувати серця читачів. Засилля звітів із заходів, які проводить районне начальство, - дороги в нікуди. Це потрібно лише начальству, щоб люди бачили, яке воно, мовляв, розумне і як воно дбає про людей. А людям цікаво знати про людське: що де сталося, цікаві історії, незвичні події, неординарний погляд на буденність. А щодо громадянства... Я справді маю польське громадянство, бо так склалася моя подальша доля. Дуже багато розповідати. У кожному разі, це громадянство для мене не чуже. Але в серці був і залишуся українцем - і все українське мені дороге. - Розкажіть трішки про себе: ось той «прибалтійсько-чеський» період життя. Адже чимало чортківців, загалом мешканців району, й дотепер вважають Вас «своїм» і продовжують «ловити» позивні радіо «Свобода» на хвилях радіоприймачів. - Після Чорткова було багато пригод, переїздів. І, врешті-решт, десятий рік я в Празі, на американському радіо «Свобода». Це дещо інша журналістика. Це інформаційне радіо, де ми надаємо слово політикам, політологам, експертам. Самі ж журналісти не коментують подій і не дають їм оцінки. Це - наше правило. Звичайнно, «Свобода» з часів комунізму радикально змінилася. І це - зрозуміло. За вікном - цілковито інші часи. - Ви й тепер сповідуєте гасло, що газета навіть на рівні району має бути незалежною? Хоча влада - в районі, області - уже начебто демократична, обрана народом. - Газета на будь-якому рівні має бути незалежною. Вона має залежати тільки від читача - він або читає її, або не бере до рук з тих чи інших причин. В Україні почався процес роздержавлення преси. Це добре. Газета, яка належить державному органу, є рабом цього органу. Це той же райком чи обком партії. Може, не такий жорсткий і заідеологізований, але це контролер, який не дає дихати журналістам. Хоча, звичайно, фінансова залежність від приватного засновника теж має багато мінусів. Бо за ним можуть стояти певні політичні сили. І, знову ж таки, журналіст має рахуватися з цим. Але держава - найгірший засновник мас-медіа. - Зіновію Петровичу, «програємо» ситуацію: Ви, як редактор місцевої газети, є прихильником демократизму чи авторитаризму поміж сврїх колег, авторського активу, дописувачів? - Я є демократом, який вважає, що без певної долі авторитаризму важко обійтись. Має бути порядок в усьому. Хаос не має нічого спільного з демократизмом. У журналістиці має бути чіткість, визначеність, прозорість редакційної політики. Хтось має нести відповідальність, врешті-решт. - Що означає газета в нинішньому житті України? - Я не знаю чітко, що є газета в Україні - давно не живу там. До мене доходить все ж інформація, що на рівні району-області зі свободою преси найважче. Причина проста: ця преса підпорядковується все ще державним органам. Багато журналістів готові терпіти цю залежність, бо інакше взагалі все зникне, а з роботою важко. Держава ж, знаючи ці проблеми, постійно підкидає грошенят. Це - відвертий підкуп журналістів. - Журналіст тоді і тепер - що Ви бачите в цьому понятті? Воно різниться? - Тоді журналіста називали бійцем партії, бо преса була частиною комуністичної ідеології. Тепер журналіст виконує, здебільшого, роль нейтрального, сухого посередника між споживачем інформації і навколишнім світом. Тепер королевою журналістики стала інформація. Багато жанрів зникає. Нинішня журналістика віддалилася від людини, від її болей, потреб. Я би відновив рубрику «За листом читача», приміром. Це фантастичний жанр - робота з листами. Це такий вдячний, такий добрий жанр. І я пам`ятаю, Аню, що ти любила цей жанр, ти робила чудові матеріали про людські долі. На радіо «Свобода» я свого часу запровадив «Дзвінки до слухачів». Серед них були, до речі, і мешканці Чортківського району. Люди говорили, що хотіли, з приводу їхнього життя, українських реалій. - Як вважаєте, Ви зробили собі кар`єру і чи загалом колись прагнули цього? - Ні, я не думаю, що зробив кар`єру в журналістиці. Я про це дуже довго не думав, а коли почав думати, було надто пізно. Скажу чесно, працювати під керівництвом не дуже професійних колег - випробування не з легких. Але я багато спробував, багато побачив, відчув, набрався такого собі міжнародного досвіду життя і праці. А це не так мало. Можливо, я напишу книжку колись. Я вже навіть щось почав... - Нині численні ЗМІ хизуються одне перед одним дизайном. Навіть в «совкові» часи, пригадується, дбаючи про цей бік справи, Ви все ж відчутно віддавали перевагу наповненню газети змістом. Зостаєтеся прихильником цього й тепер? - Я - за супердизайн із суперзмістом. Це і є єдність форми і змісту. Читач, глядач перші два рази з цікавістю сприйме гарний дизайн. Однак порожнечу в змісті не зможе компенсувати навіть надзвичайно вдалий дизайн. Для мене це є аксіомою. В багатьох газетах бракує гарних світлин. Але в Чорткові є майстри суперкласу. Надзвичайно творчі люди. Деякі його знімки й досі поред моїми очима. - Коли останнім часом бували в рідних місцях і чи «тягне» Вас Україна, вітцівщина, материзна? - Останній раз я був на Львівщині, звідки родом, в лютому минулого року - там я святкував з моєю величезною родиною свої перші 50. Спеціально приїхав з Праги. Сам не вірю, що стільки вже маю років. А взагалі-то раз на рік я обов`язково відвідую рідний край. Мрію в одну з відпусток побувати в Чорткові, Зборові, Тернополі, де загалом провів 10 років життя. Візьму - та й приїду. Без попередження. До речі, в Празі є вулиця Зборівська і вона мені дуже нагадує про Тернопільщину, яка назавжди в моєму серці. - Як вважаєте, прожитих Вами піввіку – це багато чи мало? - Піввіку - це та золота середина, коли потрібно вже серйозно замислитися: а що я зробив у цьому житті? Який сенс мого буття і життя взагалі? І що я ще можу зробити, щоб надолужити прогаяне? Словом, піввіку - це вже багато. Але не надто пізно, щоб спробувати ще щось добре зробити - для себе і людей. - За чим шкодуєте, а за чим не шкодуєте у житті? - Шкодую, що надто пізно усвідомив, що життя дуже коротке. Мені довго здавалося, що моє життя - це лише проба, своєрідна репетиція, а справжнє життя - ще попереду. Життя - це не зошит, який можна переписати. На жаль. За чим не шкодую? Що був доволі принциповим, категоричним і гарячим там, де таким треба бути. Це мені нашкодило, але є речі, де іншою людина не може бути. Конформізм - не для мене. Я й досі таким залишився. Собі особисто на шкоду. Але я думаю: скільки того життя, щоб не дозволити собі говорити те, що думаєш? А зараз, коли мені за 50, - просто обов`язок говорити те, що думаєш. - Насамкінець філософічне: як вважаєте, які помилки можна виправити? - Я не впевнений, що варто виправляти все, що можна виправити. Ми живемо в світі ілюзій. Те, що колись виглядало ідеальним, за багато років може принести розчарування. Погоджуюся з тими, хто каже, що треба дивитися лише у майбутнє. Пізнавати нове і досі незбагненне. Бажаю всім мешканцям Чорткова добра, здоров`я, віри в краще майбутнє. Запитувала Анна БЛАЖЕНКО, фото з архіву авторки Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=341 |