 24.01.2007 - Вічна пам'ять героям Крут!2 січня 1918 року проголосила Українська Центральна Рада в Києві Четвертий Універсал про повну самостійність Української Держави. У відповідь на це московські більшовики і їх українські яничари утворили в Харкові більшовицький уряд нібито окремої “Радянської України” і цей уряд – а насправді Радянська Росія – почав війну з Україною.На Україну посунули від сходу численні московські орди під проводом колишнього царського полковника жандармерії Муравйова. Одна армія під проводом Єгорова йшла вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга під проводом Ремигова йшла шляхом Курськ-Бахмач-Крути-Київ. Та з боку Жмеринки почав загрожувати Києву московський корпус гвардії. А тим часом Центральна Рада була безборонна. Члени тодішнього уряду України легковажили собі військову справу. Будучи в більшості лівих соціалістичних переконань, співпрацювали ще донедавна з московськими соціалістами-революціонерами і, наслухавшись їх фраз про “рівноправність народів” думали, що московські “ліві” не підуть завойовувати Україну... Забули, що Москва, яка би вона там не була, завжди буде посягати на Україну, бо без України не буде великою державою. Українська військова рада думала, що коли Україна не прагне чужого, то ніхто не загрожуватиме їй. І тому тепер опинилася молода держава в найбільшій небезпеці. Невеличкі частини ідейних борців, що з власного почину обороняли рідний край, не могли встояти перед величезною ордою більшовиків і відступили поспішно назад. А очевидці розповідають: “В той грізний час сформувався у Києві курінь, зложений зі студентів і молодих гімназистів майже ще дітей, що ні пороху не нюхали й кріса не мали в руках”. У студентський курінь, крім студентів університету, записалося багато учнів гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства наприклад, учні 7-8 класів і дехто з неознайомлених з воєнним ремеслом хлопців висилають 27 січня на фронт... Було їх до 300. Командиром був студент Омельченко. Вибирались в похід бадьорі і веселі. Може й відчували свою трагедію, але й бачили трагедію України. Їх серця били в один такт любов'ю до батьківщини, такою любов'ю, яка перемагає все: і страх, і муки, і смерть. 28 січня, о 4 годині ранку зупинилися на станції Крути, на віддалі 120 кілометрів від Києва на схід. З ним був і відділ юнаків, учнів старшинської школи, – 250 людей. Тут прилучилася до них горстка гайдамаків, що відступили перед більшовицькою перевагою, близько 40 осіб. Цілий день готувалися до зустрічі з ворогом. Копали окопи, висипали стежі. Старшина Лощенко в жовто-блакитному кашкеті приспособив і вагон як, “панцерний поїзд” і відважно пускався на ньому кілька разів у більшовицький бік з одним козаком, маленькою гарматкою і скорострілом. Ніч з 28 на 29 січня переночували в мокрих окопах. І так застав їх холодний понурий ранок – вівторок 29 січня 1918 року... Минали години... Був спокій. Аж у 9-й годині ранку донесли вартові, що більшовики наступають. Засурмили тривогу. Команда: “Висипай в лінію!”. І молоді герої стиснули міцніше кріса у своїх невправних долонях. Юнаки розмістилися праворуч, а студенти – ліворуч залізниці, два кілометри на схід від станції Крути. Минала година, і бійці побачили першу ворожу лаву. Розгорівся лютий бій. Наступали матроси “Балтийского флота”, майже всі п'яні. Було їх шість тисяч старих вояків-головорізів, ще й до того озвірілих через алкоголь. А тут на нашій стороні не цілих шістсот, між ними триста молоденьких хлопців. Та не так легко вдалося червоним катам поконати горстку героїв. Наступали не раз і не два, і завжди натрапляли на несподіваний опір. Молоді хлопці, що досі тільки пером писали на папері, боролися як леви, не один матрос наклав головою. Досить сказати, що бій тривав до полудня. Молоді воїни доводили чудеса хоробрості. Нарешті, побачивши безперспективність подальшої боротьби, почали відступати. “Відступати!” Але поки дійшло це слово з лівого боку залізничного шляху, де билися юнаки, на правий бік, де боролися студенти, хтось перемінив його на “Наступати!” - і коли юнаки відступили назад, то студенти кинулися вперед... На певну смерть... Пішли на ворога з багнетом – бо і набоїв уже не стало – і падали в нерівній боротьбі. Коли постала ніч, лежало на крутянських полях за двірцем і на самім двірці близько триста трупів. Двадцять сім здорових та вісім поранених студентів потрапило у полон. Їх більшовики по-звірськи замучили, заборонили місцевим селянам ховати мертвих. Тільки сімох помилково повезли до Харкова і їм вдалося втекти. З імен героїв, що полягли під Крутами, відомі лише деякі: Володимир Шульгин, Кольченко, Микола Лизогуб, Пипський (галичанин), Омельченко, Андрій Соколовський. Після програного бою під Крутами не було вже для Києва оборони. Уряд України змушений був тікати. Щойно в березні, коли при допомозі німців прочищено Україну від більшовиків, відбулося перевезення героїв у вагонах до Києва тяжко покалічених, понівечених. Не всіх привезли, тільки 28 героїв, бо декого селяни поховали невідомо де, інших порозстрілювали більшовики і покидали де-небудь, далеко від місця битви. Поховали їх 19 березня. Не тільки матері, сестри плакали, плакала вся Україна за своїми найкращими дітьми, що життя своє віддали за її свободу і спочили вічним сном на горі над Дніпром біля Аскольдової Могили, звідки видно Чернігівські поля і далекі Крути. Кров пролита під Крутами, не пропала даремно. З неї, наче зі здорового зерна, зацвіла квітка безсмертної ідеї, квітка Волі. Нехай росте нове покоління, що бачить свій святий ідеал у героях Крут, і розуміє, що найкращим вшануванням буде виконання заповіту тих безсмертних героїв. А той заповіт: “Все віддати за кращу долю і волю рідного краю”. Слава і вічна пам'ять героям Крут! Яромир Чорпіта, директор Чортківського районного краєзнавчого музею Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=337 |