A A A
Розмір шрифта: “...Лиш один маю жаль до світа, що людство не складається з самих артистів. Нині в житті верховодять люди без таланту і без душі...” Степан Чарнецький

125 років минуло торік від дня народження галицького поета “молодомузівця”, режисера театру “Руська бесіда”, автора пісні для п'єси “Сонце Руїни”, що стала Гімном стрілецької слави, редактора багатьох львівських часописів, завсідника краківських та львівських кав'ярень, громадського діяча, “русина”, греко-католика Степана Чарнецького, уродженого в наших Шманьківцях. Мати поета Владислава Екгардт-Чарнецька (удова по греко-католицькому пароху).
“Ой у лузі червона калина” - ця пісня стала символом стрілецької і повстанської слави. Зимові дні подарували нам його, а що ми знаємо про Степана Чарнецького? Ви пробували хоч раз погратися з часом, наздогнати, зловити його і, заховавши у скриньку, діставати окремі скельця, розглядати їх у променях сонця чи при полум'ї свічки, зазираючи у прожилки і зачорнені цяточки? Все ж вдалося коли-небудь витягати з-за кутків пам'яті події, які відбувалися не з вами, але саме вони стали відліком чи відбитком вашого життя, вашої долі? Чи бувало вам до снаги задуматися над тим, як вплинути на вашу участь в цьому реальному світі люди, дотичними до яких вам хоч раз пощастило опинитися? Якщо ви не втомилися, то давайте гайнемо у подорож галицькою землею покрутивши колесо історії на ціле століття назад, де на зламі епох викристалізовувалася мрія про державність, про соборність, про незалежність українського народу на споконвічний батьківській землі! Столітня мрія ціною у мільйони життів, зламаних доль, родинних згарнищ, вимушених і невимушених жертв в ім'я великої ідеї. “Україно! Я твоїм ім'ям благословляю й проклинаю іменем твоїм. Я твоїм ім'ям вмираю й оживаю в імені твоїм...” - саме ці рядки я пропоную зробити епіграфом до сюжету про життя і творчість Степана Чарнецького.
“Якщо літературознавці і проливають зрідка світло на творчість С. Чарнецького, то досі немає правдивої історії його життя, як, зрештою, й багатьох інших людей, що творили нашу культуру, - зауважує в своїм літературнім есеї “Меланхолія Стапана Чарнецького” авторка Надія Мориквас зі Львова. Шановна Надіє Мирославівно! Ваша книга – національний скарб! Ця ваша титанічна дворічна праця є доказом того,що сучасне українське літературознавство живе, натхненне і високодуховне! Нехай Бог благословляє Вас на подальший розвій Вашого непересічного таланту! А я, посилаючись на Ваші дослідження, спробую з мозаїчного тла спогадів Лесі Чарнецької, доньки поета записаних Вами, укласти хоча б приблизну біографічно-літну довідку про нашого славетного несправедливо викресленого з літно-історичної епохи першої половини ХХ ст., поета, режисера, театрального критика, редактора багатьох львівських часописів, громадського діяча Галичини, уродженця нашого краю Степана Миколайовича Чарнецького.
Благословенна участь – відроджувати імена, відроджувати пам'ять генетичний код нації. Низький уклан світлій пам'яті Надії Федорівні Процьків!Низький уклін вам, шановний Мстиславе Івановичу Гумекюк і Вам, Галино Михайлівно Сушельницька, ініціаторам фестивалю 1991 року “Червона Калина”, присвяченого 110-й річниці з дня народження С. Чарнецького, за повернення його імені на батьківщину, за відновлення історичної пам'яті народу!
У своїй книзі Надія Мориквас пише: “У галичан побутує прислів'я: “Дякую за пам'ять” - наприклад, з приводу привітання когось із іменинами. І це вже на нашій совісті – пам'яті, дорогою, що загубилася у всесвіті серед безмежного поля, помандруємо ми до села, що лежить у величезній долині річки Нічлави, до Шманьківців Чортківського району. У різдвяну ніч 1881 р. правив Службу Божу отець Микола Чарнецький в старій дерев'яній церкві святих Косми і Дем'яна, а в цей час у його дружини Владислави почалися пологи. Вона народила йому тринадцяту дитину. Сина в честь Св. Стефана назвали Стефанком. Фаником кликала його мати, прикладаючи немовля до грудей, наспівуючи йому колядки, наврочуючи йому артистичну долю.
Різдво – свято казкових дійств: з Маланкою, з Вертепом і Василем, з колядниками і засівальниками. Народитися на Різдво народитися з талантом, нести цей Божий дар через усе життя. Тому поети не можуть належати окремій особі (родичам, сім'ї, навіть собі самому) – поети творять, належать цілому світові, і врешті-решт, вічності – у цьому трагічна суть таланту. Колисала пані Владислава Екгардт-Чарнецька новонародженого сина і бачила його у своїх мріях поважним інженером чи офіцером австрійського війська, як його старших братів Івана та Йосифа, а може й депутатом польського Сейму. Вона була із сполонізованого німецького (литовського) роду. У змішаних шлюбах, якщо мати була полячкою, то і доньки виховувалися полячками (латиницями), а сини – українцями (в греко-католицькому обряді). Степанові сестри розмовляли польською, а що сам Степан дістав насамперед польське виховання, то це тому, що виховувала його одна мати.
Залунала за вікном різдвяна коляда, здригнулась матір. Схилилась над колискою, дбаючи про непотривожений сон синочка та уздріла сяюче усміхнене личко. Щасливий батько, греко-католицький священик Микола Чарнецький, радо вітав, впускаючи до хати веселу “циганерію”. До нього тулилися, зачудовані театралізованим дійством, його хлопчики-синочки Михайлик, Володя і Станіслав. Затуляючи двері з морозу, о.Микола запер у сінях музу танцю Терпсіхору, впустивши до хати музу поезії і театру.
Цілувала устанька маленькому Степанкові муза врано, бавилася з ним, підморгувала, міняючи лиця і маски, підстаркувата Мельпомета. Хотілось і Терпсіхорі запросити його до танцю, та перечепилася у темних сінях і підвернула ногу. Спересердя гупнула дверима та й подалася геть. (У двадцять два роки С. Чанецький переніс важку операцію ноги і до кінця життя ходив з палицею). У той же час, споконвіку зневажена українцями, розлючена войовнича муза історії Кліо забивала зі стріхи навислі бурульки і накликала трагічну долю міцному роду, навіювала чорний сон півстолітнього забуття обцілованому музами поетові.

C. Чарнецький
Під звуки коляди

Легендо давніх літ – дитячих, незабутніх,
Яка ти свіжа все і чарами сповита!
Живеш на фільмі снів і звуків ледве чутних,
І в пам'яті лежиш, як мармурова плита...
Без тебе зимний дощ, осіння жерла мряка
І зимовий мороз на твої груди клався, -
Ти все металася всміхнена та однака,
Хоч я в дорозі вже зневірився й подався...
Різдво! Ялинка! Гей, з Поділля вітер віє,
Нічлава й Серет вже під кригою дрімають.
Село задумане. Йде вечір. Сутеніє.
На небі повно зір... Колядники співають...
Поділля ти моє, застелене снігами,
Все спогадом шумиш і день, і ніч за мною!
Хоч зрадив я тебе і мов з обіймів мами
В чужий подався світ – все тужу за тобою.
Різдво вколисане грімкою колядою,
Що в неї вслухались подільські тихі села! -
Ще нині ти в моїй душі тремтиш дугою,
Для мене ти єдина пісня ще весела.


Віра Дмитрів,
педагог Палацу позашкільної роботи