A A A
Розмір шрифта: Відвідування поліклініки для кожної мами – неабияке випробування. Знаю з власного досвіду. Сьогодні ми, дякувати Богові, здорові. Потрібна лише довідка в дитсадок. Завбачливо прийшли раніше, але під кабінетом вже невеличка черга, ми – треті. Мій син вже знайшов собі колегу, вони уявили себе літачками, чи, принаймні, чимось, що видає жахливе гудіння і «літають» коридором. Мами, як годиться, завели традиційну бесіду про..., ну, про що можуть спілкуватися жінки в дитячій поліклініці?

Нарешті, заходимо до кабінету. Моя малеча патологічно боїться людей в білих халатах. Спочатку він надуває щоки, потім намагається залізти під моє пальто, замаскуватися, розчинитися в повітрі, словом, аби його просто не помітили.
Зрозумівши, що хитрощі не працюють і планового огляду не уникнути, зчиняє шалений крик. Відверто кажучи, я в подібній ситуації просто німію і теж маю непереборне бажання зникнути від сорому. Лікар знімає білий халат - втілення всіх страхів мого сина, і починає впівголоса з ним говорити. Малий починає прислухуватися, нарешті заспокоюється і дозволяє робити з собою необхідні маніпуляції. Дякую, Зоряно Василівно.
Зоряна Василівна Лесейко – дільничний педіатрчудовий спеціаліст, мама двох дорослих синів, кохана дружина та надзвичайно різнопланова особистість. Сьогодні наша бесіда саме з нею.

– Зоряно Василівно, чому Ви обрали професію лікаря?

– Наскільки себе пам'ятаю, мріяла ще з дитячого садочка. Чомусь люди в білих халатах мене дуже захоплювали, здавались такими урочистими... Подобалось допомагати людям. Причому, вже з самого дитинства знала, що буду саме дитячим лікарем. Правда, десь класі в п'ятому-шостому захопилась геологією. Перечитувала масу спеціальної літератури, але в якийсь момент всі ці геологічні пласти, породи і та ін. видались мені такими нудними, що це захоплення пройшло мимоволі, мабуть, дитячий інтерес до медицини переміг.

– Де Ви здобували фах?

– Я вступала до ВУЗу тричі. Перший рік – у Київ, потім двічі – у Львівський державний медичний інститут. Вступила з другої спроби. Львів завжди вважався колискою української інтелігенції, був і є славним культурними та інтелектуальними традиціями. Я думаю, в медичному інституті це було особливо помітно. Там працювали науковці – представники польської та єврейської інтелігенції-старенькі дідусі з палицями, які виховували нас справжніми фахівцями своєї справи.

– Думаю, багато хто відчуває ностальгію за студентськими роками? Як пройшли Ваші?

– Згодна, я й досі деколи сумую за студентським життям. В той час я займалась альпінізмом. В дитинстві була розбишакою, мабуть, надмірна активність якимось чином переросла в екстремальне захоплення. До того ж, мені це легко давалось – була мала, худорлява. Один наш інститутський викладач говорив, що всі малі худі жінки – неврастенічки і мають дискинезію жовчних шляхів (сміється). Наш гурток щоліта їздив на змагання, зокрема, кілька разів були на Кавказі, в Грузії. Виборола ІІ розряд з альпінізму. Але одного разу лізла по розщілині догори, почергово спираючись на ноги та тримаючись руками за протилежні стінки, звичайно, зі спорядженням за спиною. Мабуть, переоцінила власні можливості. Нога зіслизнула, а рюкзак потягнув униз. Я впала і дуже пошкодила спину. Дотепер деколи дається взнаки. Відтоді припинила займатись альпінізмом. До того ж , перейшла вже на п'ятий курс, підробляла в інституті на кафедрі, літом були практики – елементарно не вистачало часу. Дуже сумую за тою романтикою гір, далеких походів, за бардівськими піснями біля багаття.

– Зоряно Василівно, Ваш чоловік, Олег Богданович, – викладач Чортківського медичного коледжу. Вочевидь, і познайомились Ви під час навчання в інституті. Цікаво, як він ставився до Ваших небезпечних захоплень.

– На щастя, ми познайомились пізніше, на п'ятому курсі. Тоді я вже була старостою гуртка з дитячої хірургії, надзвичайно захопилася цією справою. Ми не раз займали призові місця на науково-практичних конференціях в різних містах колишнього Союзу. Постійно була завантажена навчанням, науковою роботою, словом, така собі дивачка. А тоді серед студентів постійно проводили ігри «Що? Де? Коли?», заодно і непоганий привід познайомитись. Свахою була моя однокурсниця.
Зібрали цілий консиліум – всією групою готували мене до першого побачення, наряджали, зробили макіяж (такий, що мало не обсипався з обличчя). Так ми й познайомились на грі. Олег вже тоді був дуже начитаним, мав енциклопедичні знання. Зараз викладає в Чортківському державному медичному коледжі, і, об'єктивно кажучи, він просто унікальний лікар, в нього фотографічна пам'ять. Він знає і пам'ятає стільки всього, що мене це дивує й тепер, після стількох років спільного життя. Я, наприклад, можу півроку не використовувати певний препарат і мушу потім перечитувати інструкцію, а в чоловіка такого просто не буває.
Він дуже уважний і тактовний. Відверто кажучи, ми досить різні люди. У нас різні інтереси, ми читаємо різні книжки, слухаємо різну музику. Але чоловік дуже поважає мої погляди, завжди дає можливість самореалізуватися і зайнятись улюбленою справою. Мабуть саме у взаєморозумінні й полягає секрет щасливого подружнього життя. До речі, ми свого часу обоє погубили шлюбні обручки, але, всупереч забобонам, щасливі й досі разом.

– Лікарі часто розповідають, що в інтернатурі з ними, за браком досвіду, траплялося чимало курйозних випадків...

– Ні, інтернатура для мене пройшла спокійно. В той час народилися мої сини з різницею лише рік і три місяці. Ростила дітей, як кожна мама, зосереджувала увагу на них. Чоловікові дали призначення у Херсонську область, Горностаївський район, село Каїри, де на весь район було лише чотири педіатри, малесенький ФАП, що опалювався грубкою, з якої постійно валив дим, тріщини були в стінах, замазані глиною. Саме там народжувала обох синів. В Каїрах ми відпрацювали належні три роки, а після Херсону ми переїхали в місце, яким нас лякали в інституті: “...от попадеш за розподілом в Турківський район..» Це була Львівська область, саме той Турківський район, село Бориня. Спокусилися ми на це «щастя» лише через обіцяне житло. Але, коли приїхали, нашу квартиру зайняла мати-одиначка і сказала, що нізащо не виселиться. Ми з дітьми двох та трьох років оселилися у ординаторській.

– Ваші сини планують продовжити лікарську династію Лесейків?

– Старший Богдан, ні. Він вже навчається в Київському політехнічному університеті на програміста. Обрав собі фах за вдачею, тому що він дуже скерпульозний, наполегливий, цілеспрямований, що, в принципі, дуже важливо для цієї професії. Там просто необхідна терплячість і послідовність. Молодший Тарас – навпаки, йому знання даються легко, він, хапає “на льоту”, як кажуть. Тому, можливо, більш непосидючий і менш наполегливий. Після того, як отримав рахунок у стоматологічній клініці, прийшов і сказав мені, що буде дантистом. Так що, можливо, династія продовжиться. А нещодавно у нас з'явився ще один член сім'ї, - маленька довгошерста такса. Довго думали, як назвати, згадували якісь химерні клички: Ріккі, Міккі... З рештою, зупинилися на нашому колоритному українському Бровкові. Тепер любимо його усі.

– Зоряно Василівно, Ви родом з Львівщини. Як доля привела Вас у Чортків?

– Це був довгий і нелегкий шлях. До Чорткова ж ми переїхали у 1995 році, коли чоловік отримав місця методиста у Чортківському медичному коледжі. Мені також пропонували викладати, але я – практик і вирішила займатись лікарською діяльністю. Хоча маю зараз у коледжі кілька годин. Багато років ми жили у гуртожитку, квартиру придбали лише три роки тому.

– Зоряно Василівно, не секрет, що до Вас на прийом йдуть не лише пацієнти з Вашої дільниці у мікрорайоні Кадуб, а й ті, що проживають в інших районах міста. Як вважаєте, чому батьки довіряють здоров'ю власних дітей саме Вам?

– Мені одна мама сказала: “Ви так гарно балакаєте з моєю дитиною, що я тільки до Вас йду”. Можливо, в цьому є одна з причин. Я вважаю, що до дитини, якого віку б вона не була, потрібно ставитися як до особистості. Треба заслужити довіру дитини, а, відповідно, й мами. Я розумію, що, якщо мама прийшла з дитиною до лікаря, значить, щось її турбує. Навіть, якщо як фахівець бачу, що, власно, дитині ніщо не загрожує, роблю все можливе, щоб заспокоїти її, пояснити, як вона повинна діяти у даних обставинах, як допомогти. Звичайно, з роками лікарської практики, ловлю себе на тому, що деколи з'являється певна доля цинізму. Сама, як мама, ніколи не дозволяю собі демонструвати це, тому що, коли бачиш очі дитини, її біль, хвилювання, страх передаються тобі, починаєш просто фізично це відчувати. Категорично не приймаю директивного ставлення до пацієнта, звичайного у лікарській практиці радянського зразка: “Ану, хворий, поверніться до стінки!” - тут йому – бац! - укол в сідницю.
Людина повинна знати, що з нею відбувається. І, оскільки лікар – це найгуманніша професія, то й найпершою заповіддю для нього повинна бути гуманність. Пацієнти є різні, дорослі й, тим більше маленькі. До семи-восьми місяців вони переважно усміхаються, потім, до року – починають підозріло ставитися до чужих людей. Найважчі, крикуни – це у віці від року до двох. Вони все заперечують і з неохотою йдуть “на переговори”. Після двох років починають йти на контакт – це вже майже дорослі люди. Але кожен – особливий. Чомусь дуже болить мені, коли бачу очі діточок, які хронічно хворі і все, що з ними роблять, сприймаютьёяк належне, майже байдуже. Такі потребують особливої теплоти, уваги.

– У своєму щільному робочому графіку Ви знаходите час для хобі. Розкажіть, будь ласка. Яке воно у Вас?

– Так, зараз я співаю в хорі райлікарні “Галичина”. Власне, хотіла співати вже давно. А мій колега, лікар ЦКРЛ Головний вже ходив “на хор”. Це мене заохотило. То й сама пішла й записалась. Мені здалося, що там трохи здивувалися моєму ентузіазмові (переважно, туди записують). Відтак, я й почала співати у хорі “Галичина”, керівником якого є викладач Чортківського педагогічного училища ім. О. Барвінського Іван Кікис. Мені дуже подобається репертуар і стиль співу. Співаємо твори західноукраїнського формату, намагаючись зберегти автентичність виконання пісень! Наш колектив знаний на теренах України. Два роки поспіль ми виборювали – Гран-прі на фестивалі-конкурсі козацької пісня “Байда”, де брали участь досить достойні суперники. Але головне, я думаю, для всіх учасників хору це можливість серед рутинної повсякденності жити насиченим духовним життям. Це дуже важливо для повноцінної особистісної реалізації. Думаю, будь-яка творчість допомагає гармонізувати життя, збагатити його цікавим і насиченим.

– Дякую , Зоряно Василівно, за Вашу відкритість до діалогу, відвертість. Традиційно наші гості висловлюють побажання для читачів рубрики, але від лікаря, думаю, логічно очікують порад. В холодну пору року, зазвичай, зростає крива вірусних захворювань. Що повинна в такій ситуації зробити мама, щоб дитина не захворіла, а якщо біда вже трапилась, як максимально полегшити перебіг хвороби?

– Найкраща порада – займатись профілактикою захворювань. Це загартовування, яке потрібно починати ще задовго до холодів, проводити поетапно та поступово. Регулярно гуляти на свіжому повітрі. Зараз є багато хороших, безпечних для здоров'я гомеопатичних препаратів, прийом яких допомагає зміцнити імунітет, збільшити опірність організму в боротьбі з небезпечними збудниками захворювань. Потрібно пам'ятати, що до п'яти-шести років імунітет дитини ще не сформувався, і тому не можна зайвий раз ризикувати в період загострення епідемічної ситуації. Краще не відвідувати громадські місця, садок, якщо там зафіксовані випадки вірусних захворювань, або групу відвідують хворі діти, тим більше, якщо помічається симптоми хвороби і у вашої дитини. Краще перечекайте вдома, підлікуйтесь. Не займайтесь сомолікуванням, у разі необхідності, звертайтесь до лікаря. Як бачите, поради звичайні та загальновідомі.
Так, так, мити руки перед їжею.. (намагаюся іронізувати – Авт.)
А особливо мити руки. І не лише перед їжею. Тому що через руки передаються не лише бактерії й віруси, а й паразити. Їх надзвичайно важко діагностувати, а ще важче – вилікувати. Взагалі, паразитарні захворювання є дуже поширеними і надзвичайно небезпечними. Тому особиста гігієна – не просто корисна порада, а, в прямому значенні – життєва необхідність.
А загалом, бажаю всім, в першу чергу, здоров'я, оптимізму, любові, злагоди в родині, в душі.
Просто щастя!


Юліана Лебідь