A A A
Розмір шрифта: Ваша думка


Прийде той час! Істотою цілою
Ми чуєм хід його поза собою,
Та доживем його – не ми... не ми!

І. Франко

Голодомори та політичні репресії, яких довелося зазнати українському народові не підлягають забуттю. Тим часом Верховна Рада України, всупереч здоровому глузду, роками не спроможеться визнати Голодомор як цілеспрямований геноцид проти українського люду. Парадоксально, але на рідній землі скоєний злочин держави проти народу. Днями тому Президент України Віктор Андрійович Ющенко вніс на розгляд парламенту проект Закону України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”. А чому ж його не підтримали депутати? Чому нашим обранцям байдужий людський біль, безнадія, божевілля? Що заважає прийняти закопроект і офіційно визнати Голодомор геноциром? Адже за наших державних мужів це роблять парламенти інших країн. Сьогодні свою думку з цього приводу висловлюють пересічні мешканці нашого міста, яким прикро визнавати байдужість депутатів парламенту до нищення українського етносу, ретельно спланованого “старшим братом”.

Володимир Бідяк, пенсіонер:

Так. Я чув, що Україна має прийняти окремий Закон, щоб ці всі факти з історії країни мали правові наслідки. Знаю, що в 1932-33 роках був штучний Голодомор. Люди божеволіли з голоду, втрачали все людське: їли один одного, своїх дітей. Жахливо! Добре знаю про масові репресії, особливо західняків вивозили за любов до України, але тоді була така система, що працювала проти людей. Люди боролися, втрачали життя, здоров'я, хотіли покращення умов проживання в державі і думали, що вони цього доб'ються. Може й задарма гинули в таборах, бо нема нині ладу в державі нашій. От, дивіться, стояли два роки тому українці на Майдані за Ющенка, а він на святкуванні другої річниці навіть з вікна рукою не помахав тим, що зібралися на площі. Випив шампанського і злегковажив тими, що вистояли його. Неприємно, що так він поставився до народу. То як тепер знати чи ліпше бути байдужим до того всього, що твориться в державі, чи відстоювали свою точку зору. Тяжко сказати. Слів більше не маю.


Василь Крамар, юрист:

У багатьох зверненнях на державному рівні Голодомор визначають геноцидом. Я теж маю аналогічну думку з цього приводу. Не лише українські вчені, але й з усього світу вже давно довели, що то був жахливий злочин, який навмисне був спрямований на ліквідацію українського народу. А те, що Верховна Рада України ніяк не може прийняти окремий Закон, щоб усе це мало правові наслідки, то пояснити легко: Верховна Рада – орган нікому не підпорядкований, тільки підпорядкований людям перед виборами. Ось і все. А щодо того, що людей вивозили у табори, судили, катували, позбавляли усіляких прав – то була не боротьба народу проти влади, а влади проти народу. Ще своє слово напише історія про величні страждання минулих поколінь, втрату здоров'я і життя через тодішню систему. А про байдужість депутатів парламенту щодо офіційного визнання Голодомору геноцидом і не підтримку закопроекту на пленарному засіданні Верховної Ради України, треба безпосередньо і з ними говорити. Я цього судити не можу.


Христина Березовська, провізор:

Я згідна з вами, що потрібно де-юре визнати Голодомор геноцидом. І понад 80% українців визнають це. Але наші парламентарі дослуховуються до думки наших північних сусідів – винуватців трагедії, що на даний час є недоцільно приймати рішення. Я думаю, що на засіданнях спеціально затягують час, вибирають для розгляду на сесіях зовсім інші питання. Чула з екрана телевізора, що страшній трагедії 1932-1933 років приписують інші назви, але чомусь ніяк не хочуть назвати це геноцидом. Хоча, на скільки мені відомо, це вже зробили уряди 10 держав. Звісно, така позиція комусь вигідна, і не важко здогадатися кому – тим, з чиєї вини і страждали наші предки. Я читала, що наслідки 1930-х років, на думку експертів, Україна відчуває до сьогодні. Знаємо з історичних джерел, що наші люди не хотіли миритися з більшовицькою окупацією, і за це їх знищували фізично. Але, як на мене, люди не марно боролися, гинули. Нам нині живеться таки набагато легше, як в ті страшні часи. Ще би депутати Верховної Ради трохи навернулися до простого населення, а то їхня байдужість просто шокує.


Олена Довжик, перебуває у декретній відпустці:

На мою думку, варто визнати законопроект, що подав Президент на розгляд парламенту про офіційність слова “геноцид”. Але певно депутати не підтримують його, бо не мають у своїх сім'ях, родинах постраждалих від страшного голоду, коли люди виживали з Божої волі, бо не мали на господарстві ні зернини, ні крихти хліба. Страшно уявити, що діти пухли з голоду, а батьки не могли цьому зарадити. Або ж наші парламентарі настільки байдужі до свого народу, що їм все лдно, що відбувалося з нашими предками. Сьогодні так видається, що для більшості засідателів Верховної Ради головним у житті є матеріальне збагачення. І ще, напевно, існують якісь нюанси, через які вони до цих пір не визнали Голодомор геноцидом. Думаю, це комусь вигідно. Можливо, не хочуть голосувати за згаданий закопроект ті депутати, що є нащадками тих, що чинили страшний злочин проти українського народу. Є й такі, що не знають історії України або не бажають визнати, що цей Закон “пройде” і людей, які дожили до цього часу офіційно визнають постраждалими.


Михайло Слободян, підполковник на пенсії:

Я не політик, але якщо чесно сказати, так як я думаю, то у Верховній Раді, там – у верхах, сидять люди, що не відповідають своєму призначенню. Буду говорити, що їм напевно вигідно не визнавати Голодомор геноцидом. Чому не вигідно? А тому, що це люди, які взяли владу, хочуть нажитися і втікати за кордон. Вже їх повтікало скільки! Ну, добре, пройшла Помаранчева революція – чого так все вийшло, що в нас зараз є багаті і дуже бідні? Значить, комусь так добре. Ті люди, які боролися в ті часи за Україну – це ідеали. Я правду кажу – мені одинаково, мені вже 80 років минуло. Ті люди жертвували самі собою. Не можна говорити, що вони це робили марно. В юні роки я був у бандерівцях. За Радянських часів я був начальником кримінального розшуку. Карний розшук тоді займався злодійством, вбивствами, пожарами. Я у війну, коли бандерівці, як кажуть, розсипалися по малих групах, за пропозицією пішов в армію. Коли був при “владі”, ніхто не знав, що я був у бандерівцях. Ви добиваєтеся дізнатися, що у мене в душі? Коли я був при владі, то вже не було кому допомагати, маю на увазі борців за волю вони загинули. Останній Комар, з Борщівського району, я з ним ще зустрічався як прийшов з армії. Я й до нині люблю Україну. (Авт: “Мені так і не вдалось вияснити як у той час, будучи працівником міліції, яка була проти українського народу, пану Михайлу вдалося залишитися при високій посаді і уболівати за Вкраїну. Але, за його словами, він проніс любов до України впродовж усього свого життя. Добре, що його у цьому не викрили”.)


Іванна Біль, пенсіонерка:

То є правда, коли пишуть і розказують про страшні свідчення людей, які жили в часи Голодомору і масових репресій. Ті, хто взагалі списує голод на несприятливі погодні умови, дуже помиляються. Усе було сплановано, аби знищити українців. І тепер дуже зле на душі від того, що слухають наші депутати не тих, кого потрібно, і не хочуть проголосувати за законопроект визнання Голодомору геноцидом. Також страшні часи пережили люди коли вивозили їх з України, коли вибивали молодь, інтелігенцію, знищували цвіт нації. Пам'ятаю, як постріляли молодих хлопців, попідпирали їхні тіла патиками попід стіни будинків і привозили упізнавати матерів своїх синів. А ті, бідні, мусили відмовлятися від своїх покійних дітей, бо їх би також чекала подібна смерть та ще й усіх решту членів родини. Отакі були часи. Страшно згадувати. На селі не залишилося майже ні одного свого хлопця – всіх повибивали. І за що? За те, що хотіли бути вільними, за Україну були готові покласти своє молоде життя. Хай Бог боронить усіх людей від пережитих українцями трагедій!


Спілкувалася Ірина Зенчак-Гулька