 22.11.2006 - Чортківські мученики будуть святими18 листопада відбулося відкриття беатифікаційного процесу мучеників з ЧортковаУсім їм Господь дав приклад Себе Самого і повчав, що до Його Царства можуть дійти тільки ті, котрі йдуть тією самою дорогою, що й Він... (з Листа св. Кипріана Єпископа і мученика)  Процес беатифікації розпочався у Львівському катедральному соборі.Відтепер ми усі у найскладніших життєвих обставинах можемо в молитві звертатися до них по допомогу, адже ці мученики жили, трудилися, вели апостольську науку на теренах Чортківщини. І загинули вони також тут. Історія знає чимало мучеників за віру. Радянська влада, яка прийшла після 1939-го року на західні терени України, несучи у своїй ідеології засади войовничого атеїзму, жорстоко розправлялася із священнослужителями, які особистим прикладом життя і наукою несли неспростовні постулати віри Христової, які мали високий авторитет серед населення і могли впливати на його думку. Конкуренції нова влада нетерпіла і тому жорстоко винищувала будь-яку іншу свободолюбиву думку, що становила загрозу комуністичному рабству. Так “під гарячу руку” жорстокої репресивної машини підпали греко-католицькі і римо-католицькі священники. Як немає в світі напівлюбові – так і немає напівправди. А правда про ті події жорстока і немилосердна. Ростріл у Чорткові духовенства домініканського чину було чи не найбрутальнішим, вченим енкаведистами стосовно осіб, що служили Господу. Домініканці в Чорткові До 1939-го року місто над Серетом входило до складу Польщі. Населення в основному складалося з українців, поляків та євреїв. Отці-домініканці оселилися тут на початку ХVІІ століття. На початку ХХ ст. розгорнули широку апостольську діяльність: діяла Католицька Акція, марійське духовне братство, відбулися зустрічі інтелігенції, зібрання духовенства чортківського деканату. Домініканці опікувалися Товариством св. Зити (домашніх господинь), католицькою молоддю, хворими в лікарнях, відвідували ув'язнених, провадили святі Меси по навколишніх селах та шкільні катехези. У 1935 році отець Теофіл Патиняк навчав катехази у двох школах для хлопців (близько 1000 учнів), а отець Яцек Місюта мав під опікою стільки ж дівчат у двох жіночих гімназіях. Окрім того тут був монастир, який мав своє господарство: поле, ліс, сад, власний млин коней і корів. Усю працю виконували вісім отців і три брати. Радянська окупація 1 вересня 1939 року у Чортків прийшла перша звістка про прихід нової влади. Багато людей панічно втікають до Польщі. У цей час Європу сколихнуло полум'я війни з німецько-фашистськими загарбниками. Хтось із отців-домініканців пішов на фронт. У Чорткові залишилися четверо священиків, троє братів і один терціарій. З перших днів приходу нової влади розпочалися арешти і “реформи”. Катехези в школах були скасовані. Спочатку навіть в неділю було оголошено робочим брати участь у святих літургіях. Домініканський монастиродразу ж підпав під визначення “опозиційний радянській владі”. Будинок перейшов до військових. Домініканцямзалишили лише чотири кімнати. Головний вхід охороніла міліція. Входити дозволяли до 18-ї год. 1 грудня 1939-го року комуністи планували взагалі виселити домініканців, але вірні стали на захист. Попри це священнослужителі служили меси так само як до війни. Але все робилося в храмі під зачиненими дверима. Діти приступали до Першого Пречастя (їх готував настоятель парафії отець Яцек Місюта). Як і раніше, отці їздили до навколишніх парафій, опікувалися шпиталем у Чорткові. Масові репресії підсилили свій хід. НКВС підбурювало українців проти поляків і євреїв та – навпаки. В мутній воді краще ловити рибу. І це сталося. Чи був пасивним сам народ? Звичайно ні. Нам відомі факти національно-визвольної боротьби на наших теренах у яких брали участь не тільки мешканці українського походження, а й інших національностей (на теренах Чортківщини переважало населення із змішаних родин). Та мало хто знає, що тут планувалося здійснити повстання. Зухвалий план було приречено на поразку. Напевне ті хто брав участь у підготовці до повстання, таємно, без відома отців-домініканців, збиралися у місцевому костелі. Ймовірно і отець Яцик здогадувався про це, оскільки в одному із парафіяльних оголошень було написано: “Нагадуємо всім вірним, що церква є святим місцем, призначеним для молитви, прогошення Слова Божого і здійснення Святих Таїнств. Тому закликаю всіх вірних не використовувати храм для будь-яких нерелігійних цілей. Наприклад політичних, бо це може призвести до прикрих і небажаних наслідків, а за це відповідатиме настоятель”.  Хресна Дорога над СеретомB ніч з 1 на 2 липня, 1941 року близько другої години ночі енкаведисти увірвалися до монастиря... Спроби відновити трагічні події базуються на 57 свідченнях, які дали місцеві жителі. Їх опитали отці Урбан Шеремета (у 1941-1946 рр.) Матеуш Шустер (1942-1945 рр.) і у 1999 році Регіоналбд Вишневський (вихідець із приміського села Горішня Вигнанка). Отанні дні червня були надмірну важкими. Люди були залучені радянським владарюванням. Із чортківської тюрми лунала гучна музика та гуділа машина, проте чулися крики та постріли – це “совєти” знищували політичних заарештованих перд своїм відступом. З кінця червня біля монастиря постійно вешталися підозрілі особи. Парафіяни пропонували домініканцям переховуватися у їхніх домівках. Отці відповідали, що не залишать костел і Пресвяті Дари. Свідки тих трагічних подій, серед них і колишні пожежники, переповіли як близько пів на четверту ранку 2 липня вели під конвоєм отців і брата з монастиря. За годину почули постріл. Виявилося – застрелили нещасного чоловіка, що замітав місто і був свідком. Підконвойних привели до Старого Чорткова, на місце, яке чортківці звуть Червоним Берегом чи Стінкою. Свідками вбивства стали і рибалки. Останні стверджували, що перед смертю отці просили, щоб дали їм хвилину на молитву. Так вони молилися за своїх душогубів. Звістка про смерть священиків розійшлася вже о 5-й годині ранку. Згадує Крістіна Клінська: “Вранці, коли звістка про страшну трагедію дійшла до мне, я пішла туди й побачила чотирьох чоловіків, які очевидно перед смертю стояли навколішки, тепер були лицем до землі з закривавленими головами. Гадаю, що молилися за своїх вбивць”. Пан Ян Шлепко о 8-й годині пішов до місцевої влади дізнатися про те, хто це зробив? Він хотів взяти дозвіл на поховання їх на місцевому кладовищі. Урядовець відповів: “То ваші люди це зробили! Якби ми хотіли щось таке зробити, то ви б і не знали, куди і коли їх вивезли”. Насамкінець додав: “Поховайте без жодних урочистостей, до обіду повинні бути поховані”. Жінки обмили тіла, одягли в принесені хабіти, цілуючи руки і ноги вбитим. Труни забили дошками від полиць, які за дозволом директора принесли з місцевої гімназії. Отців поклали в труни, вклали в руки вервички, засипали трояндами. Швидко помолилися і почали загортати могили землею, хто як міг: старі – лопатами, діти – руками”. Про долю інших домініканців нічого не було відомо аж до 5 липня. Напередодні радянські війська відступаючи підпалили костел і монастир. Після того як вони покинули місто, люди кинулися до монастиря. “У першій кімнаті лежав на підлозі брат Юзеф Вінцентович... у наступній, на ліжку, - брат Регіналд Червонка, в кімнаті за кухнею – брат Методій Іваніщув. Останки тіла отця Єроніма знайшли аж через два дні, бо пожежа не давала доступу до тієї частини монастиря...” 6 липня 1941-го року відправили Службу Божу за загиблих... За матеріалами магістерської праці брата Михайла Романів ОР підготувала Олександра Іванців Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=284 |