A A A
Розмір шрифта: 25 листопада, в суботу, ми відзначатимемо День пам'яті жертв голодомору і політичних репресій. А так хотілося б, щоб ми про тих, хто невинно став жертвами масової злочинності, пам'ятали не тільки щодня на вулиці, у побутовому спілкуванні і у часі урочистостей, а щоб саме це увійшло у наше життя: глибинно, законодавчо.
Мені доволі часто доводилося і доводиться спілкуватися із тими, хто зазнав “на власній шкірі” тягар колеса репресивної машини. Не хотілося б бути заангажованим, не бажаю видаватися людиною, що сприймає правду однобоко, на перевагу тих, хто зазнав знущань по таборах. Зовсім ні. Алек щоб знайти відповідь на запитання, на чиєму боці істина, вартує встати і правдиво себе самого запитати: “А по скільки літ було тоді молодим людям, коли їм виносили вердикт - “ворог народу”? І більше нічого не треба. Усе тоді стає зрозумілим саме собою.
Як зрозуміло, гостями нашої рубрики не випадково є подружжя Бабій з Долини. Я пам'ятаю пані Стасю (з дому Бандура) як людину з активною громадянською позицією, хорошу ораторку. Її чоловіка Омельяна знаю менше. Цього разу я радо зустрілася з ними обома.

– Пані Стасю, звідки у Вас така полум'яна любов до України, усього українського?

– Наше виховання і здатність любити рідну землю походить від батьків. Тому я зараз хочу звернути особливу увагу на те, яку роль має батьківське виховання, особливо власним прикладом.
Моя мати була звичайною сільською жінкою, але вона мала щиру і відкриту душу, любила свою Україну і нам, її трьом дітям (у мене були два брати і я – наймолодша), також це заповідала.
Біля нас була церква і священик одного разу повісив на ній жовто-блакитний прапор. Мати пішла до священика і спитала, чому він так зробив. А він відповів: “Бо наша Україна стала вільною”. Тоді вона прийшла до хати, взяла простирадло, і одну частину зафарбувала в цибулинні – вийшов гарний жовтий колір, а другу – в синьці. Вийшов гарний прапор, і вона також його почепила на стрісі. Так щиро раділа, що нарешті Україні є вільною. Але виходить одного разу з хати і бачить, що священик повісив вже чорний прапор. Приходить і питає причину. “Нема вже нашої Україноньки, - каже священник, – втратили ми її”. Тоді, пригадую, мама всю ніч проплакала за Україною, яку вона так щиро любила, вона була просвітянкою і активною в житті села.
Моя мама – то був для мене добрий приклад в усьому.
Пригадую, батька як забрали на Другу Світову війну, то сім літ не відпускали, і вона тягнула все господарство сама. Ми, правда, як могли допомагали, але їй було нелегко.

– Знаю, Ви були зв'язковою. Як це сталося і коли?

– Мамин родич був у повстанцях і ми з братом, йому тоді було 16 років, а мені – 14 пішли зв'язковими. Повстанці давали нам листівки, щоб люди не йшли на вибори, не записувалися до колгоспу. Ми і це все писали по стінах урядових будівель і внизу підписували: “Смерть Сталіну!”

– Як Вас впіймали?

– Був десь 1948-й рік. Одного разу ми писали на стіні Шульганівської школи. Стіна ця була великою і нам було трохи складно. А директор школи жив по сусідству. Якось це замітив. Як саме не знаю. Може впізнав по почерку?.. Він нас заложив. Тоді як раз ще схопили хлопців у Хом'яківці.
Мого брата забрали з уроків. Він вчився у Ягільниці в 10-му класі. А я вчилася в Шульганівці у 9-му класі. Дізналися ми, що його забрали і вже вдома плачемо й говоримо з домашніми: “Як то все буде, брата забрали, а ми ще діти...” А в той час нашу хату вже оточили. Ми й не здогадувалися.
Як тут заходять в помешкання і кажуть до мене: “Збирайся!” А батька, який на той час вже повернувся з війни, вкинули на землю, копали ногами, били прикладами: “Як ти виховав дітей!”, – казали. Мене вивели. Відтак забрали і засудили.

– Де Вас судили?

– Тут в Чортківській тюрмі. Поки велося слідство я півроку сиділа в коморі тут де тепер міліція, в підвалі. Мокрі стіни, маленьке віконечко. По стінах стікала вода. А нас там сиділо 25 осіб на мокрій підлозі. Ні ворушитися, ні сісти добре. Ми були як оселедці в банці. Коли сідали, то одна на другу пускали ноги, а стояти і ходити не могли. І спали ми в тому в чому були одіті, поверталися на другий бік по команді, і то спали тільки на боці, бо горілиць лягти було неможливо. Вже пізніше, коли я дізналася, що подали мене на суд, стала вимагати: “Надбирайте трохи нас звідси, ми не маємо як добре дихнути в такій тісноті”.

– Це був один з кроків до втрати здоров'я. Кроків досить жорстоких. А як ставилися до Вас ті, хто допитував?

– Ось бачите і дотепер у мене пальці кісті руки поламані. Це я дістала після таких дізнань в Чорткові.
Одного разу, коли вийшов мій слідчий з кабінету, зайшов якийсь чоловік із закоченими по лікті рукавами і каже до мене: “Ти чого йому нічого не розказуєш, коли він тебе питає?” “Бо я нічого не знаю”, - відповідаю. Тоді він вскипів і став кричати: “Ти не знаєш?! Ти не знаєш?!” Там поряд стояла грубка і збоку були великі березові нарубані патики. Він вхопив той гострий патик і став жорстоко бити мене по голові, я захищаючись приставила до голови руку і він так бив, що поламав мені пальці. Біль нестерпний, пальці обвисли, стікають кров'ю... Прийшла до той тісної камери – жінки перев'язали пальці хустиною. Таке було “лікування”, до нині чую, особливо як міняється погода... А пальці боліли мене після того випадку постійно аж півтора року...

- Що присудив Вам той суд?

- Так як я була ще неповнолітня, то мене засудили на 10 років, а моєму братові, вже нині покійному, - дали були аж 25. Він був трохи старшин, і якраз досягнув повноліття?

- А куди Вас відправили?

- Відправили на Урал. Я працювала на лісоповалі. Тяглося це п'ять років, два місяці і два дні.
Там були часті дощі, а ми – в гумових чоботах, які постійно набирали води, що стікала з потоком із нас. Так тяжко ми трудилися щодня без вихідних.
Пригадую, було так. Чоботи набирали повно води, що не можна було зрушитися з місця. А як бути? Мокрий чобіт неможливо було зняти, а як знімеш – не взуєш. То ми лягали у той мокрий мох на спину і піднімали ноги догори, вода виливається, ми ще більше мокрі і працюємо далі, пиляємо дрова. А на тому місці, де робилася така “процедура” в мосі робиться відбиток людини, а в тім відбитку – повно води. Але ж я перед тим звідти встала, де було повно води...
Того, що ми робили без вихідних, нема ніде записано. Тому що поряд за 4 км. від нас був чоловічий табір. Там були рецидивісти, які не хотіли робити. В такому разі начальника могли вигнати з роботи, що не заставляє їх. То ми на вихідні працювали за них, щоб хоч щось зарахувалося. Справжній вихідний ми мали на “октябрську”, Новий рік, День жінки і День Конституції. Тобто чотири рази на рік. Тоді давали трошки краще їсти, приміром, – вінігрет. І все.

- Вас судили в Чорткові. Ви маєте реабілітацуію?

- Так. Мене судили в Чорткові.
Тоді дали мені на руки вирок про присудження 10-ти років. А тепер, коли вже прийшла мені реабілітаціяна початку 90-х років, то в реабілітації написано, що я була засуджена на п'ять років. Тоді я поїхала до Тернополя і кажу, що ж ви мені написали, я ж була засуджена на 10 років?” Ну, - відповіли мені, - ви були суджені на 10, але ваша стаття не гласить такий термін”. А я кажу: “То що ж мені стільки дали?” - Відповідають: “Такі часи були”. “То тоді тепер дайте мені те, що належить, напишіть як було”, - кажу. Ось так.

- А як Вас звільнили, пам'ятаєте?

- Так. Це було коли вже помер Сталін. Конвоїри з нами не говорили, їм було не дозволено. Але ми холод і голод перемагали тим, що постійно співали, співали усяких пісень: і патріотичних, і релігійних, і про кохання. Та й не раз собі кажемо: “Співаємо дівчата, чи шо”. А конвоїри часто не розуміли нашої мови та й не раз вже тоді, коли настали інші часи, самі замерзли і кажуть: “Девчонки пойте уже или сначала “чи шо”, а потом пойте...” Ми сміялися і співали.
Одного разу ми працювали трохи далі за 12 км. від табора на лісоповалі. Прийшла одна жінка і каже: “Дівчата, а піднесіть руку, хто хоче додому”. Всі мовчать. А вона далі запитує. Я не витримала, та й кажу: “Та чого мовчите, якби мені хоч нині сказали йти додому, то я б обидві руки підняла”. “Ось ти і йдеш нині додому, тебе звільнено, але нікому не кажи, що ти вже про це знаєш” сказала жінка. Але я не втерпіла і відпросилася, щоб піти до табору і взяти свої речі. Я йшла по шпалах. Стемніло. Треба було йти трохи лісом. А ліси там непрохідні, тайга. Бачу в далині якісь вогники. Страшно. Думала, що то якийсь звір, але вибору немає. Бачу, якась будка. То була будка тих, хто доглядав за “путями”. Там я зустріла жінку. Сказала, що мене звільнили, і йду в табір по речі. Вона стала мене переконувати, щоб я не йшла зараз, бо може напасти звір, небезпечно. Сказала, що рано посадить мене на поїзд. Рано, вона посадила мене на відкриту платформу, як тільки рушив поїзд з тою платформою, як бачу, мене оточують озброєні люди. Перевіряли хто я така і куди йду.
Тоді по таких сторожках були люди, які видавали втікачів. Я на таку натрапила. Але мене було звільнено. Спочатку було так: нема приписки – не беруть на роботу, не приписують, бо не працюю. І так цілий рік.

- Як зустріли Вас земляки після ув'язнення?

- Ніхто нічого мені не казав. Правда, тато і мам були ще живі. Брата ще не було. Він прийшов через півроку.

- Ви як звільнилися Вам було 22-23 роки. Як Ви зустріли свого чоловіка?

- А він тоді тоже прийшов з тюрми. Ми зналися так здалеку раніш, бо я з Шульганівки, а він із сусідньої Долини. Але було так, що в нас в неділю має бути весілля, а в четвер його викликають в КДБ і кажуть” “Забирайся звідси, щоб ноги твоєї тут не було, щоб ти до двох днів забрався!”

- Пане Омельяне, а за що Вас так терміново виганяли?

- Мені тоді було тридцять років, і я себе почував досить добре, та й став з хлопцями коло клубу і заспівав стрілецьких пісень. Ну про це все доложили і мене викликали в КДБ, щоб я звідси виїхав. А я кажу: “Та ж в неділю в мене весілля, я вже гостей напросив, що ж робити? Як я візьму, та й поїду, що люди скажуть?” “Ну, добре, після “свадьби”, щоб тебе в понеділок тут не було”, - відповідають. “Але за що мене виселяєте, Москва з мене судимість зняла, поясніть мені”. - запитую. А мені відповідають: “Нам известно какие песни вы поете и как висказиваетесь о советской власти, о колхозных активистах и, мы не потерпим таких проявлений среди советских людей”. Тобто усі навколо люди, а я один – ворог.
На весіллі у нас були двоє дивних – чоловік і жінка, які трималися осібно. Ніхто їх не знав. У нас звичай такий – дружби і дружки роздають гостям медівник. Я наказав їм двом не дати. Вони зрозуміли, що є не бажаними і зникли. В понеділок я пішов до Чорткова, щоб купити цукру на дорогу. Зустрів того чоловіка, що був непроханим гостем на моєму весіллі, він до мене каже: “Ти коли виїжджаєш?” Я кажу: “Та от цукру на дорогу не можу ніде знайти”. “То ходи я тобі покажу, де є”, - відповів він. Привів мене в гастроном. Ту продавщицю я тоже впізнав. Вона каже до мого супутника: “Це що, той з весілля?” І стали голосно сміятися. Повсюди у них були “свої” люди, навіть у магазині.

- Ви були також засудженим, як це сталося?

- Я тут в Чорткові вчився в землебудівному технікумі і вступив у студентську організацію. Довго не вчився, бо в мене були проблеми з свідоцтвом про народження, і лише пару раз був на засідання тої організації (пан Омельян навіть не пам'ятає назви організації – Авт). А потім жив у селі, а так забрали мене до армії. Тут в Чорткові йшли арешти тих, хто був в студентській організації і мене з армії забрали й засудили аж на 25 літ.
Тому я одружився з колишньою репресованою, бо нам нікому нічого доводити не треба було, ми все знали і розуміли.

...Родині Бабій довелося одразу ж після весілля виїжджати з рідної землі. Але вони не втратили любові і віри в Україну. Зростили сина і доньку, є тепер онуки. Ось тільки скаржиться пані Стася на болі в серці. Час нашої розмови припав на пору, коли вона з чоловіком поверталися від лікаря. Болять усі роки несправедливості, але чи не найбільше – передчасна смерть сина. З даного приводу у неї багато образ, і ми цілком її розуміємо. Та втраченого не повернеш. На останнє моє запитання вона відповіла зі сльозами на очах...

- Пані Стасю, щоб Ви побажали нашим читачам?

Багато літ наша Україна бореться за свою незалежність і все програє через те, що у нас немає єдності. Будьмо єдиними, бережімо свою Україну, вона так нелегко нам дісталася, лишімо чвари і гонитву за гроші – Україна найголовніше, бо це наша земля. Пам'ятайте про це.


Леся Легіт