A A A
Розмір шрифта: Продовження, поч у №№ 33,34,37


...А щоб зрівняти Дмитрову старість до таких маленьких дітей, то можна сказати, що він пізно одружився і на вигляд був старшим ніж насправді було йому літ. Казали, що Дмитро до села звідкись заїхав. А звідки ніхто не знав, бо до своїх сусідів він не ходив, як і вони до нього.

Дід Дмитро завжди ходив з похиленою головою. Можливо, то якась гризота чи тяжка старість зробила з нього старого діда. Але дід Дмитро ще мав клапоть сили в своїм немічнім тілі і не хотів пускатися на шлях жебрака, а сам намагався, щоб прогодувати своїх трьох дітей. Він цілі дні пропадав на заробітках, а щоб в дома було кому приготувати ложку страви, він час від часу приймав на якусь стару жінку. Зазвичай це були жінки з інших сіл, бо тут їх ніхто не знав. Якось він найняв якусь стару жінку, якої в селі ніхто не знав і ніколи не бачив до цих пір. Жінка була згорбленою, мав підкова, та руда, лише у неї було, як пооране глибокими скибами поле, біля уст у неї була велика чорна бородавка з довгим білим волоском. А як вона говорила, то так що ніхто не міг її зрозуміти, хіба лише один дід Дмитро. Коли ця жінка проходила дорогою чи поралася коло хати, то за нею по землі тягнулася довга чорна спідниця. А проте добре було видно, що вона кальгає на ногу і ходила з грубим сухим костуром. Хоча далеко від хати вона не ходила. А взимку її ніхто не бачив, бо сиділа вона біля печі і пряла куделю. Коли проступали теплі погідні дні і сонечко пригрівало дні, вона сиділа на високій присьбі, біля самісіньких дверей. Костур лежав біля її руки і вона жадібно вдивлялася в чисте небо, звідки ясно світило сонце і посилало на землю гарячі промені. А може вона просила, щоб сонце забрало у неї якусь важку недугу, чи просто чекала на діда Дмитра, який зазвичай приїжджав ввечері і привозив з собою щось з міста, щоб можна було приготувати вечерю.
Дід Дмитро мав маленького сухореброго коня і невеликий старий віз, довкола оббитий дрантивими чорними дошками. Упряж до воза у нього була з однісіньких шнурків, які були раз коло разу зав’язані в гудзи, які натирали худі ребра конини і від того конина виглядала взагалі нужденною і обшарпаною.
Як тільки перше промені сонця вкрадалися до дідової оселі, тільки тоді він почав вставати і перш за все тоді будив свого старшого сина Миколу. Але дід Дмитро чомусь не міг вимовити перших букв і він казав:” Кола, давай коням січку, бо треба їхати до міста”. Тоді Микола швиденько піднімався зі своєї барлоги, його вся голова була білою від пір’я, яке вилазило з подертої подушки.
Микола був дуже радий, що скоро поїде до міста, там не так доводилося голодувати як у дома. Стара жінка не дбала про чужих дітей. Та й, зрештою, не мала що їм дати, та й самі вони не могли собі нічим зарадити, хоч до школи не ходило жодне. Миколі минав дванадцятий рік і він змалку їздив з батьком до міста на заробітки, в місті все хтось подасть малому хлопцеві то кусень хліба, то цілу булочку, а бувало і взагалі хтось цукерку дасть. Тому так любив хлопець місто, краще ніж до школи ходити., та й батько не спішив відправляти його туди. Коли вранці Микола поробив усю роботу: біля воза позакладав упряж, нагодував коня і заготував йому січки, щоб тварина могла поїсти в місті, коли доведеться довго стояти. Але батько ще не поспішав.


Далі буде

Роман Крижанівський,
м.Чортків