 27.09.2006 - Ціною вірності збагачена душа, хоч доля не жаліла, зате – берегла...Зенон Аксенчук та його дружина Євгенія цього річ відзначили своє золоте весілля. Прожили вони п'ятдесят літ, як стверджують їхні сусіди, душа в душу. Пан Зенон – один з небагатьох на теренах нашої Чортківщини дивізійників. З одним із таких, Деонизієм Плецаном і його дружиною Антоніною, наші читачі мали зустріч раніш. Ось тепер піде розмова про Аксенчуків. А об’єднує їх усіх інтелігентність, повага до близьких і малознайомих людей. Вони виховані в дусі лицарства, хоч тоді, коли робили надзвичайно важливий крок у своєму житті, були ще зовсім-зовсім юними. Фактично, із цих двох героїв, Зенона та Деонизія, воювати по-справжньому, так і не довелося жодному, а ось пройти пекло випробувань – довелося сповна...Наша сьогоднішня зустріч із паном Зеноном Аксенчуком та його другою половинкою – панею Євгенією.  - Пане Зеноне, Ви народилися в нашому місті?- Так, народився в Чорткові, але згодом десять літ прожив у Станіславові, тепер це Івано-Франківськ. Мій батько був залізничником, працював машиністом. Але то було за Польщі. А до українців ,знаєте, як ставилися?.. Батька просто виганяли з роботи, говорили, або переходи на польський, або забирайся. Але він стояв на своєму. Тоді його направили у Станіславів, але вже не машиністом, а слюсарем депо. Тут, в Чорткові, ми здали свій будинок квартирантам, а в Станіславові винаймали помешкання. Так що в дитячі роки я наполовину прикарпатець, наполовину чортківський. Дуже мені подобається та сторона, Іванофранківщина… Я до Івано-Франківська приїжджаю, як до рідного міста. Воно більше для мене прихильне, ніж інші. Можливо тому, що там пройшли мої дитячі і шкільні роки.?.. - До якого часу Ви проживали в Станіславові? - До 1942 року. Була війна. Моя мама каже: “Чого нам тут бути і винаймати помешкання, коли ми в Чорткові маємо власний будинок?” Я на той час вже був в третьому класі гімназії №3. Тоді ці території були окуповані німцями. Ми в Чорткові жили на Чортківській вулиці: і Плецан тут жив, і я, і Заклінський (також дивізійник) – усі ми тут жили, сусідили. Я хочу сказати, що батько Євгена Заклінського також був, як і мій, машиністом, пізніше його ув’язнили і він пропав безвісти. Чи розстріляли його, чи загинув десь у таборах, невідомо.... - Скільки вас було у сім’ї дітей? - Нас було двоє: я і моя сестра. Сестра – полька. Такі були змішані сім’ї. Моя мама за національністю- полька, то й сестра – також. Звати сестру Данута. Вона набагато молодша од мене. Закінчила Львівський університет, нині проживає у Луцьку. Ми часто підтримуємо з нею зв’язок. Я не скриваю того, що моя мама була полькою, це ж правда. Ми не цураємося цього. З сестрою спілкуємося, звісно, винятково українською мовою. Вона у нас мовознавець. - У 1939-му році на наші терени прийшли, як у в народі кажуть, “перші совіти”. Чим запам’яталося це для Вас? Як Ви це сприйняли? - Я був ще тоді підлітком, мені було 14 років .Ті дні дуже добре пам’ятаю. Запало мені в пам’яті те, як стояли вантажні машини одна за одною. І в кожній сиділо трохи більше двадцяти солдатів, всі вони були , здавалось, нерухомі. Ми задавали їм запитання , та ніхто нічого не відповідав. Відповідали їхні замполіти, чи хто вони були – невідомо. Але тільки хтось один мав право говорити. Усі решта – мовчали. А ті говорили ,як заведені, що все у них добре. Навіть такі анекдоти у нас ходили: “Запитують: Як поживаєте? – О, хорошо! А цитрини у вас є? Єсть заводы! Работают в три смены. Всё у нас отлично...” Тобто вони навіть не знали, що таке цитрини і навіть не спитали, щоб дізнатися... Що ще мені закарбувалося в пам’яті? Згадується, як бачив, коли один солдат вийшов з магазину і виніс булочки, колись вони називалися “кайзерки”. То були маленькі булочки, які мали чотири дирочки і були з маком. Їх брали до чаю. То добрий смак. Так ось тому солдатові в загнуту полу шинелі накидали тих булочок десь може з п’ятдесят, і він несе їх до машини. Я бачив, як його товариші жадно брали ту здобу і їли. Мені то дуже видалося дивним, думаю: вони що булочок не бачили?. Хіба польський солдат був колись голодним? Та він ходив напарфумлений, підтягнутий, все на ньому вилискувало. А це було щось жахливе. Ще від тих руських солдатів йшов якийсь своєрідний запах. Люди казали: “І що від них так чути?” .Чи то була якась рідина, антисептик? Невідомо... І другий випадок, який запам’ятався, це було в той же вечір. Я бачив, як інший солдат вийшов з іншого магазину і набрав дуже багато ножиць. Він узяв ті ножиці в газету і став кожному роздавати. Я також не міг зрозуміти, навіщо їм стільки тих ножиць.... Ну можна ж мати одні на декількох. А тут –всім. Радянські солдати не мали чобіт, а тільки якісь обмотки до коліна. Може то вони там мали щось різати?.. Одним словом, враження було негативне. Спочатку люди не йняли віри в тому, що щось може бути дефіцитом, що чогось може забракнути. А потім вже появилися черги. До хлібного магазину стояла черга – міліціонер ходив з пістолетом. А щоб купити трошки того хліба, то звечора займали чергу і цілу ніч стояли. Часом і я стояв, тільки коротко підміняв старших, коли, приміром, мама ходила додому перевдягнутися чи поїсти. Недобре було враження від нової влади: постійно говорили одне, а робили інше. А як на мене, чотирнадцятилітнього хлопця, то я цілком вже міг зрозуміти, що це неправда.. Говорять одно, а на фактично – все не то. - А коли почалися репресії? - В 1940-му році вже почалися репресії. Наша сім’я в Станіславові жила у залізничному будинку біля самого вокзалу . На одній площадці з нами жили молоді люди, де чоловік був машиністом. На той час мій батько працював слюсарем, але той молодий чоловік приходив і все радився. Наші сім’ї здружилися. Цей чоловік став приносити мені читати книжки, але просив: “Нікому не показуй”. То були книги з історії України, державності. Він був родом з Нижнього. Нижній – то перша станція за рікою Дністер. Це було як їхати колишньою трасою, коли від Чорткова до Станіславова можна було добратися за одну годину. Пізніше при його сприянні я вступив у члени ОУН. Це було, коли він запросив мене до себе в село. Я не пам’ятаю ні хати, де мене приймали, ні тих людей, які там були, бо було темно і їхні обличчя були заховані від мене полум’ям свічок. Така була конспірація. Мене запитувалили, чи ходжу я до церкви, чи знаю молитви... Першим моїм завданням було рахувати вагони з людьми, яких відправляли з Станіславова. Те, що я порахував, передавав такому ж хлопцеві, як я. Більше мені нічого не було відомо. А у 1940-му році мені минав 15-й рік. Тому бачив, як вивозили наших людей. Мені прикро, що окремі з наших краян видавали своїх сусідів, друзів. Панував наклеп. А його вистачало, щоб людину засудити чи відправити на висилку. Зрадники думали, що в такий спосіб заслужать для себе чи для своїх рідних якихось пільг. Але пільг нова влада не давала.. Зрада була просто зрадою, гріхом, за який треба розплачуватися цілим поколінням. - У 1942-му році Ваші рідні повертаються із Станіславова до Чорткова. Як складається далі доля у молодого Зенона? - Так, батьки мої повертаються. А я за німців вступаю до торговельної школи. У Станіславові. В цій школі викладав нам українську мову Тарас Франко – син Івана Яковича. Що хочу сказати з даного приводу – він був дуже схожим на батька: і волосся, і постава, дуже рідко голився, мав франкові вуса... Пізніше він переїхав до Львова. І коли моє навчання підходило до кінця, йшло вербування в українську армію, то я і записався. Я ж поступив у Станіславів, а продовжував навчання в Чорткові. А в Чорткові директором торговельної школи був пан Коцюба. Його донька тривалий час працювала провізором. То він організував увесь клас і відвів маршем на організаційний пункт, на медогляд. Дружина Євгенія: А я пам’ятаю отця Дирду. Цей тоже був добрим організатором усієї молоді. - Що запам’яталося в українській дивізії? - У нас були молоді хлопці, і старшини ще з першої Світової війни. День починався з молитви. Потім був вишкіл. Нас навчали і наші, і німецькі інструктори, хоча армія була цілком українська. До речі, серед інструкторів були істинні німці, за три місяці вишколу вони вже з нами співали наших українських пісень, особливо патріотичних. То було все на хвилі національного піднесення. Ярослав Стецько проголосив Українську державність. Це омріяні наші цінності: так хотілося мати і свою державу, і її незалежність. Це був такий повальний національний зрив. Адже записалося 80 тисяч добровольців в українську дивізію, а прийняли тільки 18. - Тепер ми часто скаржимося, що теперішня армія хворіє “дідівщиною”, чи було щось подібне в українській армії тоді? - Ні. Боже збав. Того в нас не було. То був порядок і взаємоповага, згуртованість. Хоч ми на старших себе також казали “наші старики”, але то все одно було з повагою. Хоч тепер я собі думаю, які то були старики... Це були зовсім молоді люди. Але і ми були ще дітьми. - Знаю, Ви пізніше потрапили в полон? - Так, нас взяли під Бродами. Потім відправили в Броди, а з Бродів- до Києва. Там було 20 тисяч полонених різної національності, які воювали на протилежній стороні. То був 1944-й рік. Війна йшла. Одного дня польські офіцери стали шукати своїх, тих, хто хоче піти в їхню армію. Я знав польську і думав піти з табору з ними. Мені тоді йшов 19-й рік. Ще дитина, я думав, що так буде добре. Але мене зрадив один із засланих для підривної роботи українців. Так мене було викрито і побито. Я залишився далі в тому таборі. А пізніше нас усіх перевірили і направили у місто Подольськ під Москвою. Цікаво, що багато наших з німецькими вояками пішли на захід і ніхто з німців українця не видав... У Подольську я був у профілактичному таборі. Мав поранену ногу, легке поранення, але належного лікування не було. Нога боліла, на роботу не міг ходити. Тоді один лікар пожалів мене, написав на комісії, що у мене гангрена, мовив: “Иди, сынок, домой”. Коли я повернувся, в Чорткові було за мною стеження. Але я ж нікого тут не знав. Одного разу мене забрали. Сидів спочатку в підвалі чортківської тюрми. У підвалі було надзвичайно тісно. Камера була на 20 осіб, а вмістила - 120. У мене був один слідчий, надзвичайно жорстокий. Я написав на його дії скаргу, і, як не дивно, його замінили. Прийшов інший, молодий. Цей був цілком протилежність свєму попереднику, він якраз прийшов з фронта. Якось молодий слідчий сказав: “Слушай, я не следователь, я – солдат. Короче, будешь говорить, не будешь говорить – все одно десять лет тебе дадут”. Так і сталося. 15 травня 1946-го року зачитали мені готовий текст вироку... Відбув я у Заполяр’ї, в Комі АРСР, в Унталагу, недалеко від міста Унта, 9 років. Коли нас 15 червня туди привезли, -літав сніжок. Це край вічної мерзлоти. Ми будували там селище. Умови складні.По дерев'яних трапах ходили, бо просто грузли ноги у мох в “літню” пору.А в зимовий період дошкуляли великі морози, бузпробудні ночі і пурга... Одного разу група полонених з канвоїрами пішла розгружати вагон і попали в пургу – усіх їх замело... Пізніше запровадили “зачеты”. Це коли ти тяжко працював, і за один день йшло три дні. В умовах вічної мерзлоти – то було нелегко. Так я собі скоротив на рік ув'язнення і заслання мені відмінили, бо мав дуже добрі характеристики як трудолюбивий та слухняний в’язень. Молодий був, мав тоді здоров’я і не жалів його, хотів додому швидше. А тепер мені це все відбивається. Умови ж були надзвичайно важкі. - Як зустрів Вас Чортків після такого повернення? - На цей раз добре. Мене зустріли добрі люди, прилаштували на роботу, характеристики в мене були добрі, я ж ще малював гарно, це також допомагало. (У помешканні Аксенчуків багато красивих пейзажів і копій відомих художників – це все робота господаря дому. Аж не віриться! Такий талант. – Авт.). Втручається дружина Євгенія: Та й що він там воював. Він зі своїм каліграфічним почерком і вмінням малювати в штабі працював. А як склалося в нього життя?... Пан Зенон: В Чортків я повернувся у 1954-му році. Тоді я жив по вулиці Аптечній, а поряд на другому поверсі жив такий Дунаєр, він був секретарем парторганізації Чортківської МТС. Дунаєр спочатку приглядався до мене, а тоді запитав, чи хочу я на роботу. Він прилаштував мене на нафтобазу ( це було там, де пізніше сільгоспхімія). Я малював добре і тому до мене ставилися непогано. Пізніше мене запримітила головний бухгалтер сільгоспхімії і запропонувала піти в бухгалтерію. Там я працював спочатку касиром, потім закінчив бухгалтерський технікум, а ось інститут мені КДБ перекрило. Так в бухгалтерії я пропрацював ще 32 роки. - А як сталося, що Ви зустріли свою другу половинку? - Пішов за дружбу до товариша. А моя дружина була дружкою. Я був дуже скромним і неговірким, тому підійти до неї соромився. Женя танцювала на весіллі з іншими, а я танцювати не вмів, то й не запрошував її. - Пане Євгеніє, а звернули Ви увагу на свого дружбу? - Ні. Він ніби й на мене не дивився, жодного разу не запросив до танцю... То чого я мала на нього звертати увагу? Правда, з тією Вандою, молодою, якій я була дружкою, ми не були такими вже й подругами. Не хотілося мені йти на весілля, ще й коли йшла, чорний кіт дорогу перебіг. Думала, що буде нещастя – а зустріла своє щастя... Ми все життя прожили добре, мали порозуміння. Між нами рік різниці, то й погляди у нас однакові, легше знаходили спільну думку. - Пане Зеноне, як то Вам вдалося переманити красуню Євгенію на свій бік? - Мій товариш, уже нині покійний, Заклінський підтримував мене в цьому, бо сам я був не такий відважний. Ми жили тоді бідно. Не було кому весілля нам справляти, зробили скромну вечірку, у Жені навіть вельона не було... Зате тепер на 50-річчя шлюбу наша сусідка пані Галина Сушельницька організувала нам свято, розробила сценарій: було у нас і весілля, і в дружини фата... - Знаю, люблять вашу сім’ю і сусіди, і знайомі: чим ви їх берете? - Не знаємо. Ставимося до людей по-людяному і все. Ось моя дружина вже пару літ нездужає ходити, то й сусіди заходять, то з територіального центру з обслуговування одиноких непрацездатних навідуються. Ось недавно пані Тетяна Яхницька привезла нам сучасні німецькі ходуни для дружини. Я подивився – дуже гарна річ, тут є повороти і гальма – усе необхідне. - Пані Євгеніє, Ви також пропрацювали більше тридцяти літ на одному місці? - Так, мені треба було виробити паспорт, а директор швейної фабрики був моїм знайомим. То я влаштувалася на два тижні на роботу. Тоді так собі думала, але немає нічого постійнішого над тимчасове – проробила на швейній все своє життя.До речі, там залишилися чотири картини мого чоловіка... - Пане Зеноне, що б Ви побажали нашим читачам? Я хочу побажати, в першу чергу, вам, бо читаю постійно вашу газету і захоплююся нею: дуже цікава газета, різні теми піднімаєте і так доволі сміливо. Так тримати! І бажаю вам вдячних читачів, які будуть підтримувати вас і передплачувати. Леся Легіт Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=218 |